Карабаський конфлікт

Карабаський конфлікт (вірм. Արցախյան գոյամարտ, азерб. Qarabağ müharibəsi) — етнічний конфлікт між вірменами та азербайджанцями, котрий переріс у війну з 1988 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Військові сутички не припинилися і після підписання перемир'я[20].

Карабаський конфлікт
НКР.jpg
Дата: 1988–1994 (Карабаська війна)
1994–дотепер (прикордонні сутички)
Місце: Південний Кавказ
Результат:
Сторони
1988–1991
Нагірно-Карабаська АО
Вірменська РСР
Дашнакцутюн[1][2]

1991–1994
Нагірно-Карабаська Республіка Нагірно-Карабаська Республіка
Вірменія Вірменія
Угруповування:

Постачання зброї:

Азербайджан Азербайджан

За підтримки:

Командувачі
Вірменія Серж Саргсян
Вірменія Сейран Оганян
Нагірно-Карабаська Республіка Бако Саакян
Азербайджан Ільхам Алієв
Втрати
28,000–38,000 загиблих (1988—1994)[18]
3,000 загиблих (1994—2009)[19]
320+ загиблих (2010—2016)

Зміст

Передісторія конфліктуРедагувати

Територія Нагірного Карабаху в давнину входила в межі албанської провінції Арцах (в часи середньовіччя — феодальне напівзалежне князівство Хачен).

За часів правління азербайджанської династії Сефевідів (1502-1722 рр.) Карабах входив до складу Карабахського беглербегства Сефевідської держави з центром у Гянджі, нагірна частина якого залишалася в руках християнських меліків, а низовини і передгір'я входили в мусульманські ханства. [21]

Після загибелі Надир-шаха і розвалу Іранської держави Каджарів в 1747 році, тодішній глава тюркського племені Джеваншир Панах-хан, син Ібрагім-хана, проголосив себе незалежним ханом Карабаху. Створене Карабахське ханство з центром в заснованої Панах-ханом фортеці Панахабад (місто Шуша) перетворилося в одне з найсильніших ханств Азербайджану.[22]

Карабахське ханство було приєднано до Росії в 1805 році. У містечку Кюрекчай недалеко від Гянджі був підписаний Кюрекчайскій договір про перехід Карабахського ханства під владу Росії, що було згодом закріплено Гюлістанским мирним договором 1813 року.

Після підписання договору були прийнято міри щодо переселення в Карабах вірмен з Іранського Азербайджану. Керувати організацією переселення було доручено полковнику Л. Є. Лазарєву.

У рапорті головнокомандувачу російською армією на Кавказі графу Паскевичу Посол Російської імперії при дворі Перської шаха Грибоєдов різко критикував виявлену, на його думку, поспішність і некомпетентність влади, що безпосередньо здійснювали переселення:

"Вашій ясновельможності завгодно було дізнатися достовірніше через мене про способи, які були прийняті до переселення Вірмен з Адербейджана, і про нинішній їх запровадженні в наших областях. Лазарєв почитав себе головним побудником цієї еміграції, про що, як вам відомо, він висловлювався досить гласно, але безпідставно, тому що Вірмени ніякого поняття не мали про нього, будучи єдино проваджені довіреністю до Росії і бажанням бути під її законами. Трактат давав їм на це повне право (...) Полк. Лазарєв думав тільки про твір прокламацій, досить недоречних, між іншим, про формування регулярнаго вірменського ополчення, вважаючи навіть включити в коло своїх задумів (...) і самий Карабах і прочия області, що мають своє начальство і де особливою влади від давно установи не могло бути допущено. (...) при розміщенні їх у нас на нових місцях все зроблено безглуздо, недбало і непробачно. Вірмени здебільшого поселені на землях поміщицьких мусульманських. Влітку це ще можна було допустити. Господарі, мусульмани, здебільшого перебували на кочовищах і мало мали приводів спілкуватися з іновірними прибульцями. Не заготовлено лісу і не відведено інших місць для міцного проштовхування переселенців. (...) Переселенці знаходяться самі в тісноті і тіснять мусульман, які все нарікають і грунтовно"[23]

Нагірний Карабах, населений переважно вірменами внаслідок послідовної політики російської влади по заселенню краю іранськими поселенцями, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту (детально див. Історія Нагірного Карабаху). У 1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії (див. Міацум).

