Вікіпедія

Фірман

Ферман Шаха Аббаса, яким він жалує пенсію Мухаммеду Бакіру Хорасані (1658 р.)
(Перенаправлено з Фірман (указ))
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Фірман (значення).

Фірма́н або ферма́н — указ падишаха, виданий відповідно до рішення імперського Дивану або ради при великому візирові та містить султанську тугру[1].

Ферман султана Османської імперії Махмуда II, 1817 рік

Слово ферман походить від перського fermān فرمان, що означає «наказ, повеління, воля правителя». Його почали використовувати ще в доісламські часи Хулагуїди, а пізніше і слово, і поняття були запозичені Османами.

В Османській імперії виготовленням фермана займалися кілька відомств одночасно. Накази з фінансових питань виходили з канцелярії головного скарбничого, з решти питань — з канцелярії міністра іноземних справ реїсулькюттаба[en]. Для набуття ферманом юридичної сили на ньому виписувалася султанська тугра.

У XIX ст. для цього класу документів замість слова ферман почали послуговуватися терміном іраде. Першим ферманом в Османській імперії вважається установчий документ вакфу Османа I Ґазі за 1324 рік, а останнім — наказ Мехмеда VI Вагідеддіна у 1922. В Україні зберігається факсиміле листа Мехмедa IV до Богдана Хмельницького, який деякі дослідники називають ферманом, хоча наукова дискусія з цього питання триває.

Термін

ред.
 
Ферман Абу-Саїда Багадур-хана, хана ільханату Хулагуїдів (1316—1335 рр.), з двома білінгвальними тамгами китайською й арабською мовами

Слово ферман походить від перського fermān فرمان, що означає «наказ, повеління, воля правителя»[2][3]. Українські дослідники так представляють цей термін: султанський указ (Галенко)[4], «наказ» султана (турецького) (Туранли)[5], султанський едикт, указ (Кульчинський)[6], заповідь, наказ височайшого рангу, височайша заповідь (Середа)[7].

На позначення волі найвищого володаря слово ферман використовували ще в доісламські часи Хулагуїди, а вже пізніше воно увійшло до вжитку Османів. Великі сельджуки, Анатолійські сельджуки та рідко Мамелюки замість терміну ферман послуговувалися словом тевкі. Хулагуїди, Тімуріди, Кара-Коюнлу, Ак-Коюнлу, Золота Орда та Кримське ханство використовували слово монгольського походження — ярлик. Сельджуки та рідко Османи в перші роки існування Османської держави також уживали слово перване як на означення фермана, так і в значенні меншур — спеціальний берат на призначення вищих чинів держави[8][9].

У період танзимату ферман випускався з важливих державних питань імперським секретаріатом, який називався мабейн-і хюмаюн[en]. Крім того, сам термін «ферман» з часом вийшов із ужитку і був замінений на іраде (іраде-і сенійє) — воля, наказ[10]. Перехід від одного документа до іншого відбувався поступово, існує консунсус, що іраде почали використовувати наприкінці періоду правління Махмуда ІІ після 1834 року[11]. Першим ферманом в Османській імперії вважається установчий документ вакфу Османа I Ґазі за 1324 рік, а останнім — наказ Мехмеда VI Вагідеддіна у 1922 році[12]

Видання

ред.

Фермани були частиною світського законодавства Османської імперії. З часом вони накопичувалися та збиралися в кодекси. Видавати фермани було особистим правом падишаха. Новий султан після джюлусу міг на власний розсуд або підтвердити попередні фермани, або скасувати й ухвалити замість них інші норми. Для законодавчих ферманів не було потрібне схвалення шейхюльіслама, хоча іноді з таких питань, як оголошення війни чи заборона друкарства, султани зверталися до шейхюльіслама за фетвою[13].

В Османській бюрократичній системі не було єдиного органа, який відповідав за підготовку ферманів. Їх могли писати різні відомства в залежності від тематики указу. Якщо йшлося про фінансові питання, то документ готувався скарбничними писарями. В інших випадках за підготовку ферманів відповідало відомство держсекретаря — реїулькюттаба[en], яке займалося адміністративними та юридичними питаннями (як за світськими законами, так і за законами шаріату)[14].

