Відкрити головне меню

Козацька могила в Александрові-Куявському — поховання 17 вояків Дієвої Армії УНР, поселених у грудні 1920 року в Таборі інтернованих № 6, які померли під час проживання у ньому (перед розформуванням табору восени 1921).

Козацька могила
пол. Ukraiński Cmentarz Wojskowy w Aleksandrowie Kujawskim
Ukraiński cmentarz wojskowy +.JPG
Загальний вигляд цвинтаря
Інформація про цвинтар
52°53′16″ пн. ш. 18°41′06″ сх. д.H G O
Країна Flag of Poland.svg Польща
Розташування Александрув-Куявський
Відкрито 1921
Статус військовий цвинтарd
Кількість поховань 17

Козацька могила. Карта розташування: Польща
Козацька могила
Козацька могила
Козацька могила (Польща)

Козацька могила у Вікісховищі?

Цвинтар слугував місцем релігійних і патріотичних урочистостей, зорганізовуваних українськими емігрантами, що перебували в Польщі в період між двома світовими війнами. Після 1945 року, коли українські об'єднання на Помор'ї і Куявії були розпорошені, про цвинтар забули. Ініціаторами його відновлення в 1991 році виступили історик Омелян Вішка і полковник Шимон Сметана. Від 1993 року що червня це місце проведення екуменічних богослужінь.

Комплекс цвинтаря утворює могилу із запорізьким хрестом, 17 надгробків із хрестами, без іменних табличок з огорожею з інформаційними таблицями.

Обставини появи цвинтаряРедагувати

Цвинтар померлих у таборі вояків армії УНР був закладений у часи існування табору для інтернованих. У 1921 році граф Едвард Мицєльський-Трояновський виділив для тієї мети ділянку землі поблизу бараків табору[1]. 24 липня того ж року офіцери, які перебували в таборі, закликали інших інтернованих до впорядкування цвинтаря і встановлення на ньому пам'ятника[1]. Зібрано 20 тисяч польських марок, що дозволило впорядкувати поховання і підготувати проект пам'ятної могили. Роботи з впорядкування і насипання могили виконали самі інтерновані[1]. Одразу після появи могила виглядала наступним чином:

« На кургані встановлено чорного запорізького хреста. По середині хреста розташовано герб — тризуб, а на раменах напис українською мовою: «Борцям за волю України офіцери і солдати 4 і 6 Дивізій». На звороті був напис: «Pro Ukraine libertate mortuis» і далі по-польськи «Bohaterom walki o wolność Ukrainy 4 i 6 Dywizje Ukraińskie - 1921»[1] »

На передньому схилі могили інтерновані порикріпили табличку з червоного пісковику з написом українською мовою: Хай ворог знає, що козацька сила/ще не вмерла під ярмом тирана/що кожна степова могила/це вічна непімщена рана[2].

ОсвяченняРедагувати

18 вересня 1921 року до Александрова Куявського прибув головний капелан Дієвої Армії УНР, священик Павло Пащевський, який відправив Святу Службу Божу в таборовій каплиці, після чого освятив цвинтар. На урочистостях були присутні представники міських властей. Промови виголосили один із присутніх урядників, священик Пащевський і хорунжий Соловчук від імені таборової громади. На 17 могилах покладено вінки, під спів «Заповіту» на слова Тараса Шевченка[2].

Цвинтар був обнесений колючим дротом і бетонними стовпчиками з тризубами, поховання прикрито дерном і на них було розміщено таблиці з прізвищами похованих[3].

Цвинтар як місце пам'ятіРедагувати

 
Панахида по Симонові Петлюрі. 1930 рік

У міжвоєнне двадцятиліття александрівський український цвинтар був місцем щорічних богослужінь і патріотичних урочистостей, що збирали об'єднання емігрантів-українців з усього терену Помор'я і Куявії. Українська назва цвинтаря Козацька могила. 29 травня 1927 року тут вперше відправлено панахиду за Симона Петлюру. Богослужіння провів священик парафії Святого Миколая в Торуні Стефан Рудик. Відтоді панахиди по Петлюрі та інших учасниках боротьби за незалежність України стали в Александрові Куявському традицією; участь у них брали українці з цілого краю. Після відправи відбувалися урочисті академії[4]. У 1930 році Козацька могила була впорядкована групою емігрантів під наглядом M. Чохи[5]. У 1932 році вперше поєднано церемонії пам'яті Симона Петлюри з відзначенням річниці відродження української армії[6].