На початку жовтня 1987 року на мітингах у Єревані, присвячених екологічним проблемам, прозвучали вимоги передачі НКАО Вірменії, які згодом повторювалися в численних зверненнях, що прямували на адресу радянського керівництва.

У серпні 1987 в регіоні починається збір підписів серед вірменського населення під зверненням на підтримку вимоги про передачу Карабаху Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося задіяти наявні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.

21 жовтня Гейдара Алієва виводять зі складу Політбюро з поясненням: "по стану здоров'я"[24], що на думку азербайджанської сторони було зроблено з метою послаблення ролі Азербайджану перед запланованим початком конфлікту.

В листопаді 1987 року було здійснено напад на азербайджанців в Кафанському районі Вірменської РСР.[25]

16 листада 1987 року радник президента СРСР Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян, виступаючи в Парижі, висловився на захист приєднання Карабаху до Вірменії.

Карабаська війна (1988–94)Редагувати

Докладніше: Карабаська війна

Післявоєнний період (1994–дотепер)Редагувати

  • 5-6 грудня 1994 — РБРЄ перетворюється в ОБСЄ під час Будапештського саміту. Карабаський миротворчий мандат підтверджено.
  • 22 грудня 1994 — Парламент Нагірно-Карабаської Республіки обрав Роберта Кочаряна президентом.
  • 6 січня 1995 — Росія стає співголовою Мінської групи ОБСЄ спільно зі Швецією.
  • 23 вересня 1996 — Левон Тер-Петросян переобраний президентом на спірних виборах.
  • 24 червня 1996 — Кочарян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки загальним голосуванням.
  • 14 лютого 1997 — США прийняті у ролі третьої співголови Мінської групи ОБСЄ.
  • 1 вересня 1997 — Аркадій Гукасян обраний президентом Нагірно-Карабаської Республіки.
  • 20-24 вересня 1997 — Посередники Мінської групи представляють новий план з мирного врегулювання, згідно з яким «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у складі Азербайджану».
  • 3 лютого 1998 — Левон Тер-Петросян подав у відставку.
  • 30 березня 1998 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії.
  • 11 жовтня 1998 — Гейдар Алієв переобраний президентом Азербайджану.
  • Листопад 1998 — нова пропозиція МГ ОБСЄ («спільна держава»). Формулювання статусу НК говорить: «Нагірний Карабах є державним і територіальним утворенням у формі Республіки і утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія приймає пропозицію, Азербайджан — ні.
  • 25 квітня 1999 — Кочарян і Алієв проводять першу двосторонню зустріч у Вашингтоні.
  • 27 жовтня 1999 — в результаті збройного нападу на парламент Вірменії групою під керівництвом Наїрі Унаняна вбито Вазгена Саркісяна, Карена Демірчяна і ще шестеро високопоставлених осіб Вірменії.
  • 22 березня 2000 — замах на Аркадія Гукасян в Степанакерті. Самвел Бабаян заарештований.
  • 4-5 березня 2001 — Алієв і Кочарян знову зустрічаються в Парижі. За твердженнями деяких джерел, що є досить обізнаними, істотність «паризьких» і подальших «кі-вестських» принципів зводилося до приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії і торгу навколо статусу транзитного транспортного коридору з «материкового» Азербайджану в Нахічевань через Мегрі. Згодом Азербайджан відкинув цю пропозицію.