 
Реїсулькюттаб (держсекретар), у центрі

Фермани видавалися як зі стратегічних політичних питань на кшталт підготовки до походу, реогранізації армії чи запровадження нових монет, так і щодо організації суспільного ладу: регуляції норм одягу для населення, дозволу чи заборони відбудови церков, надання ліценцій на торгівлю і визначення загальних дій у надзвичайних ситуаціях. Так, у XVI ст. епідемія чуми значно зменшили населення Стамбула, звичні заходи не допомагали, тому 1592 року під час чергової хвилі султанським ферманом був розповсюджений наказ про загальну молитву на Окмейдани[en]. 10 вересня на площі зібралися державні мужі, улеми, шейхи та містяни і всі разом молилися за порятунок від чуми та якнайшвидше одужання хворих. За свідченням османського історика Мустафа Селянікі[en], чума після цього відступила. Якщо раніше реєструвалося близько 350 смертей щоденно, то після загальної молитви це число зменшилося до 100[15]. Також у регіони, з яких часто надходили скарги до центру, надсилалися фермани справедливості (тур. adalet fermanları), які фактично виносили догану провінційному очільнику та мали на меті покласти край свавіллю місцевої адміністрації[16].

Підготовка

ред.

Робота над ферманом починалася з чернетки. Лише в рідкісних випадках, якщо документ був таємним, то писати ферман міг сам реїсулькюттаб одразу начисто. Якщо указ не містив нічого секретного, то його передавали звичайному писареві держсекретаріату. Підготовану ним чернетку перевіряв головний писар. Якщо документ вимагав значної кількості копій, то писарі писали їх одночасно під диктовку начальника[17].

Після того, як писар переписував чернетку начисто, на звороті він указував свій псевдонім. Головний писар перевіряв документ і ставив на ньому відповідні позначки. Наступним чернетку переглядав реїсулькюттаб, підписував зворот і ставив на фермані свій спеціальний знак, який називався ресід. Документи без цього знака вважалися підробками[17]. Для ферманів фінансового відомства до XVI ст. на обороті фермана вимагалися розкидисті підписи трьох головних дефтердарів: румелійського, анатолійського та стамбульського. Після XVI ст. підпис мав ставити лише дефтердар Румелії, авторитет якого зріс і який став вважатися головним дефтердаром[18].

Якщо ферманові хотіли надати додаткової ваги, то чистовик після всіх завірень направляли султанові, який дописував на ньому власною рукою «виконати, як звелено» (тур. mucebince amel oluna). Для набуття ферманом юридичної сили на ньому мала з'явитися тугра. Її виписував спеціальний службовець — нішанджи[en][17].

У надзвичайних ситуаціях оформлення фермана могло починатися у зворотньому порядку. Коли великий візир рушав у похід, він отримував у дорогу чисті аркуші з уже виписаною тугрою. Під час походу ці аркуші використовувалися для виготовлення ферманів. Також такі чисті аркуші з тугрою залишали намісникові в столиці, коли султан її покидав на певний час[19].

Для архівування текст фермана записувався до підшивок-дефтерів, які називалися мюхімме дефтері[tr] або ахкям дефтері. Якщо згодом викинала потреба в копії фермана, текст копіювався саме з цих дефтерів[20]. Із 1788 до 1888 року таємні накази підшивали в окремий вид дефтерів — мюхімме-і мектум[21].

Дипломатичні особливості

ред.

Головне у фермані — сам наказ і порядок його впровадження. Тому в багатьох документах цього типу немає імені людини, якій адресований ферман, вказувалися лише посада та належні цій посаді за протоколом титулярні означення, а на місці імені залишали прогалину в тексті. Таким чином наказ адресувався не конкретній людині, а посаді, і мав виконуватися не залежно від того, хто на цій посаді перебував[22].

Адресатами ферманів часто було кілька осіб: кадії, бейлербеї, бейлербей і санджакбеї і т.п., оскільки документ спонукав до координованих дій різних гілок влади з певного питання або ж вимагав однакових дій у різних адміністративних одиницях[23].

Ферман містив наказ із певного питання, яке мало часові рамки. Тому ферман вважався тимчасовим документом, який втрачав силу з джюлусом нового султана, на відміну від бератів, чинність яких у разі зміни султана зазвичай автоматично подовжувалася[24].

Елементи фермана

ред.

Щоб документ можна було назвати ферманом, він має містити наступні елементи:

 
Тугра Махмуда II. Елементи показано в порядку виписування, різними кольорами виділено їхнє значення по словах: «Махмуд хан, син Абдул-Гаміда, переможний навіки»
  • слово «ферман»;
  • вказівка на адресата з відповідними його титулу молитвами й осанною;
  • зазначення події, яка стала причино для видачі фермана;
  • наказ волі автора;
  • роз'яснення волі;
  • завершення тексту молитвою на щасливе виконання наказу[25].

