Вікіпедія

Історія українців у Торуні

(Перенаправлено з Українці в Торуні)

Українська громада в Торуні виникла у міжвоєнний період XX століття. Первинно вона складалася з колишніх солдатів Української Народної Республіки, інтернованих у Польщі після підписання Ризького договору та які після звільнення з таборів вирішили залишитися в місті. Другу групу українців, яка прибули до Торуні в цей час, склали вихідці з Галичини. Українська громада була добре інтегрована, незважаючи на невеликий розмір (близько 50 осіб), брала участь у культурній діяльності та житті православної парафії.

Поховання українців — полковника Володимира Чагіна та Григорія Охота — на гарнізонному цвинтарі в Торуні
Український національний символ — тризуб — на надгробку, гарнізонний цвинтар в Торуні

Окреме місце посідала невелика група українських анархістів, котрі приїхали в Торунь разом з їхнім лідером Нестором Махно. Після Другої світової війни українці, як і росіяни, що мешкали в Торуні, стали об'єктом репресій, здійснюваних Міністерством громадської безпеки Польщі. Внаслідок цього громаді не вдалось відродитися у колишньому вигляді.

Міжвоєнний період ред.

Першими українцями, що з'явились в Торуні, були колишні вояки та офіцери Армії Української Народної Республіки. Раніше вони перебували в таборах для інтернування в Стшалкові та Александруві-Куявському, утворених відповідно до Ризького миру, й після звільнення деякі з них осіли в місті[1]. Перші письмові згадки, що стосуються українців, з'являються під 1927 рік і свідчать про постійне проживання в Торуні до 40 осіб цієї національності. Чисельність українців зазнала більш значних коливань, ніж російська громада, але врешті-решт стабілізувалася в межах 40-50 осіб, переважно чоловіків, які займались вільними професіями[2].

22 липня 1924 року в місті була запроваджена система реєстрації іноземців російської та української національності, які мусили або заявити про бажання залишитися в Польщі, або виїхати. Свідоме ігнорування порядку реєстрації тягнуло за собою вигнання за межі Другої Речі Посполитої[3].

Дата Кількість українських емігрантів[4]
Травень 1927 близько 40
Грудень 1929 50
Травень 1930 42
Січень 1931 31
Вересень 1931 30
Серпень 1932 56
1937 55

Ця цифра стала приблизно вдвічі більшою після врахування етнічних українців, котрі отримали польське громадянство до 1924 року[5]. Здебільшого вони були офісними працівниками. Неофіційним лідером цієї групи вважався В. Затай[6].

Соціальні організації ред.

Культурна та соціальна діяльність ред.

Після завершення Першої світової війни українці оселилися в різних містах польського Помор'я, проте саме в Торуні їм вдалося якнайшвидше самоорганізовуватись. В 1927 році за дорученням Українського Центрального Комітету до міста прибув Віктор Лотоцький, який розгорнув створення окремого відділу цієї організації. Влада Торуня погодилась на таку ініціативу[7]. Організаційні збори відбулися в приватній квартирі українця Й. Мельника, за адресою вулиця Собеського 13. До складу керівництва, окрім власне Лотоцького, увійшли голова Михайло Кащук, скарбник Володимир Чагін та секретар Антоній Пташник.

Осередок УЦК займався доброчинною діяльністю, надавав правову допомогу та матеріальну підтримку незаможним українцям, проводив культурні заходи. Фінансові ресурси надходили завдяки членським внескам та коштам, перерахованих торунському відділу від УЦК. Так, в 1927 році організація отримала таким чином 1500 злотих[8]. У рамках культурної діяльності філіал в Торуні створив хор, драматичну групу, аматорський балет та бібліотеку рідною мовою. Українці організовували відкриті виступи та концерти, частину доходів з яких пожертвували найбіднішим співвітчизникам. Традиційною стала підготовка щорічних різдвяних свят і новорічних веселощів для українських дітей[9]. На момент створення товариства до нього приєдналось до 40 осіб. Членський внесок кожного становив 1,5 злотих на місяць й 50 злотих стартового внеску. Особливо тісні контакти торунський осередок підтримував із львівською філією УЦК.

