Ткаченко Олександр Владиславович
Олекса́ндр Владисла́вович Ткаче́нко (нар. 22 січня 1966 р., Київ, Україна) — український політик, журналіст, телепродюсер, медіаменеджер. Народний депутат IX скликання від політичної партії «Слуга народу», голова Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики. Міністр культури та інформаційної політики України з 4 червня 2020 р.[1].
| Олександр Владиславович Ткаченко | |
 | |
| 17-й Міністр культури та інформаційної політики України | |
|---|---|
| 4 червня 2020 — | |
| Президент | Володимир Зеленський |
| Прем'єр-міністр | Денис Шмигаль |
| Особові дані | |
| Народився | 22 січня 1966 |
| Місце народження | Київ, Українська РСР, СРСР |
| Вища освіта | КНУ ім. Шевченка, факультет журналістики |
| Професія | політик, журналіст, медіа-менеджер |
| Олександр Владиславович Ткаченко на сайті Верховної Ради | |
|
| |
|
| |
 Народний депутат України
| |||
|---|---|---|---|
| 9-го скликання | |||
| Слуга народу | 29 серпня 2019 | — | 11 червня 2020 |
|
| |||
ЖиттєписРедагувати
Народився 22 січня 1966 року в Києві.
ОсвітаРедагувати
1990 — закінчив КНУ ім. Шевченка, факультет журналістики.
2016 року отримав диплом Harvard Business School за програмою «Business of Entertainment, Media, and Sports».
У 2018 завершив навчання у INSEAD Business School в Сінгапурі за програмою «Value Creation for Owners and Directors».
Кар'єра в медіаРедагувати
1988—1991 — редактор і ведучий щотижневої телепрограми "Молодіжна студія «Гарт» на телеканалі УТ-1.[2]
1991—1994 — кореспондент українського представництва британського міжнародного агентства новин «Reuters» у Києві.
1994—1999 — президент продакшн-студії «Нова мова», що створювала телепрограми «Післямова» й «Обличчя світу» для каналів УТ-1 та «Інтер».[3]
З 1994 року — автор та ведучий щотижневої інформаційно-аналітичноїпрограми «Післямова».[4]
1996—1997 — заступник генерального продюсера каналу «1+1». Разом з командою «Післямова» створив «Телевізійна служба новин» (ТСН), що вийшла в ефір 1 січня 1997 з ведучою Аллою Мазур. В грудні 1997 залишив канал.[5]
1998—1999 — на базі ТК «Нова мова» на замовлення телеканалу «Інтер» протягом одного телесезону створював програму у форматі інтерв'ю з міжнародними знаменитостями під назвою «Обличчя світу».
1999—2005 — генеральний директор телевізійного каналу «Новий канал». Реформував програму новин «Репортер» та запросив до неї частину команди «Післямови»: Андрія Шевченка, Іванну Найду, Ігоря Куляса. 2000 року канал увійшов до трійки найпопулярніших в Україні.[6]
Із січня 2000 до травня 2001 — радник прем'єр-міністра Ющенка на громадських засадах. 2003 року став неформальним керівником «холдингу Пінчука» (телеканали «Новий канал», «ICTV», «СТБ»). У серпні 2004 склав повноваження керівника холдингу, а в січні 2005 — залишив «Новий канал».[7]
2005 року очолив правління, ставши акціонером «Одеської кіностудії», займався кінодистрибуцією та розвитком мережі кінотеатрів.[8]
Починаючи із 2005 разом Андрієм Шевченком займався створенням в Україні Суспільного телерадіомовлення, був співавтором концепції створення Суспільного телебачення (Суспільного мовлення).[9]
2008 працював у Москві заступником генерального директора телеканалу «РЕН-ТВ», яким на той момент володів німецький медіахолдинг «RTL Group».[10]
Із серпня 2008 — гендиректор групи каналів «1+1 Media», до якої входять «1+1», «2+2», «ТЕТ» та «Сіті» (з 2012 переформатований у дитячий канал «ПлюсПлюс»), «Бігуді», «Уніан-ТВ», «1+1 International» и Ukraine Today, сейлз-хаус Плюси та компанія з виробництва телеконтенту «1+1 продакшн».[11][12]
23 травня 2011 в ефір «1+1» вийшов перший випуск нової авторської телепрограми «Tkachenko.UA» у форматі 45-хвилинних інтерв'ю з політиками і знаменитостями.[13]
За керівництва Ткаченка, у 2017 році 1+1 медіа презентувала перший звіт із корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній.[14]
20 серпня 2019 року вийшов з бізнесу і склав повноваження керівника холдингу «1+1»[15]. 1+1 media, за словами Ткаченка змінить структуру управління, а сам Олександр стане почесним президентом медіахолдингу[16], ставши Почесним президентом 1+1 Медіа. 1+1 медіа змінила структуру управління, створивши Правління. Генеральним директором ТОВ ТРК «Студія 1+1» став В'ячеслав Мієнко.[17]
ПолітикаРедагувати
2019 обраний народним депутатом від партії «Слуга народу»[18]. На момент обрання — генеральний директор ТОВ «Телерадіокомпанія „Студія 1+1“, безпартійний, включений до виборчого списку під № 9.[19] В парламенті очолив Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики (з 29 серпня 2019)[20]. Перебуваючи на цій посаді анонсував перегляд Закону про державну мову[21][22], проте втілити зміни у життя не встиг. Керівник групи з міжпарламентських зв'язків з Норвегією[23].
Парламентська діяльністьРедагувати
Під час депутатської діяльності (серпень 2019-червень 2020), увійшов до списку найбільших активних депутатів-законотворців.[24] За цей період встиг долучитися до підготовки та подання 17 законопроєктів та подати 53 поправки.[25]
Зокрема, за участі Олександра Ткаченка було внесено зміни до Законів України „Про державну підтримку кінематографії в Україні“, „Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення“,[26] а також до Закону „Про систему іномовлення України“ (щодо програмної політики та території розповсюдження)».[27]
З 4 червня 2020 року — Міністр культури та інформаційної політики.[28] Депутатське місце Ткаченка у Верховній раді посів Денис Маслов[29].
Міністр культуриРедагувати
4 червня 2020 року Ткаченко був призначений на посаду міністра культури та інформаційної політики України[30].
У 2020—2021 за час керування Олександром Ткаченком Міністерством культури та інформаційної політики України міністерством втілено низку ініціатив:[31]
- з підтримки культури та креативних індустрій під час пандемії: ухвалено законопроєкт № 3851, який передбачає зменшення ставки ПДВ для культури та креативних індустрій до 7 %;[32] виділено 1 млрд грн для підтримки сфери культури в умовах пандемії — заклади культури можуть надавати низку послуг, не сплачуючи оренду та витрачаючи 100 % зароблених коштів на розвиток власної матеріально-технічної бази;[33][34][35] виділені кошти на грантову підтримку галузі у сумі майже на 700 млн грн (прийняття законопроєкту № 3377);[36] збільшено бюджет на культуру на 2021 рік (12,5 млрд грн.);[37] реалізовано пілотний проєкт з інклюзивної мистецької освіти в 17 мистецьких школах 12 регіонів.[38]
- з розвитку українського кіновиробництва: ратифіковано Угоду про спільне виробництво аудіовізуальних творів між Кабінетом Міністрів України та урядом Канади;[39] запущено механізм кеш-ребейтів для кіновиробництва і розпочато міжнародні знімання в Україні;[40] Україна приєдналася до Eurimages — європейського фонду підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних творів.[41]
- зі збереження культурної спадщини: ратифікований Другий протокол до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту;[42] 175 об'єктів культурної спадщини в тимчасово окупованому Криму внесено до державного реєстру нерухомих пам'яток;[43] в Україну повернуті дві картини, які були втрачені в ході Другої світової війни, а також одну картину передано в дар Україні; започатковано проєкт «Велика Реставрація», в рамках якої заплановано відреставрувати близько 150 культурних пам'яток України. Вже розпочато роботи над Олеськівським замком на Львівщині та Національним художнім музеєм в Києві.[44] прийнято закон, що включає музеї до переліку структурних підрозділів закладів вищої освіти.[45]
- з підтримки внутрішнього туризму: реалізовано всеукраїнський проєкт «Мандруй Україною»;[46] розроблено регіональні стратегії розвитку туризму та визначено «туристичні магніти» регіонів.[47][48]
- з захисту української мови — запущено Секретаріат Уповноваженого із захисту державної мови та розроблено онлайн-платформу з вивчення української мови.[49]
Також Ткаченко презентував запуск Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки для ефективної боротьби з дезінформацією і фейками з боку Росії.[50][51]
11 листопада 2021 року, міністр Ткаченко написав заяву про відставку[52], проте не подав її до Верховної Ради[53] і, таким чином, продовжив перебування на посаді.
Родина та особисте життяРедагувати
Діти: доньки Олександра (1989 р.н.) та Єва (2012 р.н.), син Данило (2015 р.н.).
Дружина — Ткаченко Анна Володимирівна (дівоче прізвище Баранник) — ексдиректорка 1+1 Digital та Інновації[54], з січня 2021 року — голова digital-департаменту проросійських телеканалів «Kyiv.live» та «Odesa.live».[55]
З 1989 по 2009 рік був одружений з українською сценаристкою, продюсеркою компанії Art Forms Production Тетяною Гнєдаш.[56]
ВласністьРедагувати
2018 року задекларував у власності:
- 5 % акцій ТРК 1+1, 25 % акцій інтернет-видання The Babel;
- 16,67 % акцій Квартал-ТВ;
- власник кінокомпаній Кінолав, HTM, 1+1 Продакшн та книговидавничої компанії Книголав.
Спільно з дружиною є власником 9 компаній[57].
КритикаРедагувати
У період правління Януковича, за результатами щорічного дослідження Інституту масової інформації та Незалежної медіа-профспілки потрапив у десятку найбільших ворогів української преси у 2012—2013 роках.[58]
1 листопада 2018 року потрапив до списку 322 громадян України, проти яких були введені російські санкції.[59]
4 листопада 2019 року вийшло розслідування BIHUS.info, у якому було вказано, що одразу після виходу сюжету програми «Гроші» про незаконну забудівлю на Трухановому острові, в соцмережах телеменеджера почали з'являтися світлини звідти.[60]
30 червня 2021 року телеведуча Кароліна Ашіон заявила, що Олександр Ткаченка робив расистські висловлювання щодо неї під час кастингу ведучих для ранкового шоу на телеканалі «2+2», що відбувався, за її словами, 6 років тому. Кароліна була шокована й звільнилася з телеканалу. Олександр Ткаченко заявив, що проведення кастингів не було його прямою роботою.[61][62]
22 серпня 2022 О.Ткаченко став учасником вигаданого МКІП з агентством Banda Agency флешмобу "#тризубнезалежності", в якому громадянам пропонувалось в якості вітання із днем прапора показувати жест із трьох пальців: вказівного, середнього та мізинця (великий та безіменний при цьому мають бути зігнуті). Цей жест викликав хвилю критики через грубий сексуальний підтекст[63][64][65]
ФільмографіяРедагувати
Виступив продюсером телефільмів:
- «Завтра буде завтра» (2002), копродукція Нового каналу (Україна) та СТС (Росія);
- «Біля річки» (2006);
- «Доярка з Хацапетівки» (2007);
- «Ворожея» (2007);
- «Сапери» (2007);
- «Тільки кохання» (2010);
- «Висоцький. Дякуємо, що живий» (Росія, 2011);
- «Будинок з вежкою» (2012);
- «Все одно ти будеш мій» (мінісеріал, 2015);
- «Останній москаль» (2015—2016);
- «Матусі» (2015—2017, копродукція з російським каналом СТС);
- «Пісня пісень» (2015);
- «Поцілуємося» (2015);
- «Катерина» (2016);[66]
- «Папараці» (2016);
- «Століття Якова» (2016);
- «Не зарікайся» (2016, ТРК Україна);
- «Ментівські війни. Київ» (2017);
- «Гарний хлопець» (2017);
- «Стоматолог» (за повістю Павла Бєлянського «Стоматолог хоче одружитися») (2018);
- «Школа» (1-2 сезон, 2018);
- «Чорний ворон» (2019).
ВідзнакиРедагувати
- учасник топ-100 найвпливовіших українців (2015[67], 2016[68], 2017[69], 2018, журнал «Фокус»)
- учасник топ-200 найвпливовіших українців (2010[70], 2011[71], 2012[72], журнал «Фокус»)
- учасник топ-100 топменеджер України (видання delo.ua), входить до трійки рейтингу
- 2017 — за версією премії «X-Ray Marketing Awards» потрапив до ТОП-3 «гендиректорів, орієнтованих на маркетинг»[73]
- 2018 — команда керівників 1+1 Media посіла друге місце в рейтингу «Business HReformation 2018.Найкращі роботодавці України» (журнал «Бізнес») у номінації «Сильний топменеджмент — Dream Team»[74]
- Почесний президент 1+1 Медіа[75]
ПриміткиРедагувати
- ↑ Ткаченко став міністром культури і інформполітики. dt.ua. 4 червня 2020. Архів оригіналу за 19 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020.
- ↑ Культові програми українського радянського телебачення: казки, таланти, гумор, молодь і старші люди. detector.media. 27 липня 2017. Архів оригіналу за 10 липня 2019. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Ткаченко Александр Владиславович. bp.ubr.ua. Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 6 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко: «Український глядач бачить те, на що не заслуговує з точки зору економіки». detector.media. 14 червня 2017. Архів оригіналу за 26 березня 2019. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Алла Мазур розповіла, як починала кар'єру на «1+1». tsn.ua. 25 вересня 2015. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Ткаченко Александр. liga.net. 1 лютого 2019. Архів оригіналу за 13 липня 2019. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Ткаченко оставил руководство медиа-холдингом Пинчука. pravda.com.ua. 10 вересня 2004. Архів оригіналу за 8 серпня 2021. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко. Біографія. obozrevatel.com. Архів оригіналу за 4 травня 2020. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко: Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці. day.kyiv.ua. 4 лютого 2005. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко став консультантом російського РЕН ТВ. detector.media. 25 березня 2008. Архів оригіналу за 26 липня 2022. Процитовано 5 травня 2020.
- ↑ Александр Ткаченко: Вы имеете в виду раздвоение личности?. mediananny.com (рос.). 13 квітня 2010. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко: Ми не робитимемо канал, який існував в інший історичний проміжок часу. umoloda.kyiv.ua. 17 вересня 2010. Архів оригіналу за 14 липня 2020. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Олександр Ткаченко готує програму tkachenko.ua. tsn.ua. 16 травня 2011. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 14 травня 2020.
- ↑ Група "1+1 медіа" презентувала перший звіт з корпоративної соціальної відповідальності серед медіакомпаній України. ТСН.ua (укр.). 29 січня 2018. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ Олександр Ткаченко пішов з керівництва телеканалу 1+1 [Архівовано 2019-08-20 у Wayback Machine.] «Ліга. Бизнес», 20.08.2019
- ↑ Ткаченко пішов з посади гендиректора 1+1. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 20 серпня 2019. Процитовано 20 серпня 2019.
- ↑ Група 1+1 медіа повідомляє про структурні зміни. media.1plus1.ua. 20 серпня 2019. Архів оригіналу за 20 серпня 2019. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ На з'їзді «Слуги народу» представили сотню членів партії [Архівовано 2019-06-16 у Wayback Machine.] Радіо Свобода (9 червня 2019)
- ↑ Ткаченко Олександр Владиславович. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 14 квітня 2020. Процитовано 30 квітня 2020.
- ↑ Рада затвердила перелік, склад та керівництво усіх комітетів парламенту IX скликання. Повний список. Архів оригіналу за 30 серпня 2019. Процитовано 30 серпня 2019.
- ↑ У Зеленського анонсували перегляд закону про державну мову. Прямий (англ.). 23 лютого 2020. Архів оригіналу за 27 травня 2020. Процитовано 20 вересня 2020.
- ↑ Ткаченко про зміни до мовного закону: Лише після професійної дискусії можна буде виходити на конкретику. Інтерфакс-Україна (укр.). Архів оригіналу за 17 вересня 2020. Процитовано 20 вересня 2020.
- ↑ У Раді створили групи з міжпарламентських зв’язків з Норвегією та Грузією. Європейська правда. 12 листопада 2019. Архів оригіналу за 12 листопада 2019. Процитовано 19 листопада 2019.
- ↑ Чи стали продуктивними нардепами колишні журналісти і шоумени. slovoidilo.ua. 25 червня 2020. Архів оригіналу за 16 травня 2021. Процитовано 2 квітня 2021.
- ↑ Олександр Ткаченко (народний депутат ІХ скл.). Законопроекти, подані суб'єктом права законодавчої ініціативи. rada.gov.ua. Архів оригіналу за 14 квітня 2021. Процитовано 2 квітня 2021.
- ↑ Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" щодо вдосконалення процедури звільнення та призначення членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 28 лютого 2021.
- ↑ Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про систему іномовлення України" (щодо програмної політики та території розповсюдження). Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 29 листопада 2020.
- ↑ Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури та інформполітики. nv.ua. 4 червня 2020. Архів оригіналу за 14 лютого 2022. Процитовано 4 червня 2020.
- ↑ Хто зайде в Раду замість Ткаченка: ЦВК прийняла рішення. РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 11 червня 2020. Процитовано 11 червня 2020.
- ↑ Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури. www.unian.ua (укр.). Архів оригіналу за 4 червня 2020. Процитовано 4 червня 2020.
- ↑ У МКІП назвали п'ять досягнень міністерства за рік. Укрінформ. 12 березня 2021. Архів оригіналу за 17 квітня 2021.
- ↑ Роль культури: приклад Франції, який показовий для України. pravda.com.ua. 21 січня 2021. Архів оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Уряд виділив мільярд на підтримку культури. ukrinform.ua. 3 квітня 2021. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Зеленський підписав закон про держпідтримку культури, туризму та креативних індустрій. Interfax.com.ua. 21 грудня 2020. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Рада прийняла закон про підтримку культури та креативних індустрій. pravda.com.ua (російською). 16 червня 2020. Архів оригіналу за 25 березня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Зміни до закону про держпідтримку культури пройшли комітет. ukrinform.ua. 13 травня 2020. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ У бюджеті-2021 на культуру виділили на 52% більше, ніж минулого року – Ткаченко. suspilne.media. 17 грудня 2020. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ МКІП: Стартує освітньо-тренінгова програма проекту «Мистецька освіта без обмежень». kmu.gov.ua. 5 березня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Угода про спільне виробництво з Канадою: що це дає Україні?. mbr.com.ua. 19 жовтня 2020. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ New! Кешрібейти. usfa.gov.ua. Архів оригіналу за 18 квітня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Рада підтримала приєднання України до Европейського фонду підтримки кіно Eurimages. gordonua.com (російською). 20 грудня 2019. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Захист пам’яток під час війни: Україна ратифікує протокол Гаазької конвенції. ukrinform.ua. 30 квітня 2020. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Ханський палац і “Ластівчине гніздо”: Україна внесла 175 пам’яток Криму до держреєстру. ukrinform.ua. 25 червня 2020. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Велика Реставрація в Україні: розставляємо крапки над «і». pravda.com.ua. 24 березня 2021. Архів оригіналу за 24 березня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Музеї у вишах: Рада ухвалила закон. ukrinform.ua. 2 вересня 2020. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Мандруй Україною: стартував масштабний проєкт популяризації внутрішнього туризму. creativity.ua. 26 червня 2020. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Подорожуй. Досліджуй. Насолоджуйся. discover.ua. Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Держтуризм розпочав масштабний проєкт "Мандруй Україною". ukrinform.ua. 12 червня 2020. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Уряд України призначив мовного омбудсмена. dw.com. 8 липня 2020. Архів оригіналу за 2 лютого 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Ткаченко окреслив повноваження Центру стратегічних комунікацій та інформбезпеки. detector.media. 23 березня 2021. Архів оригіналу за 26 липня 2022. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ МКІП: Презентовано Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. mkip.gov.ua. 31 березня 2021. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Міністр культури Олександр Ткаченко подав у відставку. www.unian.ua (укр.). Архів оригіналу за 11 листопада 2021. Процитовано 11 листопада 2021.
- ↑ Стало відомо, чи зареєструвала Рада заяву Ткаченка про відставку. Слово і Діло (укр.). Архів оригіналу за 28 липня 2022. Процитовано 23 серпня 2022.
- ↑ Анна Ткаченко. Директор 1+1 Digital и Инновации. media.1plus1.ua. Архів оригіналу за 25 вересня 2020. Процитовано 6 травня 2020.
- ↑ Анна Ткаченко йде з 1+1 media до KYIV.LIVE. kp.ua (російською). 24 грудня 2020. Архів оригіналу за 24 січня 2021. Процитовано 5 лютого 2021.
- ↑ Татьяна Гнедаш. kino-teatr.ua. Архів оригіналу за 17 серпня 2021. Процитовано 7 травня 2020.
- ↑ Декларації: Ткаченко Олександр Владиславович від НАЗК. declarations.com.ua (укр.). Архів оригіналу за 26 вересня 2019. Процитовано 26 вересня 2019.
- ↑ Дослідження: Азаров, Янукович і Захарченко – найбільші вороги преси. radiosvoboda.org. 6 червня 2013. Архів оригіналу за 4 травня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ Помідори Фірташа, Ярош і син Порошенка: проти кого Росія запровадила санкції. bbc.com (укр.). 1 листопада 2018. Архів оригіналу за 1 листопада 2018. Процитовано 13 травня 2020.
- ↑ https://www.youtube.com/watch?v=G88Byc_IHF0 [Архівовано 2019-11-12 у Wayback Machine.] | Таємний маєток Слуги: чому нардеп Ткаченко не декларує дім на Трухановому /// Наші Гроші № 296
- ↑ Телеведуча Кароліна Ашіон звинуватила міністра культури Ткаченка в расизмі. Той відповів. BBC Україна. 1 липня 2021. Архів оригіналу за 1 липня 2021. Процитовано 2 липня 2021.
- ↑ Юлія Найденко (1 липня 2021). «Ви в дзеркало себе бачили». Кароліна Ашіон звинуватила Олександра Ткаченка в расизмі — він відповів. НВ. Life. Архів оригіналу за 1 липня 2021. Процитовано 29 червня 2021.
- ↑ Кайдан, Тарас (22 серпня 2022). Мінікультури вибачилося за новий «жест-тризуб», що позначає жіночу мастурбацію. Хмарочос (укр.). Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 23 серпня 2022.
- ↑ Zaxid.net. Мінкульт вигадав новий символ тризуба і зганьбився. ZAXID.NET (укр.). Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 23 серпня 2022.
- ↑ Що не так з жестом до Дня Незалежності: критика українців і реакція Мінкульту. Українська правда _Життя. Архів оригіналу за 23 серпня 2022. Процитовано 23 серпня 2022.
- ↑ Телеканал "1+1" покаже серіал за мотивами поеми "Катерина" Тараса Шевченка. tsn.ua. 16 червня 2016. Архів оригіналу за 17 серпня 2021. Процитовано 3 квітня 2021.
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. Полный список. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ 100 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ 200 самых влиятельных украинцев. Рейтинг Фокуса. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ Фокус представил рейтинг 200 самых влиятельных украинцев. ФОКУС. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ "1+1 медіа" отримала одразу три нагороди X-Ray Marketing Awards. ТСН.ua (укр.). 20 січня 2017. Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ HReformation 2018. Антикрихкі: сильний топ-менеджмент України. business.ua (рос.). Архів оригіналу за 28 лютого 2019. Процитовано 27 лютого 2019.
- ↑ Ткаченко стане почесним президентом 1+1 media. telekritika.ua (ua). 20 серпня 2019. Архів оригіналу за 17 липня 2020. Процитовано 13 травня 2020.
ПосиланняРедагувати
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ткаченко Олександр Владиславович |
- Ткаченко Олександр Владиславович. Офіційний портал Верховної Ради України. Процитовано 30 квітня 2020.
- Ткаченко Олександр Владиславович у соцмережі «Фейсбук»
- Олександр Ткаченко на сайті Telegram
- Олександр Ткаченко Світлини та відео в Instagram
| Попередник: | Міністр культури України 4 березня 2020 — |
Наступник: |
| Володимир Бородянський | - |