Порядок елементів:

  1. Заклик (Invocatio);
  2. Тугра;
  3. Титуляція і номенклатура (Inscriptio);
  4. Молитва (Salutatio);
  5. Виклад (Narratio);
  6. Наказ (Dispositio);
  7. Покарання чи погроза (Sanctio, Comminatio);
  8. Дата;
  9. Місце[26].

Дату на ферманах як з фінансового відомоства, так і з канцелярії Дивану писали арабською мовою, використовуючи поряд із назвою місяців спеціальні традиційні прикметники на кшталт «звитяжний місяць сафер» (осман. трансліт. şehr-i saferü’l'muzaffer) або «грандіозний місяць шабан» (осман. трансліт. şehr-i şa‘bani’l-muazzam)[27].

Оздоблення

ред.

Ферман містив безпосередню волю падишаха, тому напряму представляв його в очах того, кому цей ферман вручався. У період становлення Османської держави накази, видані султанами, хоч і мали всі елементи фермана, проте були мінімалістичними — писані чорним чорнилом і без додаткового оздоблення. Тексти ферманів стали прикрашати золотими та кольоровими чорнилами, а сам документ оздоблювати тезхібом — східним варіатом ілюмінованого малюнка. Уперше тугру було виписано золотим чорнилом за правління Мехмеда II Фатіха, а за правління його наступника Баязида II султанську тургу в середині завитків літер стали прикрашати тезхібом. Наприкінці XVI ст. оздоблення стало виходити за рамки, окреслені формою тугри, і набуло вигонистої форми, схожої на крону кіпариса (дерева життя). Наприкінці XVIII ст. в оздобленні відбувся перехід від традиційних мотивів до турецького рококо[28].

До періоду правління Сулеймана I Пишного для написання ферманів використовувався будь-який каліграфічний стиль османської мови. За його правління відбулася страндартизація і відтоді у ферманах, як і в будь-яких інших офіційних документах, чільне місце посів стиль дивані[12]. Також у цей період фермани як відображення могутності правителя стали збільшуватися в розмірі. Доставляли їх скрученими в рулон у спеціальній тубі та червоній оксамитовій торбинці[29].

Іраде

ред.
 
Книга запитів із ремарками султана Абдул-Гаміда II

Під час свого правління Абдул-Гамід II прагнув створити максимально централізований державний апарат і замкнути всі процеси на палаці. Провінційним очільникам надсилали нагадування, що вони мають направляти свої запити до палацу, а не до Баб-и Алі (уряду)[30]. У результаті такого переформатування потік кореспонденції до палацу й кількість запитів, які потребували рішення султана, зросли, через що і кількість секретарів-писарів стрімко виросла від 4 до 35[31], вони працювали цілодобово 12—годинними змінами[32].

Писарі за день обробляли всі запити, які надходили до палацу, нумерували їх, записували короткий зміст до спеціального зошита і в кінці дня подавали на розгляд султанові. Той переглядав ці вижимки і позначав навпроти записів у зошиті своє рішення. Для цього Падишах використовувув короткі нотатки:

س — s — sualli — маю запитання щодо запиту;
ج — c — cevaplı — маю окрему думку з цього питання.
На запити з такими позначками схвальне іраде не видавалося.

م — m — mucebince — задовольнити запит;
reyli — reyli mucebince — запит задовольнити за суттю, але є деякі деталі.
Запити з такими рішеннями отримували у відповідь схвальне іраде[33][34].

Обов'язок доставляти іраде покладався на імперських ад'ютантів. Вони отримували документ у запечатаному печаткою конверті, який мав бути переданий у руки адресатові. Адресат зламував печатку, забирав іраде і віддавав назад конверт із власним підписом на ньому як підтвердження отримання[35].

Фальсифікації та зловживання

ред.

Розподіл обов'язків щодо ферманів з економічних питань між писарями скарбниці та писарями держсекретаріату був доволі розмитим. З цієї непевності писарі користувалися для власного зиску, виписуючи фальшифі фермани — з рішенням на корсить вигідної їм людини або в обмін на певну грошову суму. У разі виявлення пояснювали це бюрократичною помилкою[36]. Часом для підробок писарі користувалися цілком легально написаними під час роботи чернетками. Тому на схилі імперії, щоб покласти край зловживанням, султан Абдул-Гамід II увів практику підписувати не тільки чистовики, а й чернетки також[34].

