Вікіпедія

Софія Сеґюр

Софія Федорівна Ростопчина, в шлюбі графиня де Сеґюр (фр. Sophie Rostopchine, comtesse de Ségur; 1 серпня 1799, Санкт-Петербург — 9 лютого 1874, Париж) — французька дитяча письменниця російського походження. Її твори в XIX—XX століттях були дуже популярними, вони продовжують перевидаватися в XXI столітті. Найвідоміший з-поміж них — «Софіїні витівки» (фр. Les Malheurs de Sophie; 1858); роман був адаптований для кіно (1946 і 1979 рр.) і театру (2008), балету (1935), мультсеріалу (1998) і музичної комедії (2011).

Софія Сеґюр
рос. Сегюр, Софья Фёдоровна
Ім'я при народженні рос. Софья Фёдоровна Ростопчина
Народилася 1 серпня 1799(1799-08-01)[1][2][…]
Санкт-Петербург, Російська імперія[1][4]
Померла 9 лютого 1874(1874-02-09)[5][6][…] (74 роки)
Париж[1]
Поховання Плюнере
Країна  Франція
Місце проживання Château des Nouettesd
Діяльність дитяча письменниця, письменниця
Мова творів французька
Роки активності з 1856
Жанр дитяча та підліткова літератураd[4], казка, роман і повість[d]
Magnum opus Sophie's Misfortunesd, Good Little Girlsd, L'Auberge de l’Ange-Gardiend, Q3223455?, Q3548383?, Q3235969?, Q3027996?, François le bossud, Q18679079?, Q3209158?, Q3213028?, Les Deux Nigaudsd, Q3224421?, Mémoires d'un âned, Q2859027?, Q2906916?, Quel amour d'enfant !d і Q3205601?
Конфесія католицька церква
Рід House of Rostopchind
Батько Федір Ростопчин
Мати Yekaterina Petrovna Rostopchinad
У шлюбі з Eugène de Ségurd
Діти Louis Gaston Adrien de Ségurd, Renaud de Ségurd, Edgar de Ségur-Lamoignond, Anatole de Ségurd, Nathalie de Ségurd, Henriette de Ségurd, Sabine de Ségurd і Olga de Ségurd
Автограф
CMNS: Софія Сеґюр у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Біографія ред.

Росія ред.

Третя дитина московського губернатора Ростопчина і графині Катерини Ростопчиної, уродженої Протасової. Хрещена 9 серпня 1799 року в Зимовому палаці; її хрещений — Павло I. Батько Софії впав в немилість при дворі 1801 року і був відправлений на заслання в московський маєток Вороново за 3 тижні до вбивства царя; сім'я перебралася у величезний підмосковний маєток Вороново, де і пройшли дитячі роки майбутньої письменниці. Діти отримували надзвичайно суворе виховання, про що писала в своїх мемуарах сестра Софії Наталія Наришкіна[9]: їм навіть в саму спекотну погоду категорично забороняли пити між трапезами і застосовували тілесні покарання. За часів царювання Олександра I становище Ростопчина ще більше ускладнилося, проте 1809 року імператор, зіткнувшись з політичними труднощами, знову повернув його до двору і 1812 року поставив московським генерал-губернатором. У травні 1812 роки сім'я перебирається в Москву; Софія живе в придбаному батьком палаці на Великій Луб'янці, а також у палаці в Сокольниках. У період французько-російської війни сім'я спочатку ховається в Сергієвому Посаді, а потім в Ярославлі; в листопаді вони повертаються в Москву, потім їдуть в Санкт-Петербург; літо 1815 роки сім'я проводить в Царському Селі. Останньою російською адресою Софії Ростопчиної стає Вороново, звідки в липні 1817 року вона з матір'ю, братами і сестрами виїжджає в Париж (граф Ростопчина, звинувачений в організації великої московської пожежі в 1812 року, був змушений покинути Росію — під приводом лікування на водах).

Франція ред.

