Відкрити головне меню

Чехович Олександр Олександрович

Олекса́ндр Олекса́ндрович Чехо́вич (* 23 листопада (5 грудня) 1870(18701205), Кам'янець-Подільський — † 16 червня 1928, с. Білка (зараз Перемишлянський р-н, Львівська обл.) — український військовий юрист. Генерал-хорунжий УНР.

Олександр Олександрович Чехович
Чехович Олександр Олександрович.jpg
Народження 23 листопада (5 грудня) 1870(1870-12-05)
Кам'янець-Подільський, Подільська губернія, Російська імперія
Смерть 16 червня 1928(1928-06-16) (57 років)
с. Білка, Перемишлянський повіт, Львівське воєводство, Польська республіка
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Звання Imperial Russian Army Col 1917 h.png Полковник (6.12.1911)
12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий (5.10.1920)
Війни / битви Перша Світова війна
Українсько-радянська війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня

БіографіяРедагувати

Олександр Олександрович Чехович народився 23 листопада (за новим стилем — 5 грудня) 1870 року в Кам'янці-Подільському. Його батько — поручик Олександр Матвійович Чехович — служив (за станом на 1 червня 1872 року) при управлінні подільського губернського військового начальника, був командиром другої роти губернського батальйону[1].

Олександр закінчив Володимирський Київський кадетський корпус. Службу розпочав 1(13) вересня 1889 року. 1891 року закінчив у Санкт-Петербурзі перше Павлівське військове училище, служив у 11-й польовій артилерійській бригаді.

1906 року в Санкт-Петербурзі закінчив Олександрівську військово-юридичну академію по першому розряду. Упродовж року й 10 днів був кандидатом на військово-судові посади, упродовж 9 місяців — військовим слідчим. Далі перебував на посаді помічника військового прокурора двох військово-окружних судів: від 15(28) березня 1908 року — Кавказького, від 30 серпня (12 вересня) 1912 року — Київського.

Учасник Першої світової війни. Від 19 липня 1914 року — штаб-офіцер при завідувачі військово-судової частини штабу головнокомандувача Південно-Західного фронту. Від 1 вересня 1914 року — штаб-офіцер штабу військового губернатора Галичини. Від 29 листопада 1914 року — військовий слідчий Першого Київського військового училища, за сумісництвом — слідчий особливо тяжких справ у Київському військово-окружного суді. Від 29 травня 1917 року — військовий суддя Київського окружного суду. Від 20 серпня 1917 року — голова корпусного суду 32-го армійського корпусу. Юрій Киркиченко, якого вище командування призначило «військовим слідчим до особливо складних господарчих справ Київської військової округи», писав у спогадах «До історії українського військового судівництва»: «До Києва прибув я в квітні 1917 року і мав прийняти справи від полковника Чеховича (вмер на еміграції), теж українця; його призначили на голову якогось корпусного суду на фронті»[2].

Від 1 січня 1918 року — товариш начальника головної військово-судової управи Військового міністерства Української Народної Республіки. Від 10 березня 1918 року — старший військовий слідчий, а від 20 квітня 1918 року — голова Київського вищого військового суду.

Від 20 жовтня 1918 року — начальник прокурорського відділу Головної військово-судової управи Військового міністерства Української Держави, згодом — Військового міністерства УНР. Микола Литвин і Кім Науменко у «Довіднику з історії України» так прокоментували цей момент: «Усунутий з посади за прихильне ставлення до українських справ. За Директорії УНР повернувся до виконання своїх обов'язків»[3].

Від 14 червня 1919 року — начальник законодавчого відділу Військового міністерства УНР, а від 7 червня 1920 року — помічник начальника Головної військово-судової управи й головного військового прокурора УНР. Від лютого 1921 року — начальник Головної військово-судової управи військового міністерства, водночас Головний військовий прокурор УНР.

Одна із справ, яку довелося розглядати Чеховичу як головному військовому прокуророві, стосувалася так званого «антидержавного заколоту» 1-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР, що мав місце в таборах для інтернованих. Зокрема, військово-слідча комісія ухвалила притягти до відповідальності за звинуваченням у злочині полковника Івана Литвиненка та генерала Гаврила Базильського, що якраз повернулись до Вадовиць. Досудове слідство у справі порушення обома старшинами основних положень дисциплінарного статуту було завершено дуже швидко — уже на початку серпня 1921 року. Вивчивши матеріали слідства, головний військовий прокурор знайшов у діяльності Базильського пом'якшувальні обставини, на відміну од Литвиненка. У поданій головному отаманові Симону Петлюрі доповіді Чехович висловив думку про можливість повернути генерала на командну посаду в Дієвій армії УНР[4].

22 листопада 1921 року Чехович надіслав командармові й військовому міністрові УНР Петру Єрошевичу доповідь «щодо незакінченого досудового слідства у справі про заколот в частинах українського війська в таборі Вадовиці». У ній він зазначав: «Особи, яких вже притягнено до слідства як обвинувачених, підлягали б, на підставі 7 ст. закону 21 квітня 1920 р. — про підсудність військовим судам та інше, Вищому військовому судові після скінчення досудного слідства; одночасно належало б продовжити слідства про злочини осіб, яких ще до слідства не було притягнено. Якби що не виявилося зв'язку між всіма обставинами, то справу цю належало б розді на кілька окремих справ і розглядати їх в суді наріжно. Одначе, приймаючи на увагу обставини сучасного менту та перебування армії в умовах інтернації, вважав би тимчасово недоцільним дальше переведення по цій справі досудного слідства, тим більше, що його фактично й не можна переводити через ті ж умови». Усім звинуваченим за винятком генерала Базильського, загрожувало довічне ув'язнення або ж, у разі виявлення пом'якшувальних обставин, ув'язнення терміном до 6 років, але Чехович з огляду на неможливість далі провадити досудове слідство, «відсутність ганебності в заподіяних зазначеними старшинами злочинах» і доцільність надання їм можливості зменшити свою провину подальшою бездоганною службою пропонував залишити їх на військових посадах. Фактично це б означало амністію[5].

Олександр Чехович помер на еміграції у Польській республіці.

 
Табличка з надгробного хреста

Військові званняРедагувати

НагородиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Список чинам, состоящим на службе в Подольской губернии: Составлен на 1 июня 1872 года. — Каменец-Подольск, 1872. — С.53.
  2. Киркиченко Юрій. До історії українського військового судівництва // За державність: Матеріали до історії війська українського. — Збірник 6. — Варшава, 1936. — С.65, 66.
  3. Литвин М., Науменко К. Чехович Олександр Олександрович // Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 1049.
  4. Ковальчук М. «Справа запорожців» // Військово-історичний альманах. — 2005. — Ч. 2 (11). — С. 30, 70.
  5. Ковальчук Михайло. «Справа запорожців» // Військово-історичний альманах. — 2005. — Число 2 (11). — С.71.
  6. Кучерук Олександр. «Хрест Симона Петлюри» — відзнака Державного центру УНР в екзилі // Український історичний журнал. — 2009. — № 3. — С.47.

ДжерелаРедагувати