  • 3-7 квітня 2001 — мирні переговори в Кі-Вест, штат Флорида, США.
  • 11 серпня 2002 — Аркадій Гукасян обраний президентом НКР на другий термін.
  • 5 березня 2003 — Роберт Кочарян обраний президентом Вірменії на другий термін.
  • 15 жовтня 2003 — в Азербайджані відбулися президентські вибори, на яких переміг Ільхам Алієв. Вибори супроводжувалися протестами опозиції, що переросли в масові безлади.
  • 19 лютого 2004 — в навчальному закладі НАТО в Будапешті лейтенант ЗС Азербайджану Раміль Сафаров, зарубав сокирою сплячого вірменського військовослужбовця — 26-річного лейтенанта Гургена Маркаряна. Обидва офіцери вивчали англійську мову в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Суд, який тривав півтора року, визнав провину Сафарова і засудив його до довічного ув'язнення без права на амністію в перші 30 років.
  • 25 травня 2005 — в Баку відбулося офіційне відкриття нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан.
  • 2006 — згідно із заявами офіційних джерел, нова пропозиція МГ ОБСЄ розглядає проведення референдуму для визначення статусу Нагірного Карабаху, і виведення вірменських військ із суміжних з Нагірним Карабахом територій.
  • 10 лютого 2006 — в Парижі, в замку Рамбуйє відбулася зустріч за закритими дверима президентів Ільхама Алієва і Роберта Кочаряна. Ніяких домовленостей досягти не вдалося.
  • 10 грудня 2006 — загальнонародним референдумом прийнята Конституція НКР.
  • 19 липня 2007 — третім президентом НКР обраний Бако Саакян.
  • 19 лютого 2008 — третім президентом Вірменії обраний Серж Саркісян. За підсумками виборів пішли семиденні заворушення в Єревані у формі масових протестів проти порушень, що мали під час виборів. У сутичках загинуло щонайменше 8 осіб.
  • 4 березня 2008 — на лінії зіткнення вірменських та азербайджанських військ в Мартакертському районі відбулася збройна сутичка, найбільша з моменту укладення перемир'я. Вбито щонайменше 4 військовослужбовців.
  • 1 серпня 2008 — американський співголова Мінської групи ОБСЄ розкриває конфіденційні подробиці документа врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Згідно з Метьою Брайзою «Буде проведений референдум, на якому визначаться самі карабасці» і «Жителі Нагірного Карабаху самі вирішать, чи піде республіка під юрисдикцію Азербайджану або отримає незалежність». Офіційний Баку не заперечуючи це, заявляє лише, що референдум в Карабасі можливий через 15 або 20 років.
  • 2 листопада 2008 року — в Підмосков'ї президентами Азербайджану, Росії та Вірменії підписано декларацію по Нагірному Карабаху.
  • 21 листопада 2009 року Ільхам Алієв погрозився відновити військові дії проти Нагірно-Карабаської Республіки.[26]
  • 12 листопада 2014 року Збройні сили Азербайджану збили в районі села Кенгерлі Агдамського району вірменський бойовий вертоліт. Разом з тим, за інформацією вірменської сторони вертоліт належав збройним силам Нагірно-Карабахської Республіки і здійснював навчальний політ вздовж кордону. Внаслідок інциденту загинуло троє членів екіпажу.[27]