Опинившись в Парижі, Софія поринає у світське життя, має успіх у шанувальників, відвідує салон Софії Свєчіної. 1818 року вона знайомиться з графом Еженом де Сеґюр; їх весілля відбулося в липні наступного року. Тепер вона живе в аристократичному особняку на вулиці Варенн. Переконана католичка, Софія де Сеґюр стає прихожанкою храму Святого Сюльпіса. У квітні 1820 народжується її первісток, Луї-Гастон де Сеґюр. Відносини між подружжям були надзвичайно холодними. Оскільки столичне життя вкрай пригнічує Софію, рік по тому батько набуває для неї садибу Нуетт в Нормандії (36 льє від Парижа), чимось невловимо нагадує Вороново. Федір Васильович Ростопчин повертається в Росію, де і вмирає в січні 1826 року; його донька більше туди ні разу не поверталася. Зате її син Луї-Гастон 1841 року здійснив подорож на землю предків, побував в Вороново і привіз звідти ряд цікавих замальовок. Велика частина її життя у Франції пройшла в Нуетт, проте 1872 року Софія Федорівна несподівано продала садибу і останні роки життя провела в замку Кермадіо (château de Kermadio), що належав зятю Арману Френо і доньці Генрієтті, — в Бретані, департамент Морбіан. Похована по сусідству з замком, на міському кладовищі Плюнере. Над її могилою встановлена статуя Діви Марії. Разом з нею похований Луї-Гастон де Сеґюр (fr: Louis-Gaston de Ségur) і дочка Генрієтта (1829—1908)[10]. На честь письменниці названі вулиці в кількох французьких містах, алея в паризькому парку Монсо.

Творчість ред.

 
Ілюстрація до повісті «Зразкові дівчатка».

До літературної творчості графиня де Сеґюр звернулася в 57 років і написала в цілому два з половиною десятка книг. Можливо, це сталося під впливом автора « Паризьких таємниць» Ежена Сю і католицького письменника Луї Вейо — обидва часто відвідували садибу Нуетт[11]. Спочатку вона призначала свої твори виключно для власних онуків (всього їх у письменниці було 20), однак її книга «Нові чарівні казки», проілюстрована знаменитим Гюставом Доре і випущена в що стала згодом знаменитої колекції «Рожева бібліотека», здобула великий успіх у читачів. В результаті видавництво «Hachette» запропонувало графині опублікувати інші її твори, і 1859 року Софія Федорівна передала цьому видавництву ексклюзивні права на видання своїх книг[12]. Невелика брошура «Здоров'я дітей» дещо здивувала читачів містилися в ній настановами і рецептами (так, як засіб від коклюшу автор рекомендував настоянку беладони[13]). Велика частина прозових творів графині спочатку друкувалася в журнальному варіанті (на сторінках тижневика «La Semaine des Enfants»), у вигляді роману-фейлетону. Найвідоміша книга графині де Сеґюр — «Софіїні витівки» — стала в другій половині століття справжнім бестселером. «Софіїні витівки», «Зразкові дівчатка» і «Канікули» утворюють свого роду трилогію, насичену автобіографічним початком. Трилогія звернена в першу чергу до маленьких дітей, проте в ній чимало жорстоких і трагічних епізодів, які змусили деяких дослідників порівнювати графиню де Сеґюр з маркізом де Садом[14].

Твори графині де Сеґюр в оцінці письменників і критиків ред.

Книги Софії де Сеґюр високо цінувала Марина Цвєтаєва, яка написала в своєму щоденнику за 1920 рік: «Вся моя „Сонечка“ виключно в дусі пані де Сеґюр»[15]. Набагато критичніше оцінював твори письменниці Володимир Набоков, дорікає графині де Сеґюр в «вульгарній сентиментальності»[16].

Сучасні французькі дослідники знаходять перегукування між творами графині де Сеґюр і російською класичною літературою (Лев Толстой, Достоєвський)[17]. З французьких письменників на неї вплинули Руссо[18], Жорж Санд[19] і Бальзак (її іноді навіть називали Бальзаком для дітей). Сюжет останнього роману письменниці, «Після дощу», іноді пов'язують з впливом «Графа Монте-Крісто» Дюма[20] і «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу[21].

Твори графині де Сеґюр ред.

 
Орас Кастеллі. Ілюстрація до роману «Записки осла».
 
Ілюстрація до роману «Щастя Гаспара».
  • «Здоров'я дітей» («La santé des enfants», 1857).
  • «Дитячий молитовник» («Livre de messe des petits enfants», 1857).
  • «Нові чарівні казки» («Nouveaux contes des fées pour les petits enfants», 1857, рос. Пер. 1915).
  • «Сонін прокази» («Les malheurs de Sophie», 1858, рос. Пер. 1864, не +1869, 1912).
  • «Зразкові дівчинки» («Les Petites Filles modèles», 1858, рос. Пер. 1868).
  • «Канікули» («Les Vacances», 1858, рос. Пер. 1870).
  • «Записки осла» («Mémoires d'un âne», 1860, рос. Пер. 1864).
  • «Сестра Грібуйля» («La sœur de Gribouille», 1862).
  • «Бідний Блез» («Pauvre Blaise», 1861).
  • «Два нетяма» («Les Deux nigauds», 1862).
  • «Славні діти» («Les bons enfants», 1862).
  • «Заїжджий двір Ангела-Хранителя» («L'Auberge de l'ange gardien», 1863 рус. Пер. 2001).
  • «Генерал Дуракін» («Le général Dourakine», 1863 рус. Пер. 2009).
  • «Франсуа-горбань» («François le bossu», 1864, рос. Пер. Під назв. «Маленький горбань», 1912).
  • «Добрий маленький чортеня» («Un bon petit diable», 1864, рос. Пер. 1908).
  • «Бабусин Євангеліє» («Evangile d'une grand'mère», 1865).
  • «Жан, який бурчить, і Жан, який сміється» («Jean qui grogne et Jean qui rit», 1865).
  • «Комедії і прислів'я» «Comédies et proverbes», 1866).
  • «Щастя Гаспара» («La Fortune de Gaspard», 1866).
  • «Принадність, а не дитина!» («Quel amour d'enfant!», 1867).
  • «Злий геній» («Le mauvais génie», 1867).
  • «Діяння Апостолів» (Les Actes des apôtres, 1868).
  • «Ділуа-сажотрус» («Diloy le chemineau», 1868).
  • «Бабусина Біблія» («Bible d'une grand-mère», 1869).
  • «Після дощика в четвер» («Après la pluie le beau temps», 1871, рос. Пер. Під назвою «Після грози», 1911).