Як згадував учасник урочистостей на цвинтарі в 1939 році Віктор Бабич:

« Приїздили на ранкову відправу в місцевій православній церкві, яка в той день не могла вмістити вірних (...). Прибували до Александрова Куявського люди з усіх можливих керунків (...). (...) біля години десятої всі збиралися біля ринку. Тут починали формуватися відділи колишніх вояків Армії Української Народної Республіки. Лунали вигуки і рапорти, віддавалися команди і накази старшини. (...) Український військовий цвинтар був впорядкований і прикрашений квітами[7] »

Історія цвинтаря після Другої світової війниРедагувати

 
Вигляд цвинтаря, літо 2010 року

Після розпорошення об'єднань українських емігрантів на Помор'ї і Куявії, а серед них і груп, що мешкали в самому Александрові Куявському і в Торуні, після 1945 року про цвинтар забули[3].

До його відновлення приступили весною 1991 року з ініціативи історика Еміліана Вішки і полковника Шимона Сметани, за підтримки органів місцевого самоврядування[3], зокрема міського голови Александрова Куявського Здіслава Насінського і його заступника Станіслава Крисінського[8]. Між квітнем 1992 року і весною 1993 року здійснено впорядкування цвинтаря, під час якого відновлено огорожу з використанням збережених стовпчиків, виготовлено нову пам'ятну табличку з початковим написом, викарбуваним тим самим шрифтом[3]. Роботи виконала львівська фірма «Некрополіс»[9]. Патронат над проектом узяло Об'єднання українців у Польщі та посольство України в Республіці Польща. На чолі громадського координаційного комітету став Славомир Маньковський[10].

Відновлений цвинтар відкрито 12 червня 1993 року, коли православне, греко-католицьке, протестантське i католицьке духівництво відправили екуменічну Службу Божу[3]. Серед них були римо-католицький владика вроцлавський Броніслав Дембовський, греко-католицький митрополит перемисько-варшавський Ян Мартиняк і православний архієпископ лодзький і познаньський Симон Романчук. Владу незалежної України на урочистостях представляв посол України в Республіці Польща Геннадій Удовенко і заступник міністра оборони України, генерал Володимир Мулява. Міський голова Александрова Куявського в своєму виступі наголосив на важливості дій спрямованих на збереження спільної історії в контексті європейської інтеграції. Провідник Об'єднання українців у Польщі висловився про необхідність зближення двох націй і запобігання ворожнечі між ними в майбутньому[11].

Служба Божа екуменічна проходить відтоді в кожну першу суботу червня[12].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г Z. Waszkiewicz, Życie…, s. 91. (пол.)
  2. а б Z. Waszkiewicz, Życie…, s. 92
  3. а б в г д UKRAIŃSKI CMENTARZ WOJSKOWY
  4. E. Wiszka, Emigracja ukraińska…, s. 398.
  5. E. Wiszka, Emigracja ukraińska…, ss. 398–399.
  6. E. Wiszka, Emigracja ukraińska…, s. 401.
  7. W. Babicz, Panichida..., ss. 141–142
  8. A. Cieśla, Odbudowa…, s. 145
  9. A. Cieśla, Odbudowa…, s.146
  10. A. Cieśla, Odbudowa…, ss. 145–146
  11. A. Cieśla, Odbudowa…, s. 147
  12. Aleksandrów Kujawski

БібліографіяРедагувати

ПраціРедагувати

  • Колянчук О., Незабутні могили, Львів 1993.
  • Babicz W., Panichida na Kozackiej Mogile w czerwcu 1939 (wspomnienia uczestnika) [w:] red. E. Wiszka, Aleksandrów Kujawski. Obozy jeńców i internowanych 1918–1921, Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 2008, ISBN 978-83-231-2212-8 (пол.)
  • Cieśla A. Odbudowa Ukraińskiego Cmentarza Wojskowego w Aleksandrowie Kujawskim (1992–1993) [w:] ed. E. Wiszka, Aleksandrów Kujawski. Obozy jeńców i internowanych 1918–1921, Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 2008, ISBN 978-83-231-2212-8 (пол.)
  • Waszkiewicz Z., Życie religijne w Obozie Internowanych nr 6 w Aleksandrowie Kujawskim w 1921 roku [w:] red. E. Wiszka, Aleksandrów Kujawski. Obozy jeńców i internowanych 1918–1921, Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 2008, ISBN 978-83-231-2212-8 (пол.)
  • Wiszka E., Emigracja ukraińska w Polsce 1920–1939, MADO, Toruń 2005, ISBN 83-89886-08-1 (пол.)

ПосиланняРедагувати