1930 року всередині відділу відбувся розкол на ґрунті фінансових суперечок, внаслідок чого виникли 2 різні групи: одна на чолі з Й. Соловйовим, інша під керівництвом Михайла Кащука. Безпосередньою причиною поділу стало звинувачення в сторону останнього у використанні коштів з членських внесків. Він відмовився подати заяву про відставку та надати доступ до документації товариства. Оскільки Український Центральний Комітет у Варшаві відмовився від подальшого субсидування осередку, виникла загроза розпуску[10]. Врешті-решт, ситуацію вдалось залагодити наступного року, а Соловйов став головою Департаменту. 1935 року його змінив Василь Шевчук[11].

Українці залишилися в приятельських взаєминах як з росіянами, що також мешкали в Торуні, так із польськими жителями міста. Жодних випадків антидержавних настроїв зафіксовано не було. Подібно до росіян, українці брали участь в богослужіннях у православній церкві святого Миколая, зокрема з нагоди польських державних свят. Ця обставина посприяла зниженню рівня контролю місцевої влади над українським середовищем: з другої половини 1930-х років головна увага зосередилась на діяльності набагато більшої німецької меншини міста[12]. Українці в Торуні не проявляли схильності і до ідей радикальних українських націоналістів, зокрема вони засудили вбивство Тадеуша Голувки 1931 року, вчинене членами ОУН.

Військова діяльність ред.

Організатор торунського відділу Віктор Лотоцький водночас був творцем групи самоосвіти, що складалася з колишніх офіцерів та солдатів української армії. Вона мала на меті підвищити військові знання та навички свої членів. Лотоцький керував курсами до 1934, поки його не змінив Й. Хмара. Станом на той же 1934 рік група налічувала 28 членів[13].

Релігійна діяльність ред.

 
Будівля колишнього протестантського костелу на Новоміському Ринку в Торуні використовувалася в міжвоєнний період як місце православних богослужінь, в якому брали участь й місцеві українці
 
Церква святого Миколая

Українці, що опинилися в місті після Першої світової війни, належали або до православної віри (у випадку осіб, що прибули з теренів колишньої Російської імперії), або до католицької (якщо були польськими громадянами). Останні своєю чергою поділялись на членів уніатської церкви та католиків латинського обряду[14]. Відомо, що 1935 року українці-уніати спробували створити в Торуні власну парафію, але безуспішно: католицький єпископ хелмінської дієцезії С. Оконевський виступив проти, а митрополит Андрей Шептицький також не підтримав дану ініціативу[15].

З самого початку перебування українців в Торуні тут діяла православна парафія з церквою святого Миколая, якою також користувалась й тамтешні росіяни. Ще за існування Табору для інтернованих № 15, тобто до 1924 року, місцем розташування парафії вважалася каплиця у межах табору. Згодом стали послуговуватись церковними об'єктами інших конфесій: євангельсько-аугсбурзькою каплицею по вулиці Струмковій (березень-жовтень 1922) та євангельсько-реформаторською каплицею по вулиці Домініканській[16]. 6 січня 1924 року вони захопили військову каплицю в межах Санітарної бухти № 8, яка й стала храмом військової парафії для всіх православних російських та українських емігрантів.