Покарання у разі виявлення фальшивки задежало від кількох факторів: чи пред'явник сам зробив підробку, чи отримав чиюсь послугу, а також підробка стосувалася особистого чи державного питання. Перше було важливим для розуміння, чи потрібне службове розслідування для виявлення нечистого на руку писаря, а від друого залежала тяжкість покарання. За підробні фермани з державних питань могли скарати на горло, відправити на галери чи відрубати руку. За фермани з особистих питань зазвичай виганяли з роботи[37].

«Ферман» Мехмеда IV до Богдана Хмельницького

ред.

Єдиний приклад «фермана» в Україні зберігається у Кам'янець-Подільському державному історичному музеї-заповіднику. Це факсиміле листа султана Мехмедa IV до Богдана Хмельницького. Документ понад 1,40 м. завдовжки. Оригінал зберігається в Польщі в Головному архіві давніх актів (AGAD) і датується 1651 роком[40].

Цей документ було показано телеканалом 1+1 2019 року у програмі «Скарби нації»[41] з циклу «Україна. Повернення своєї історії». Автори фільму зазначали, що до моменту роботи над програмою текст написаного османською мовою документа нібито залишався загадкою для українських науковців[42].

Переклад цього манускрипту було здійснено й опубліковано у 1852 році. Київська археографічна комісія за перекладом звернулася до відомого австрійського фахівця з історії Османської імперії Йозефа фон Гаммера-Пургшталя, який також був членом цієї комісії. Його переклад французькою мовою було надруковано разом із польським перекладом середини XVII ст., виправленим 1789 року королівським перекладачем зі східних мов Антоніо Л. Круттою[43]. Про цей документ було відомо Михайлові Грушевському, адже в рецензії на публікації тюрколога Яна Рипки[en] український історик закликає свого чеського колегу шукати в польських архівах ориганал зокрема цього документу[44]. Гаммер-Пургшталь датує документ груднем 1650 року, що співпадає з датування в польському перекладі. Також у виданні міститься літографія оригіналу в натуральному розмірі, яку було виготовлено у Відні під наглядом Гаммера-Пургшталя[43]. Друкували її у два прийоми, щоб передати присутні в оригіналі два кольори чорнил — чорний та золотий[45]. Саме це факсиміле і зберігається в Кам'янці-Подільському[40]. Загалом до зйомок програми було здійнено 5 перекладів послання Мехмеда IV різними мовами, зокрема й українською Ларисою Пріцак[46][47]. Після них з'явилися переклади Олександра Середи[48] та Ферхада Туранли[49].

Науковці сперечаються, чи можна називати цей документ «ферманом». Сходознавець Олександр Середа, котрий представляє лист Мехмеда IV в «Скарбах нації» та зробив його переклад українською, класифікує документ як ферман[38]. Проте канадські історики українського походження Марина Кравець і Віктор Остапчук зі своєю колегою Вірою Ченцовою переконані, що називати подібний документ ферманом не можна. Термін «ферман» може бути вживаний лише до прямих наказів султана чи великого візиря своїм підлеглим, але не може бути вживаний щодо листів іноземним правителям. Більше того, манускрипт не містить однієї з основних ознак — в його тексті не зустрічається слово «ферман»[50]. Перед текстом перекладу Гаммера-Пургшталя документ класифіковано як грамоту[39]. Лариса Пріцак назвиває документ то грамотою[51], то листом[52], а Туранли — листом—наказом[53].

