Відкрити головне меню
Сюнікське царство
Սյունիքի թագավորություն
987 – 1170
The Kingdom of Syounik-Baghk, 1020-1166.gif
Сюнікське царство у 1020—1166 роках


Столиця Капан
Мова(и) Вірменська
Релігія Християнство (Вірменська апостольська церква)
Площа 5500 км²[1]
Населення 200 000
Форма правління Монархія
Династія 987–1072 — Сюні, 1072–1170 — Сенекерімяни
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Сюнікське царство
Історія Вірменії
Zvartnots img 6965.jpg
Держави та утворення
Айраратське царствоВелика ВірменіяМала Вірменія
ЦопкМарзпанська ВірменіяВірменський емірат
Анійське царствоСюнікВаспураканТашир—Дзорагет
АрцахХаченКарсЦарство Варажнуні
КесунЕдесаМелітенаПірКілікія
Шах-АрменідиХамсАрранЧухур-СаадКарабах
Вірменська областьЕріванська губернія
Єлизаветпольська губерніяПерша Республіка
Вірменська РСРРеспубліка ВірменіяНКР
Війни та битви
Війни: ПарфіяТуреччинаГрузіяАзербайджанКарабах
Битви: ТигранакертАрташатРандеяАварайр
ВарнакертСеванМанцикертГарніБітліс
СардарапатАпаранКаракіліс
Релігії
ПоганствоМітраїзм
Вірменська апостольська церква
ПавлікианиТондракійціКатолицизм
Географія
Вірменія (ЗахіднаСхідна)
Вірменське нагір'яКілікія
Династії
ГайкідиЄрвандідиАрташесіди
АршакідиАрцрунідиБагратіди
РубенідиХетумідиЛузіньяни
Національно-визвольний рух
АрменаканГнчакДашнакцутюнФідаї
ЦегакронАСАЛАМіацум
Тематичні статті
ВірмениЕтногенезКультураМоваВірменське питання
ГеноцидВірменофобіяАмшенціДіаспора
СтолиціМатенадаранВірменознавствоШляхта
Хронологія

Портал «Вірменія»

Сюнікське (Сюнійське) царство (Капанське царство[2], Балкське (Бахкське) царство[2]) — середньовічна вірменська держава[3] на території давньовірменської провінції Сюнік, що існувало у 9871170 роках зі столицею в місті Капан.

Зміст

ІсторіяРедагувати

987 року[4] у період тимчасового послаблення Анійського царства[5] через періодичні напади арабського амірату Атрпатакана, сюзеренний князь Сюніка Смбат I Саакян за допомогою Раввадіда Абу-л-Хайджа й Арцахських князів проголосив Сюнік окремим царством[6]. Однак лише за рік, 988, після смерті Абу-л-Хайджа, Смбат I Саакян визнав верховну владу царя Вірменії Смбата II і того ж року у складі вірменської армії взяв участь у вірменсько-грузинському поході проти Абхазького царства.

У перші роки правління Смбата I Саакяна було сформовано державний апарат, створено владні інституції, нормалізовано армію, засновано суди, облаштовано й посилено фортеці, розвивалось будівництво. Цар Вірменії Гагік I (989–1020) анексував від свого васала деякі області (Чахук і частину Цхука) в тому числі й Вайоц-Дзор[7][8].

Наприкінці X століття кордони васального Сюнікського царства сягали на сході річки Акера, на північному сході — водорозділу Арцахських гір, на півночі охоплювали території за лінією населених пунктів БрнакотСісіанТег, на заході доходили до Зангезурських гір, охоплюючи частину області Єрнджак із містечком Шорот (фортеця Єрнджак, яка на початку X століття була захоплена аміром Голтна, до кінця століття знову приєдналась до Сюніка), а на півдні — до річки Аракс. Такі кордони царства зберігались до початку XII століття.


За Васака (998–1040) і Смбата II Ашотяна (1040–1044) Сюнікське царство переживало економічне піднесення, сягнувши піку розквіту. В середині XI століття, з початком вторгнення сельджуцьких військ під проводом Алп-Арслана Сюнік разом з Таширом залишився однією із нечисленних вірменських областей, які не були завойовані[9][2].

1064 року, за часів Григора I Ашотяна (1044–1084), Сюнік пережив навали середньоазійських сельджуків на чолі з Мелік-шахом та його везиром Нізам аль-Мульком, втративши низку прикордонних областей. Територіальна цілісність царства була відновлена[10] за Сенекеріма (1072–1094), влада якого була затверджена Мелік-шахом[11]. В одному з документів той також називав себе царем Вірменії, що сидить у Сюніку[12]. Після смерті останнього Сюнікське царство відновило свій фактичний суверенітет. Наприкінці XI століття площа царства складала близько 1/3 історичного Сюніка (близько 5500 км²[1]). Царство мало 43 фортець, 48 монастирів і 1008 сіл, 1 місто й кілька селищ.

У XII столітті політична криза царства поглибилась. 1103 року сельджуки захопили та зруйнували Капан, 1104 року — фортецю Воротн, а за рік — Бген[13]. Цар Григор II (1096 або 1103–1166) здійснив спробу активізувати зовнішню політику, пов'язану з успіхами вірменсько-грузинських військ. Однак у період тимчасових невдач Грузинського царства сельджуцькі аміри знову посилили тиск на Сюнік. 1126 року Харон амір зруйнував Капан і область Аревік, захопив Какаваберд і Багаку кар, однак невдовзі всіх їх було звільнено. Далі Сюнікському царству загрожували Ільдегізи. У 1151–1152 роках Шамс ад-Дін Ільдегіз захопив фортеці Грхам, Гегі, Какаваберд, 1170 року — Багаберд. Останній цар Сюнікського царства Гасан Геракареці змушено пішов до Хачена, чим і завершилась 180-річна історія царства.

ПравителіРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б С. Т. Єремян. Вірменія за «Ашхарацуйцем». — Єр., 1963. — С. 117.
  2. а б в Енциклопедія Британіка|http://www.britannica.com/EBchecked/topic/35178/Armenia/44272/Ottomans-and-Safavids Armenia}}
  3. Christopher Hatch MacEvitt. The crusades and the Christian world of the east: rough tolerance. — University of Pennsylvania Press, 2008. — С. 37.
  4. The Journal of Jewish studies. — 2002. — Т. 53, вип. 1-2.
  5. Іраніка
  6. Степанос Орбелян. Історія області Сісакан. — Тіфліс, 1910. — С. 300. (вірм.)
  7. Степаненко В. П. Політична обстановка у Закавказзі в першій половині XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1975. — Вип. 11. — С. 124—125.
  8. ВРЕ
  9. University of Cambridge. The Cambridge history of Iran. — Cambridge University Press, 1991. — Т. 5. — С. 64.
  10. Степанос Орбелян. Історія області Сісакан. — Тіфліс, 1910. — С. 316, 326. (вірм.)
  11. V. Minorsky. Studies in Caucasian History. — CUP Archive, 1953. — С. 72.
  12. Степанос Орбелян. Історія області Сісакан. — М., 1861. — С. 235. (вірм.)
  13. Степанос Орбелян. Історія області Сісакан. — Єр., 1986. — С. 279. (вірм.)
  14. а б в г д е Вірменська радянська енциклопедія. — Т. 10. — С. 477.
  15. а б Г. Григорян. Царство Сюнік (X—XII ст) // Історично-філологічний журнал. — 2006. — № 2. — С. 144. (вірм.)

ДжерелаРедагувати