1927 року парафія отримала право використовувати колишній євангельський костел Святої Трійці на Новоміському Ринку, котрий перетворили на Церкву Святого Миколая. Першим парафіяльним священником став українець Стефан Рудик, уродженець Львівщини. Незабаром його змінив інший духівник-українець з Галичини Григорій Курилас[17]. Православна церква на Новому Ринку проіснувала до вересня 1939 року, доки не була закрита нацистськими окупантами[18]. Втім, німці не стали забороняти будівництво нового православного храму. Його звели на вулиці Підгорній 69 завдяки старанням тодішнього священника В'ячеслава Рафальського, Дмитра Іванова та родини Абрамовичів в дерев'яному приміщенні 1888 року. Під час Другої світової війни парафія зазнала поділу за національною ознакою, а православні українці облаштували власну церкву в приміщенні колишньої їдальні на вулиці Лазневій. Одну із кімнат виділили для каплиці, там проводились щонедільні богослужіння церковнослов'янською мовою українського ізводу[19], тоді як інші кімнати слугували місцем проведення різдвяних урочистостей, вистав і танців. Духовну опіку над українцями продовжив здійснювати В'ячеслав Рафальський[20].

За ініціативи російської громади в Торуні 29 грудня 1925 року була подана заява про реєстрацію в місті православного братства. Пропозиція містила проект статуту, який передбачав рівноправний характер майбутнього об'єднання для всіх православних вірян незалежно від їх національності. 26 січня 1926 міська влада зареєструвала братство, а 12 травня того ж року позитивне рішення надійшло від Митрополита Варшавського та всієї Польщі[21]. На момент свого відкриття, що відбулося в приміщенні за адресою вулиця Мостова 6-14 липня 1926, православне братство налічувало 104 члени. Незважаючи на те, що організація та її керівники були росіянами, серед її членів було й багато українців. Її діяльність зосередилась навколо культурних ініціатив, таких як аматорські вистави, концерти, читання тощо. Членський внесок становив 1 злотий на місяць. Хоча православні українці та росіяни безперешкодно співпрацювали в рамках організації, українці завжди підкреслювали свою національну окремішність. Виразом цього стала спроба створення власного братства в 1928, до чого, втім, так і не дійшло. Того ж року українці відправили богослужіння у пам'ять про Симона Петлюру[22].

Військовики-українці ред.

Окрім цивільних українців, які мешкали на постійній основі, у Торуні також були присутні солдати-українці польської армії. Згідно з системою направлення новобранців до військоих підрозділів, віддалених від місця їх народження та їхнього попереднього місця проживання, на призовну службу в 1922 прибули численні групи українців, білорусів та євреїв із східних областей країни. Станом на 1 квітня того ж року 0,19 % призовників О. К. VIII становили українці, тобто 35 осіб[23]. В наступні роки їхня чисельність тільки зросла. Так, за даними від 28 лютого 1923 року, вони становили вже 6 % від усіх новобранців[24].

Вояки української національності походили зі Східної Галичини та Волині. Військова служба на віддалі від рідного регіону мала формувати у них лояльне ставлення до Польської держави. У доповіді заступника командира О. К. VIII Міністерству військових справ рекомендувалось проводити у збройних округах, таких як Торунь, планові полонізаційні акції щодо національних меншин, зокрема й українців[25]. Вишкіл рекрутів ускладнювала неписьменність багатьох вихідців зі східних регіонів Польщі[26], різним були й фізичні якості рядовиків. Так, командування О. К. VIII у рапорті за друге півріччя 1928 року зазначало: «Волиняк більш темний і відсталий, набагато важче пристосовувався до нових умов життя у війську, аніж його побратим зі Східної Малопольщі — інтелігентніший і політично свідомий». Галичани, зауважували командири, більше цікавились українським політичним життям та вели активне листування з родиною й товаришами[27]. Після 1924 року українців стали все рідше направляти в Торунь; в 1933 налічувалось лише 45 українців, зареєстрованих D.O.K. VIII[28].

Становище українців після Другої світової війни ред.

Питання щодо ставлення українців, що мешкали в Торуні, до гітлерівської окупації залишається малодослідженим[29]. Історик Омелян Вішка цитує доповідь С. Дмитренка про арешт та розстріл Віктора Лотоцького органами СС, після того як в 1945 році українці познімали зі свого осередку на вулиці Лазневій окупаційні плакати, що закликали до спільної боротьби проти Червоної армії[30].

В роки Другої світової війни до Торуня наплинули групи втікачів: росіян, білорусів та українців. Точна кількість цих груп невідома; значна її частка була змушена виїхати до СРСР відразу після визволення міста[31]. Окрім того, після вступу радянських військ близько 30 росіян та українців були депортовані в трудові табори[32]. З огляду на те, що як росіяни, так і українці не зазнали особливих репресій з боку нацистської влади, працівники НКВС вдались до ретельної перевірки на предмет їхніх політичних поглядів. Як наслідок, був складений список з 11 жителів Торуня російської, української та білоруської національностей, що вважались «ворожими для поляків». Фактично на негативний результат перевірки суттєвий вплив справила та обставина, що згадані особи були залучені до антикомуністичної чи антирадянської діяльності. У доповіді начальника Першого відділу Міністерства громадської безпеки у воєводстві від вересня 1945 року всі росіяни та українці визнавались ворожими до «нинішніх представників держави та демократичного уряду»[33].

Всі українці, що прибули до Помор'я в час війни, підпали під репатріацію, але тільки в рідкісних випадках вони з'являлися до пунктів збору добровільно. Більшість українців, власне як і представників інших національностей, що мешкали в СРСР, намагалися або сховатися, або втекти в інші польські воєводства. Станом на 1945 рік загальна чисельність представників східнослов'янських меншин в місті становила 121 особу[34]. Роком пізніше в торунському повіті залишалося 34 українці, зокрема 21 — в Торуні[35].

Свідченням про минулу присутність українських іммігрантів в Торуні залишаються могили на православному гарнізонному цвинтарі (наразі Цвинтар Комунальний № 1)[36] та кладовищі святого Юрія[37]. Омелян Вішка стверджує, що станом на 1934 рік в гарнізонному цвинтарі існували поховання полковника Олексія Лущенка, Володимира Чагіна та рядового Григорія Охоти. Ними опікувалася українська громада, яка того ж року оплатила встановлення нових надгробних пам'ятників. Втім, в роки Другої світової вони були зруйновані. Лише в 1998 році за ініціативи О. Вішки встановили нові православні хрести на похованнях Г. Охоти та В. Чагіна. Встановити могили інших українців на цвинтарі не вдалося[38].

Сучасна українська громада ред.

В Торуні при римсько-католицькій парафії блаженного Івана Зятика, вул. Вишинського (Kardynała Wyszyńskiego), 7/9 в каплиці відбуваються греко-католицькі служби, на які приїжджає священик з Ілави (Ельблонзького деканату)[39].

Див. також ред.

Посилання ред.