У культурі

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Kütükoğlu, 2018, с. 18—20.
  2. ↑ Nişanyan, 2018, с. 254.
  3. ↑ Devlet Arşivleri, 2021, с. 34.
  4. ↑ Наїма, 2016, с. 268.
  5. ↑ Туранли, 2016, с. 546.
  6. ↑ Ортайли, 2019, с. 206.
  7. ↑ Середа, 2015, с. 308.
  8. ↑ Gök, 2000, с. 215—216.
  9. ↑ Uzunçarşılı, 2014, с. 270.
  10. ↑ Sakaoğlu, 2017, с. 243.
  11. ↑ Akyıldız, 2024, с. 137.
  12. ↑ а б Kayserilioğlu, 2010, с. 96.
  13. ↑ Çağatay, 1987, с. 630.
  14. ↑ Ahıshalı, 2023, с. 81.
  15. ↑ Kütükoğlu, 2020, с. 237—238.
  16. ↑ Kütükoğlu, 2020, с. 98.
  17. ↑ а б в Ahıshalı, 2023, с. 91—93.
  18. ↑ Kütükoğlu, 2020, с. 258.
  19. ↑ Kütükoğlu, 2018, с. 116—117.
  20. ↑ Sakin, 2018, с. 200.
  21. ↑ Baytimur, Suha Oğuz. 276 Numaralı Mühimme-i Mektum Defterinin İncelenmesi ve Değerlendirilmesi // VAKANÜVİS. — 2021. — Т. 6. — С. 148. — ISSN 2149-9535.
  22. ↑ Gök, 2000, с. 219.
  23. ↑ Gök, 2000, с. 222.
  24. ↑ Gök, 2000, с. 225.
  25. ↑ Kütükoğlu, 2018, с. 100.
  26. ↑ Kütükoğlu, 2018, с. 100—113.
  27. ↑ Kütükoğlu, 2023, с. 2.
  28. ↑ Devlet Arşivleri, 2021, с. 40.
  29. ↑ ferman (тур.). TDV İslâm Ansiklopedisi (DİA). Процитовано 7 листопада 2024.
  30. ↑ Akyıldız, 2024, с. 132.
  31. ↑ Akyıldız, 2024, с. 123—126.
  32. ↑ Akyıldız, 2024, с. 178.
  33. ↑ Akyıldız, 2012, с. 129—130.
  34. ↑ а б Akyıldız, 2024, с. 169—172.
  35. ↑ Akyıldız, 2024, с. 335.
  36. ↑ Ahıshalı, 2023, с. 83.
  37. ↑ Kütükoğlu, 2018, с. 123.
  38. ↑ а б Середа, 2018, с. 33.
  39. ↑ а б Памятники, 1852, с. 436.
  40. ↑ а б Кравець, Остапчук, Ченцова, 2020, с. 307.
  41. ↑ Сайт проєкту «Скарби нації» — Переглянуто: 4 липня 2024.
  42. ↑ Скарби нації. Україна. Повернення своєї історії - Фільм третій на YouTube
  43. ↑ а б Кравець, Ченцова, 2018, с. 398—399.
  44. ↑ Кравець, Ченцова, 2018, с. 404.
  45. ↑ Підгірна Л. Як козаки з турками товаришували // Історична Правда. — Переглянуто: 5 липня 2024
  46. ↑ Кравець, Ченцова, 2018, с. 437—438.
  47. ↑ Лариса Пріцак, 2005, с. 59—61.
  48. ↑ Середа, 2018, с. 33—38.
  49. ↑ Туранли, 2019, с. 61—68.
  50. ↑ Кравець, Остапчук, Ченцова, 2020, с. 308.
  51. ↑ Лариса Пріцак, 2005, с. 59.
  52. ↑ Лариса Пріцак, 2005, с. 60—61.
  53. ↑ Туранли, 2019, с. 66.
  54. ↑ Seyfettin, Ömer. Ferman. — İstanbul : Kipat Yayınları, 2007. — С. 64. — ISBN 9789759005191.
  55. ↑ Ferman (тур.). www.sinemalar.com. Процитовано 5 листопада 2024.
  56. ↑ Малик, Володимир. Фірман султана. — Київ : КМ-Букс, 2016. — С. 576. — ISBN 978-617-7409-59-4..

