Церковні селяни — в Україні і Росії категорія феодально-залежного сільського населення, піддані різних церковних інституцій (прикріплених до монастирів, патріарха (пізніше Синоду), архієрейських домів, єпископа),[1] що мешкали на їхніх землях і виконували на їхню користь повинності. Відносини церковних селян та церковних установ нормувалися не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства. У результаті секуляризаційних реформ 40-х років XIX ст. на Правобережній Україні та 80-х років на Лівобережній церковні селяни були переведені у безпосереднє відання держави[2].

Церковні маєтності і залежні від Церкви селяни були відомі вже за княжої доби і за литовсько-польського володіння. Виникли після заснування монастирів 10-11 ст., яким князі й бояри дарували землі разом з селянами.[3] Їх число значно збільшилося після входження українських земель в Російську Імперію.[3] В Україні велике число церковних селян належало Києво-Печерській Лаврі, Густинському, Новгород-Сіверському та ін. монастирям. На Лівобережжі 61 монастир 1768 мав близько 160 000 церковних селян. 1786 — 88 царський уряд секуляризував майно монастирів, передавши землі і закріпачених церковних селян у відання Колегії економії. Те саме сталося з церковними селянами на Правобережжі після 1793. У більшості випадків соціальне становище церковних селян щодо обов'язку праці було подібне до становища поміщицьких кріпаків.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Радянська енциклопедія історії України / відп. ред. А. Д. Скаба. Абазин-Державець. — Київ: УРЕ, 1969. — 550 c. (с.: 452)
  2. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  3. а б Підкова Ігор Зіновійович «Довідник з історії України», т. 3, Київ, «Генеза», 1999. 684 с. (с.: 552)

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати