Тарантул південноруський
| Тарантул південноруський | ||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Самиця південноруського тарантула
| ||||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||
| Lycosa singoriensis (Laxmann, 1770) | ||||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||||
| Trochosa singoriensis Lycosa singoriensis (Laxmann, 1770) | ||||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||||
|
Тарантул південноруський (Lycosa singoriensis) — великий європейський та азійський павук роду тарантул, поширений у степах Європи, Середньої Азії, Південного Сибіру[ru], Далекого Сходу.[1]
Назва виду ред.
Українською носить наукову назву тарантул південноруський. В народі ж називається павук волоський[2] або мизги́р.[3]
В інших мовах часто має назву тих територій, де його знаходять: російський (рос. русский), румунський (рум. românească), татарський (чеськ. tatarský), український (пол. ukraińska)[4], джунгарський тощо.
Опис ред.
Найбільший павук в Україні, один з найбільших у Європі. Розмір тіла до 4 см, з ногами до 7 см. Вага тіла від 2,6 до 7 грамів.[1] Верхня поверхня тіла забарвлена строкато, боки світлі, черевна поверхня чорна. Тіло вкрите сірими і білими волосками різної довжини, через це виглядає волохатим. Головогруди мають малюнок з темних смуг, які радіально відходять від центру. Основний членик хеліцер яскраво-жовтого чи помаранчевого кольору, кінчик та кігтик чорні. Педипальпи також жовті, окрім чорного кінчика. Ноги знизу з чорними кільцями.
Статевий диморфізм ред.
Самиці мають більше черевце та коротші ноги, кремезніші за самців. Волоски самців світліші. Розміри самців 14-27 мм, самиць — від 18 до 31 мм[5] або до 35 мм[6]
Раси ред.
Виділяють три раси тарантулів південноруських: велику, дрібну і проміжну. Велика зустрічається лише на півдні Середньої Азії, проміжна — найбільш північна. Дрібна раса поширена на півдні степів. Усі раси вільно схрещуються між собою.[7]
Спосіб життя ред.
._Kajdatska.jpg)
Харчування ред.
Самиця тарантула південноруського живе в норах до 60 см глибиною. Ловильної сітки не будує, але реагує на рух здобичі, яка підходить до краю нірки та смикає за сигнальні павутинні нитки: вистрибує з нірки та кусає. Вночі відходить на невелику відстань від укриття. Полює найчастіше на жуків та прямокрилих.
Розмноження ред.
Самиця навесні відкладає 200—700 яєць у кокон, який зігріває на сонці, виповзаючи на край нірки. Після вилуплення маленьких павученят (зазвичай у травні) вона збирає їх собі на спинну частину черевця та подорожує, час від часу скидаючи частину нащадків і, таким чином, розповсюджуючи їх. При цьому самиця може перепливати невеликі водні перепони[8].
Парування тарантулів відбувається в кінці літа. Самець підходить до нірки самиці та постукує передніми ногами по павутині. Самиця виходить, і тоді він починає погладжувати її кінцівки легкою вібрацією ніг. Іноді самиця все одно атакує самця. Коли самцю вдається заспокоїти її, він заходить до нірки, де й відбувається парування.
Тарантули ростуть під час линянь, линяють 11 разів.
Природні вороги ред.
На тарантулів полюють оси-помпіліди, які паралізують павуків та відкладають на них яйця, з яких розвивається личинка, що повільно поїдає павука. Зокрема, це аноплій самарський та криптохіл кільчастий, занесені до Червоної книги України.
Яйця знищують різні види їздців. На молодих тарантулів полюють капустянки.
У Казахстані тарантулів поїдає гризун селевінія, який, втім, є рідкісним.[9]
Поширення ред.
Поширений у степах і лісостепу від Австрії та Угорщини до Каспійського моря, Середньої Азії, Південного Сибіру, Далекого Сходу Росії та північно-західному Китаї. Також мешкає у Туреччині, на Близькому Сході, в Єгипті. В Україні поширений практично по всій території, окрім основної частини Карпат (проте у Вулканічному масиві трапляється). Зустрічається зрідка північніше, особливо по берегах річок з піщаними ґрунтами.
Охорона ред.
Тарантул південноруський входить до переліку тварин, що підлягають охороні на території Київської області.[10] Внесений також до червоних книг багатьох областей Росії, зокрема Московської, Калузької, Рязанської, Тульської, Свердловської, Нижегородської, Пермського краю.[11][12][13]
Примітки ред.
- ↑ а б Liu, ZH; Qian, W; Li, J; Zhang, Y; Liang, S (2009). Biochemical and pharmacological study of venom of the wolf spider Lycosa singoriensis. Journal of Venomous Animals and Toxins including Tropical Diseases. 15 (1): 79—92. doi:10.1590/S1678-91992009000100008. ISSN 1678-9199.
- ↑ Павук // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
- ↑ Мизгирь // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
- ↑ Staręga, Wojciech. Wiedza i Życie/ Galimatias z tarantulami (польська) . Архів оригіналу за 3 грудня 2018. Процитовано 18 грудня 2018.
- ↑ Editors: Wolfgang Nentwig, Theo Blick, Daniel Gloor, Ambros Hänggi & Christian Kropf, Araneae. Spiders of Europe, архів оригіналу за 02-09-2014, процитовано 28-07-2015
- ↑ Ажеганова, Н.С. (1968). Краткий определитель пауков лесной и лесостепной зоны СССР. Определители по фауне СССР, издаваемые Зоологическим институтом Академии наук СССР. Т. 98. Л.: Наука. с. 150.
- ↑ Акимушкин, И.И. (1972), Тарантул — большой мизгирь, Первопоселенцы суши, Москва: Мысль, с. 206, архів оригіналу за 6 березня 2016, процитовано 28 липня 2015
- ↑ Воловник С. В. Наши знакомые незнакомцы. 2-е изд., доп. Днепропетровск: Проминь, 1990. — 200 с.
- ↑ Бердышев, Дмитрий Геннадьевич (2014). Самые необычные животные. О чем умолчали учебники. ЭНАС-КНИГА. с. 176. ISBN 978-5-91921-195-2.
- ↑ Перелік видів тварин, що підлягають особливій охороні. web.archive.org. 24 жовтня 2018. Архів оригіналу за 24 жовтня 2018. Процитовано 21 жовтня 2020.
- ↑ Тарантул русский. Красная книга Тульской области(рос.)
- ↑ Южнорусский тарантул. Пермский край. Энциклопедия [Архівовано 2016-03-10 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Красная книга Нижегородской области. web.archive.org. 20 травня 2017. Архів оригіналу за 20 травня 2017. Процитовано 21 жовтня 2020.
Посилання ред.
- Найотруйніші павуки Європи. Станіславівський натураліст. 21 серпня 2013.
- Акимушкин, И.И. (1972). Первопоселенцы суши. Москва: Мысль. с. 206. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 28 липня 2015.