  1. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska i ukraińska w Toruniu w okresie międzywojennym, Rocznik Toruński 16/1983, s.96
  2. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.98
  3. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 96.
  4. ↑ Liczba Ukraińców mieszkających w Toruniu. Za: Z. Karpus, Emigracja rosyjska i ukraińska…, s.97. W późniejszym okresie statystyki tego rodzaju nie były już prowadzone.
  5. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy w Toruniu w latach 1920—1939 [w:] M. Wojciechowski (red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe w Toruniu w XIX i XX wieku, Toruń 1993, s.94
  6. ↑ Z. Karpus, rosjanie i Ukraińcy w Toruniu…, s.93
  7. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy na Pomorzu w latach 1920—1939 [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 108
  8. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.109
  9. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 108—109
  10. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.110
  11. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s.109
  12. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 112
  13. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 109—110
  14. ↑ M. Golon, M. Golon, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Białorusini i Cyganie na Pomorzu Gdańskim po II wojnie światowej [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 231
  15. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s.111
  16. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 104.
  17. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.108
  18. ↑ Z. Karpus, Rosjanie i Ukraińcy…, s. 105.
  19. ↑ Anna Radziukiewicz, Misja. Архів оригіналу за 16 липня 2018. Процитовано 9 січня 2019.
  20. ↑ Grochowina, Sylwia (2003). Związki wyznaniowe w Toruniu w latach 1939-1945 (PDF). Rocznik Toruński. 30: 136—137. Архів оригіналу (PDF) за 15 липня 2019. Процитовано 15 липня 2019.
  21. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 106.
  22. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s.100
  23. ↑ W. Rezmer, Problematyka narodowościowa i wyznaniowa w wojsku na terenie Dowództwa Okręgu Korpusu nr VIII w Toruniu (1920—1939) [w:] Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 1998, ss. 153
  24. ↑ W. Rezmer, Problematyka…, s.162
  25. ↑ W. Rezmer, Problematyka…, s.160
  26. ↑ W. Rezmer, Problematyka…, s.166
  27. ↑ Мрака Ігор. На службі у ІІ Речі Посполитої: українці в оцінках польських офіцерів // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. — 2018. — Вип. 19-20. — С. 356, 362. — ISSN 2078-6077. Архівовано з джерела 15 березня 2022. Процитовано 15 липня 2019.
  28. ↑ W. Rezmer, Problematyka…, s.163
  29. ↑ Z. Karpus, Emigracja rosyjska…, s. 112. Społeczność ukraińska nie padła ofiarą szczególnych represji nazistowskich. M. Golon, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Białorusini i Cyganie na Pomorzu Gdańskim po II wojnie światowej [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 231.
  30. ↑ E. Wiszka, Emigracja ukraińska w Polsce (1920—1939), s.424
  31. ↑ M. Golon, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Białorusini i Cyganie na Pomorzu Gdańskim po II wojnie światowej [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, s. 251
  32. ↑ M. Golon, Żydzi, Ukraińcy…, s.252
  33. ↑ M. Golon, Żydzi, Ukraińcy…, s.253
  34. ↑ M. Golon, Żydzi, Ukraińcy…, s. 233
  35. ↑ M. Golon, Żydzi, Ukraińcy…, s. 258
  36. ↑ Toruński Serwis Turystyczny [Архівовано 16 липня 2018 у Wayback Machine.] (pol). [dostęp 12-10-2009].
  37. ↑ M. Niedzielska, Toruńskie cmentarze, Towarzystwo Naukowe w Toruniu, Toruń 1992.
  38. ↑ E. Wiszka, Emigracja ukraińska w Polsce 1920—1939, s. 409
  39. ↑ Парнікоза, Іван. Українці в околицях Ельблонга. Ілава, Бранево та інші українські громади регіону. https://expedicia.org/ (українська) . НАНЦ МОН України. Архів оригіналу за 8 травня 2019. Процитовано 03.08.2020 р..

Бібліографія ред.

  • Golon M., Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Białorusini i Cyganie na Pomorzu Gdańskim po II wojnie światowej [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 1998, ​ISBN 83-231-0894-3ISBN 83-231-0894-3.
  • Karpus Z., Emigracja rosyjska i ukraińska w Toruniu w okresie międzywojennym, Rocznik Toruński 16/1983.
  • Karpus Z., Rosjanie i Ukraińcy na Pomorzu w latach 1920–1939 [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 1998, ​ISBN 83-231-0894-3ISBN 83-231-0894-3.
  • Karpus Z., Rosjanie i Ukraińcy w Toruniu w latach 1920–1939 [w:] Wojciechowski M. (pod red.), Mniejszości narodowe i wyznaniowe w Toruniu w XIX i XX wieku, Toruń 1993, Wydawnictwo UMK, ​ISBN 83-231-0456-5ISBN 83-231-0456-5
  • Rezmer W., Problematyka narodowościowa i wyznaniowa w wojsku na terenie Dowództwa Okręgu Korpusu nr VIII w Toruniu (1920–1939) [w:] Wojciechowski M. (pod red.) Mniejszości narodowe i wyznaniowe na Pomorzu w XIX i XX wieku, Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 1998, ​ISBN 83-231-0894-3ISBN 83-231-0894-3.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Історія_українців_у_Торуні&oldid=35825594