ПриміткиРедагувати

  1. Ordway, John (30 July 2004). Party Primer: Top Armenian Political Parties (For Official Use Only). WikiLeaks. Архів оригіналу за 22 December 2015. «Members of the ARF fought actively in the Karabakh conflict and the party had its own military units. Later, when Karabakh and Armenia formed regular armies, some of the Dashnak units merged with the armies, others were disarmed.» 
  2. Rieff, David (1997). Case Study in Ethnic Strife. Council on Foreign Relations. «The Dashnaks, of course, are the ones who did the heavy lifting on the ground. Their men, including a substantial number of volunteers from the diaspora, did a great deal of the fighting and dying before the cease-fire.» 
  3. Asatryan, Garnik; Arakelova, Victoria (2002). The Ethnic Minorities of Armenia. Yerevan: Organization for Security and Co-operation in Europe. Архів оригіналу за 8 August 2007. «The Armenia’s Yezidis many times showed gallantry and patriotism, particularly during the Karabakh conflict when many of their volunteers spilled their blood in the defense of this country.» 
  4. Armenia’s Yezidi community needs MP. Tert.am. 7 June 2012. Процитовано 20 July 2013. «Tamoyan recalled that a 500-member Yezidi detachment participated in the Nagorno-Karabakh war, and 30 of them were killed or went missing.» 
  5. (ru). «time to analyze» — politics, society, and ideas. 13 March 2013 http://tta.am/%D0%BE%D1%81%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%B1%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%BD-%D0%B2-%D0%B0%D1%80%D1%86%D0%B0%D1%85%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9-%D0%BE%D1%81%D0%B2%D0%BE/.  Проігноровано невідомий параметр |script-title= (довідка); Пропущений або порожній |title= (довідка)
  6. Benson, Brett V. (2012). Constructing International Security: Alliances, Deterrence, and Moral Hazard. Cambridge: Cambridge University Press. с. 67. ISBN 9781107027244. «Russia was widely viewed as supporting the Armenian position. Much of this perception stemmed from the fact that Russia transferred military support to Armenia during the Nagorno-Karabakh War.» 
  7. Strategic impact (4). Bucharest: Romanian National Defence University "Carol I" Centre for Defence and Security Strategic Studies. 2010. с. 35. «Greece supported Armenia both by delivering military and economic assistance and diplomatic representation by promoting the Armenia's interests in the EU and NATO.» 
  8. ‘Nagorno-Karabakh is Turkey's problem too,' says Erdoğan. Today's Zaman. 13 November 2013. Архів оригіналу за October 12, 2014. Процитовано 3 August 2014. «...Erdoğan noted that Turkey's unconditional support for Azerbaijan...» 
  9. Özden Zeynep Oktav (2013). Turkey in the 21st Century: Quest for a New Foreign Policy. Ashgate Publishing. с. 126. ISBN 9781409476559. «...Turkey's support for Azerbaijan in the conflict over Nagorno-Karabakh...» 
  10. Flanagan, Stephen J.; Brannen, Samuel (2008). Turkey's Shifting Dynamics: Implications for U.S.-Turkey Relations. Washington, DC: Center for Strategic and International Studies. с. 17. ISBN 9780892065363. «Turkey's border with Armenia has remained sealed since 1994, due to Turkish support for Azerbaijan in the Nagorno-Karabakh conflict.» 
  11. ‘Pakistan will continue supporting Azerbaijan on Nagorno-Karabakh’. Daily Times. 14 March 2015. 
  12. Hunter, Shireen (2004). Russia and the Transcaucasus: The Impact of the Islamic Factor. Islam in Russia: The Politics of Identity and Security. M.E. Sharpe. с. 349. «Aliev thanked Pakistan for its support in the Karabakh conflict.» 
  13. Murinson, Alexander (October 2014). The Ties Between Israel and Azerbaijan. Mideast Security and Policy Studies No. 110. Begin–Sadat Center for Strategic Studies. Архів оригіналу за 3 November 2014. «Israel supported the Azeri side in this conflict by supplying Stinger missiles to Azerbaijani troops during the war.» 
  14. de Waal, 2003, с. 285
  15. Winds of Change in Nagorno Karabakh. Euronews. 28 November 2009.
  16. Uppsala Conflict Data Program, Republic of Nagorno-Karabakh — civilians, viewed 2013-05-03
  17. Azerbaijani Soldier Shot Dead by Armenian Forces. Naharnet. Процитовано 22 October 2014. 
  18. See [14][15][16][17]
  19. Armenia and Azerbaijan: Preventing War. Europe Briefing N°60. International Crisis Group. 8 February 2011. с. 3. «There are no exact casualty figures since 1994, but most observers agree that as many as 3,000 people, mostly soldiers, have died. Crisis Group phone interview, Jasur Sumerinli, military expert, August 2009.» 
  20. а б Бої у Нагірному Карабасі: десятки загиблих
  21. Шнирельман В.А. (2003). Войны памяти: мифы, идентичность и политика в Закавказье. Академкнига. с. 199. 
  22. Петрушевский И.П. (1949). Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI-начале XIX вв. с. 136. 
  23. ФЭБ: Грибоедов. Записка о переселении армян из Персии в наши области. — 1917 (текст). feb-web.ru. Процитовано 2017-09-25. 
  24. Руководство Коммунистической партии: Политбюро ЦК: 1986-1990 - Praviteli.org. www.praviteli.org (ru). Процитовано 2017-09-26. 
  25. Карабах: хронология конфликта (en-GB). 2005-08-29. Процитовано 2017-09-26. 
  26. Президент Азербайджану не виключає відновлення війни в Нагірному Карабаху
  27. Азербайджан збив військовий вертоліт над Нагірним Карабахом. INSIDER. 12.11.2014
  28. В Нагірному Карабасі знову поновилися бої

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

Див. такожРедагувати