Джерела

ред.
  • Наїма Мустафа. Історія Наїми. Гюсейнові городи у витягу історій із заходу та сходу (пер. з осман. Олександр Галенко, Олесь Кульчицький). — Київ : Видавництво Жупанського, 2016. — С. 228. — ISBN 9789662355659.
  • Туранли, Фергад. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI - перша чверть XVIII століття). — Київ : Києво-Могилянська академія, 2015. — С. 606. — ISBN 978-966-518-693-9.
  • Ортайли, Ільбер. Османи на трьох континентах (пер. з тур. Олесь Кульчицький). — Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2019. — С. 208. — ISBN 978-617-7654-17-8.
  • Середа, Олександр. Османсько-українське степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. — Одеса : Астропринт, 2015. — С. 312. — ISBN 978-966-927-105-1.
  • Kütükoğlu, Mübahat. S. Osmanlı'nın Sosyo-Kültürel ve İktisadi Yapısı. — Ankara : Türk Tarih Kurumu, 2020. — С. 582. — ISBN 9789751635068.
  • Kütükoğlu, Mübahat. S.. Osmanlı Belgelerinin Tarihlerine Dâir // Belgeler. — 2023. — Т. XXXVIII, № 42. — С. 1—30. — DOI:10.37879/belgeler.2023.1.
  • Uzunçarşılı, İsmail Hakkı. Osmanlı Devleti'nin Saray Teşkilatı. — Ankara : Türk Tarih Kurumu, 2014. — С. 587. — ISBN 9789751600417.
  • Nişanyan, Sevan. Nişanyan Sözlük: Çağdaş Türkçenin Etimolojisi. — İstanbul : Libeius, 2018. — С. 1056. — ISBN 9786050699937.
  • Kayserilioğlu, Sertaç R.. Padişahın Anatomisi // NTV Tarih. — 2010. — № 15. — С. 96.
  • Çağatay, Neşet. İslam Hukukunun Ana Hatları ve Osmanlıların Bunun Bazı Kurallarını Değişik Uygulamaları // TTK BELLETEN. — 1987. — Т. 51, № 200. — С. 625–636. — DOI:10.37879/belleten.1987.625.
  • Gök, Necet. Osmanlı Diplomatikasında Ferman ve Berat Arasında Benzerlik ve Farklar // OTAM Ankara Üniversitesi Osmanlı Tarihi Araştırma ve Uygulama Merkezi Dergisi. — 2000. — № 11. — С. 211–226. — DOI:10.1501/OTAM_0000000447.
  • Akyıldız, Ali. Mabeyn-i Hümayun. — İstanbul : Timaş Yayınları, 2024. — С. 496. — ISBN 9786256767089.
  • Akyıldız, Ali. Osmanlı Bürokrasisi ve Modernleşme. — İstanbul : İletişim Yayınları, 2012. — С. 252. — ISBN 9789750502552.
  • Ahıshalı, Recep. Osmanlı Devlet Teşkilatında Reisülküttablık (XVIII. Yüzyıl). — İstanbul : Timaş Akademi, 2023. — С. 336. — ISBN 9786050847376.
  • Sakin, Orhan. Osmanlı Arşiv Belgeleri Okuma Klavuzu. — İstanbul : Yeditepe Yayınevi, 2019. — С. 384. — ISBN 9786055200510.
  • Sakaoğlu, Necdet. Osmanlı Tarihi Sözlüğü. — İstanbul : Alfa Yayıncılık, 2017. — С. 750. — ISBN 9786051714332.
  • Kütükoğlu, Mübahat. S.. Osmanlı Belgelerinin Tarihlerine Dâir // Belgeler. — 2023. — Т. XXXVIII, № 42. — С. 1—30. — DOI:10.37879/belgeler.2023.1.
  • Osmanlı Ferman ve Beratları. — İstanbul : T.C. Cumhurbaşkanlığı Devlet Arşivleri Başkanlığı, 2021. — С. 486. — ISBN 978-605-68926-8-4.
  • Середа, Олександр. Османсько-українська дипломатія в документах XVII-XVIII ст. — Київ – Стамбул : НАН України Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського ; Стамбульський університет, 2018. — С. 175. — ISBN 978-966-02-8769-3.
  • Кравець, Марина, Ченцова, Віра. Султан відповідає козакам: До історії двох грамот Мегмеда IV до Богдана Хмельницького (1650–1651) // Український археографічний щорічник. — 2018. — Т. 24/25, № 21/22. — С. 397–439. — ISSN 2786-7560.
  • Кравець, Марина, Остапчук, Віктор, Ченцова, Віра. Додатковий лист для “Архіву Дорошенка” // Український археографічний щорічник. — 2020. — Т. 26/27, № 23/24. — С. 280–325. — ISSN 2786-7560.
  • Пріцак, Лариса. Грамота Мегмеда IV про протекторат над Богданом Хмельницьким з усім Військом Запорозьким // Східний Світ. — 2005. — № 2. — С. 659—61.
  • Туранли, Ферхад Ґардашкан Оглу. Рукописні документи про чорноморський вектор дипломатичної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького // Вісник Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Історія. — 2019. — № 1(140). — С. 61—68. — DOI:10.17721/1728-2640.2019.140.12.
  • Памятники изданные временною коммисiею для разбора древних актовъ, высочайше учрежденною при Кiевскомъ военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторъ, том. III, Прибавление. — Киев : тип. Ун-та св. Владимира, 1852. — С. 764.
  • Малик, Володимир. Фірман султана. — Київ : КМ-Букс, 2016. — С. 576. — ISBN 978-617-7409-59-4.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Фірман&oldid=43904107