Чотириста ударів
«Чотириста ударів» (фр. Les Quatre cent coups) — дебютна повнометражна стрічка режисера Франсуа Трюффо. Багато в чому біографічна. Призер Каннського кінофестивалю за найкращу режисуру (1959). На 1 березня 2024 року фільм займав 249-ту позицію у списку 250 кращих фільмів за версією IMDb.
Чотириста ударів | |
|---|---|
| фр. Les quatre cents coups | |
 | |
| Жанр | кримінальний фільм драма |
| Режисер | Франсуа Трюффо |
| Продюсер | Франсуа Трюффо |
| Сценарист | Марсель Муссі Франсуа Трюффо |
| У головних ролях | Жан-П'єр Лео Клер Мор'є Альберт Ремі Гі Декомбль |
| Оператор | Анрі Декае |
| Композитор | Жан Константін |
| Кінокомпанія | Les Films du Carrosse |
| Дистриб'ютор | Cocinord і Netflix |
| Тривалість | 99 хв. |
| Мова | французька, англійська |
| Країна |  Франція |
| Рік | 1959 |
| Дата виходу | 4 травня 1959 (Прем'єра на Каннському МКФ) 3 червня 1959 (Франція) |
| IMDb | ID 0053198 |
| Рейтинг | IMDb:  |
| Наступний | Вкрадені поцілунки |
 Чотириста ударів у Вікісховищі | |
Сюжет
ред.13-річний Антуан Дуанель (Жан-П'єр Лео) живе з матір'ю і вітчимом у скромному будинку на півночі Парижу. Він зовсім не любить школу і мучить учителя. Він часто прогулює уроки з найкращим другом Рене; одного разу, тиняючись по Парижу, він бачить матір з коханцем. Антуан краще ладнає з вітчимом, ніж з рідною матір'ю, яка ставиться до нього без турботи й ніжності. Щоб якось виправдати прогул уроків, він, анітрохи не вагаючись, говорить учителеві, що його мати померла. Але того ж дня його мати приходить за Антуаном до школи.
Антуан більше не хоче жити з батьками. Він ночує в старій друкарні, що належить дядькові Рене. Мати намагається його задобрити й обіцяє дати йому 1000 франків, якщо він увійде до першої п'ятірки за результатами твору з літератури. У вигляді твору він здає сторінку з бальзаківських «Пошуків абсолюту», і вчитель звинувачує його в плагіаті. Рене запрошує Антуана пожити у себе: це будинок, що наскрізь продувається, де Рене живе з батьком, пристрасним прихильником кінських перегонів, і матір'ю-алкоголічкою. Антуан краде друкарську машинку з кабінету на Єлисейських Полях, де працює його батько. Йому не вдається її продати, і він повертається на роботу до батька, але тут його застає сторож. Вітчим відводить Антуана в комісаріат, звідки він, провівши ніч у дільниці та ще одну у в'язниці, потрапляє до Центру нагляду за неповнолітніми злочинцями. Одного разу він втече звідти на море, якого ніколи раніше не бачив.
В ролях
ред.| Актор | Роль |
|---|---|
| Жан-П'єр Лео | Антуан Дуанель |
| Альбер Ремі | вітчим Антуана |
| Клер Мор'є | мати Антуана |
| Клод Монсар | слідчий |
| Робер Бове | директор школи |
| Івонн Клоді | мадам Біжей |
| Жорж Фламан | мосьє Біжей |
| Гі Декомбль | класний керівник |
| Люк Андр'є | викладач гімнастики |
| Мариу Лоре | інспектор Канабель |
| Жак Моно | комісар поліції |
| Жанна Моро | жінка з собачкою |
| Жан-Клод Бріалі | перехожий |
Історія створення
ред.На автобіографічному матеріалі колишній кінокритик воскресив вільний дух кінематографа Жана Віго (1905-34); в одній зі сцен прямо цитується його короткометражка «Нуль з поведінки»[1]. Режисер не вимагав від своїх юних акторів завча́ти ролі напам'ять і заохочував до імпровізації[2]. Світове визнання отримала акторська робота 14-річного Жана-П'єра Лео, якого було відібрано серед інших дітей, що претендували на участь у фільмуванні, завдяки зовнішній подібності з режисером.
Свого часу кінодебют Трюффо сприймався як маніфест техніки «камера-перо», що мала на увазі серед іншого свободу від обмежень, що накладаються студійними павільйонами та статичною кінокамерою. Камера Трюффо так і намагається вирватися за межі кадру, вона злітає на рівень даху і виписує немислимі раніше піруети. Масу наслідувань викликав революційний для свого часу фінал, коли головний герой дивиться прямо в камеру і на цьому кадр застигає[2].
Визнання
ред.Прем'єра фільму в Каннах несподівано обернулася справжнім тріумфом. Захоплені відгуки про роботу молодого режисера залишили такі майстри світового кіно, як Карл Теодор Дреєр, Луїс Бунюель, Акіра Куросава, Жан Кокто, Анрі-Жорж Клузо, Сатьяджит Рай[3]. Галас навколо фільму обернувся значними касовими зборами. «Нова хвиля» і її новаторська кіномова опинилися в центрі уваги світової громадськості. Серед інших нагород фільм «400 ударів» номінувався на премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій.
Через півстоліття після прем'єри в Каннах фільм «Чотириста ударів» як і раніше вивчається в усіх кіношколах і належить до найвизначніших фільмів про дитинство[4].
Продовження
ред.Лінія життя Антуана Дуанеля була продовжена Трюффо в кінострічках:
- «Антуан і Колетт» (новела кіноальманаху «Кохання у 20 років», 1962);
- «Вкрадені поцілунки» (1968);
- «Сімейне вогнище» (1970);
- «Кохання, що втекло» (1979).
Примітки
ред.- ↑ Кінознавці знаходили також паралелі з фільмами про дітей авторства Росселліні («Німеччина, рік нульовий») і Бунюеля («Забуті»).
- ↑ а б The 400 Blows — From the Current — The Criterion Collection. Архів оригіналу за 30 вересня 2013. Процитовано 15 грудня 2014.
- ↑ The 400 Blows (1959) — The Criterion Collection. Архів оригіналу за 28 липня 2012. Процитовано 15 грудня 2014.
- ↑ Результати найбільшого опитування кінопрофесіоналів [Архівовано 5 грудня 2014 у Wayback Machine.] від часипису Sight & Sound
Посилання
ред.
«Чотириста ударів» на сайті IMDb (англ.) 
(23.08.2022)- Кінопроби до фільму Франсуа Трюффо «400 ударів», 1958 рік [Архівовано 5 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)(фр.)