Екранізація ред.

«Софіїні витівки» неодноразово екранізувалися, в тому числі засобами мультиплікації («Витівки Софі»). Ігрові фільми по «Сонїних витівках» і роману «Добре маленьке чортеня» зняв відомий французький актор Жан-Клод Бріалі. Є також анімаційна версія «Записок осла» («Кадішон, або мемуари ослика»). Екранізацію роману «Щастя Гаспара» здійснив відомий актор і режисер Жерар Блен.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #118796062 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Сеґюр С. La Comtesse de Ségur : Correspondance (1799-1874) / за ред. M. Strich — С. 14. — ISBN 978-2-86656-095-9
  3. ↑ SNAC — 2010.
  4. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  5. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. ↑ Encyklopedia PWN
  7. ↑ Store norske leksikon — 1978. — ISSN 2464-1480
  8. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  9. ↑ Nathalie Narychkine. Le comte Rostopchine et son temps. — Saint-Pétersbourg, 1912. — P. 82—85.
  10. ↑ «Guide des Russes en France», Raymond de Ponfilly, Éditions Horay, 1990, с.376
  11. ↑ Françoise Barthélémy. Les premiers pas littéraires de la comtesse de Ségur // Recherches sur le conte merveilleux. Recueil d’études réunies sous la dir. De G. Jacques. — Louvain-la-Neuve, 1981. P. 103.
  12. ↑ К.А. Чекалов. История с географией в романе С. де Сегюр «Генерал Дуракин». Архів оригіналу за 2 жовтня 2019. Процитовано 11 квітня 2020.
  13. ↑ Jean Mistler. La comtesse de Ségur d'apres ses lettres // «Revue de Paris», 1964, № 8/9. — P. 39.
  14. ↑ Lisette Luton. La comtesse de Ségur: A Marquise de Sade — New York. Peter Lang, 1999.
  15. ↑ Марина Цветаева и Софья де Сегюр. Архів оригіналу за 27 вересня 2015. Процитовано 26 вересня 2015.
  16. ↑ Владимир Набоков. Другие берега.
  17. ↑ Paul Loyrette, Marie-Jose Strich. Sur les pas de la comtesse de Ségur. Le voyage en Russie de Louis-Gaston de Ségur. — P.: Gallimard. — 2005. P. 10.
  18. ↑ Isabelle Papieau. La comtesse de Ségur et la maltraitance des enfants. P. — Montréal, 1999. — P. 116—117.
  19. ↑ Dominique Busillet. Sand et Ségur. P., Cahiers du temps, 2009.
  20. ↑ Jean Lihoury. Une source imprévue d'«Apres la pluie le beau temps» // Les Cahiers séguriens. № 7, 2007. — P. 31-34.
  21. ↑ Isabelle Nieres-Chevrel. Ramoramor mis en images // Les Cahiers séguriens, № 7, 2007. P. 55.

Література ред.

  • Francis Marcouin. La Comtesse de Ségur ou le bonheur immobile. — Arras: Artois Presses Université, 1999. — 379 p.
  • Hortense Dufour. La comtesse de Ségur. — P.: Flammarion. — 2000. — 688 p.
  • Patrick Pipet. Comtesse de Ségur. Les mystères de Sophie. — P.: L'Harmattan. — 2007. — 288 p.
  • Michel Legrain. La Comtesse de Ségur. Mots, silences et stéréotypes. — P.: Champion. — 2011. — 313 p.
  • Marie-Joséphine Strich. La comtesse de Ségur. Un destin romantique. — P., Via Romana, 2015. — 132 p.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Софія_Сеґюр&oldid=39493143