Відкрити головне меню
Локалізації ругіїв

Руги, ругії, ругіани (Rugii, Rugians, Rygir, Ulmerugi, Holmrygir, Rugier) — назва племені епохи Великого переселення народів, що фігурує у працях Тацита, Клавдія Птолемея, Йордана. Сучасною академічною наукою відноситься до давньогерманських племен[1][2][3]. Версія про слов'янську природу ругів[4][5] сучасною наукою не підтверджується. В джерелах I-V ст. розміщувались в межиріччі нижніх течій Одри і Вісли і на острові Рюген, а з X-го ругами називали в Європі русів і Київську Русь[6](На острові Ругія, від древньослов'янського слова ректи, передрікати, до 1168 року існував найзнаменитіший храм Світовида, Аркона, бога життя, уособлення дерева життя та був знаменитий оракул. Сюди сходилися люди з Слов'янщини почути віще слово жерців. Над морем вивищувалось місто Аркона. Данські хрестоносці папи римського знищили храм і місто. Тепер острів Рюген на Балтиці — це Німеччина, на місці міста село Альтенкірхен — «стара церква», у католицькому храмі якого в стіні ще у 18 ст. зберігалася гранітна плита, як вказують польські дослідники, виготовлена у Х -му ст., розмірами 1,19*1,68 метра із зображенням бога ругіян Світовида і з підписом Santus Vitus oder Svantevit — святий Вит або Свантевит. Тепер напис, вірогідно, стертий).

Зміст

ЕтимологіяРедагувати

Ім'я племені руги є похідним від давньоскандинавського слова «rugr» (жито), та перекладається як «ті, що їдять жито» або «ті, що вирощують жито». Ульмеруги — назва острівних ругів ((holmr, holm — острів)[джерело?].

Історик А. Г. Кузьмін стверджує, що назви руги, роги, рузи, руси, руяни (rujanen, rani) відносяться до одного й того ж народу, що пояснюється варіативністью позиційних аллофонів g / j, j/z і прочитанням букв j/i (зрівн. ruth, ruz, rud (кельт. «червоний»), roux, rousse — (суч.франц. «рудий, руда»), rouge — (суч.франц."червоний"), серб. «руйан» — «темно-червоний»[7]), також чергування звуків «г», «ж», «з» може відбуватися при відмінюванні, як, наприклад, у словах «друг, дружба, друзі», Наприклад руг (число однини), Ружана (острів) і рузи (число множини) або руг, ружанин, і рузи[8].

Письмові свідоцтваРедагувати

Ругії вперше згадуються у Корнелія Тацита в кінці І століття в трактаті «Германія», де вказується їх проживання на узбережжі Балтики, на схід від Ютландського півострова. Тацит повідомляє, що вони відрізняються від сусідніх готів і лемовіїв круглими щитами та короткими мечами і покірністю царям[9][10].

Александрійський географ Птолемей в 150 р. н. е. згадує місце під назвою Rhougion і племені імені Routikleioi в тому ж районі, обидві назви були пов'язані з ругіями[11].

ПанноніяРедагувати

З початку IV сторіччя руги згадуються на Середньому Дунаї у верхів'ях Тиси в стародавній Паннонії, на території нинішньої сучасної Угорщини. Пізніше вони були атаковані гунами і як союзники взяли участь в акціях Аттіли.

Після смерті Аттіли в V сторіччі подунайські руги створили державу Ругіланд на території колишньої римській провінції Норік що прилягала з півночі до Ілірії («Іллюрік» в руському літописі).

Руги, що переселилися в Середньому Подунав'ї, брали тут активну участь в подіях на Середньому Дунаї, та змагались, зокрема з готами. Як і більшість інших «варварських» племен, вони прийняли християнство у вигляді аріанства.

Пізніше плем'я розділилося надвоє, при цьому менша частина перейшла на службу до візантійських імператорів, а більша частина, спочатку зазнавши поразки від «короля Італії Одоакра», в 489 році разом з остготами під командуванням їхнього вождя Теодоріха вдерлися в Італію. Всі згадки про це плем'я припиняються разом із падінням держави остготів.

Археологічні свідченняРедагувати

Деякі дослідники вказують на ругів поруч із готами як на носіїв Оксивської археологічної культури (II ст. до н. е. — I ст.) в Польському Помор'ї (між Одером і Віслою)[12].

Українські джерела про ругівРедагувати

В універсалі Богдана Хмельницького, даного в обозі під Білою Церквою у червні 1648 року, йдеться про нібито походження українців-русів від ругів:

« Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу![13] »


Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Ганина Н. А. Граница в языковом и культурном пространстве Рюгена // Русская германистика: Ежегодник Российского союза германистов. — М.: Языки славянской культуры, 2009. — Т. 6. — С. 237—245.
  2. Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. — Т. IV: Западноевропейские источники / Сост., пер. и коммент. А. В. Назаренко. — М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — С. 33, прим. 12.
  3. Буданова В. П., Горский А. А., Ермолова И. Е. Великое переселение народов: Этнополитические и социальные аспекты. — СПб.: Алетейя, 2011. — С. 19, 103—106.
  4. Ученыя записки Втораго отдѣленія Императорской академіи наук т. 5, тип. Имп. академіи наук, 1859[1]
  5. Кузьмин А. Г. глава «Сведения иностранных источников о Руси и Ругах» книги «Откуда есть пошла Русская земля», М., 1986[2]
  6. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX—XII вв. — М.: Языки русской культуры, 2001. — С. 45—46, 82—89.
  7. Сербско-хорватско-русский словарь. — М., 1958. С. 836.
  8. Кузьмин А. Г. « Об этнической природе варягов»[3]
  9. Тацит, «Про походження германців і місцеположення Германії», 44 — «De origine et situ Germanorum» («Germania») на Вікитеці[4]
  10. Російський переклад А. С. Бобовича[5]
  11. The Geography of Claudius Ptolemy. Book II, Chapter 10: Greater Germany
  12. Пачкова С. П. Про оксивський компонент у Чаплинському могильнику зарубинецької культури // Древности I тыс. н. э. на территории Украины. — К. — 2003.
  13. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — 371 с. — С. 140—141.

ДжерелаРедагувати