Рибачук Ада Федорівна

Рибачу́к А́да Ф́едорівна (27 липня 1931, Київ — 21 вересня 2010, Київ) — український художник і графік. Член НСХУ. Почесний член Спілки кінематографістів України.

Ада Федорівна Рибачук
Рибачук Ада.jpg
Ада Рибачук
Народження 27 липня 1931(1931-07-27)
Київ
Смерть 21 вересня 2010(2010-09-21) (79 років)
  Київ
Національність українка
Країна СРСР СРСР
Україна Україна
Жанр український художник, графік
Навчання Київський державний художній інститут, у класі О. Шовкуненка
Діяльність художниця, художник-монументаліст, мисткиня, графікеса
Напрямок монументально-декоративне мистецтво, живопис, графіка
Роки творчості 1957-2010

ЖиттєписРедагувати

Батько, Федір Рибачук, кадровий офіцер Червоної армії, був на фронті з першого й до останнього дня війни. Решта родини евакуювалася до Казахстану, де Ада закінчила чотири класи початкової школи.

У 1945—1950 — навчалася в Київській художній середній школі, яку закінчила із золотою медаллю[1]. По закінченні школи вступила до Київського державного художнього інституту.

У 1954 — разом з чоловіком Володимиром Мельниченком здійснює першу подорож на Північ, провівши травень і червень на березі Білого моря, а з липня до вересня – на острові Колгуєв у Баренцевому морі.

У 1955 — по затвердженні теми дипломної роботи — «Зимовий берег Білого моря. Острів Колгуєв» — разом з В. Мельниченком вирушила в другу експедицію на Північ тривалістю півтора роки. Упродовж 1955—1958 років створила серію ілюстрацій (переважно ліногравюр) до дитячих видань і картин з Півночі («Погоня», «Ліпк, син Севка», «Елалау. Велика стоянка»).

1957 року, з річним запізненням, закінчила художній інститут у майстерні О. Шовкуненка. 10 квітня відбувся публічний захист дипломів А. Рибачук і В. Мельниченка, який став фактично і першою персональною виставкою художників, влаштованій в актовому залі інституту.

Того-таки року стала членом Спілки художників СРСР. І тільки три роки потому Спілка художників України зарахувала її також до свого складу.[1]

У 1957—1959 роках В. Мельниченко та А. Рибачук здійснюють третю, найтривалішу подорож на Північ.

Із 1960-х років працювала в галузі монументально-декоративного мистецтва, живопису, графіки.

З 1957 року брала участь у республіканських, всесоюзних, а також зарубіжних виставках: в Об'єднаній Арабській Республіці (1958), Чехословаччині (1957, 1958), Фінляндії, Угорщині, Югославії (1961), Італії (1962), Іраку (1963), Афганістані (1964), Монголії (1964), Польщі (1967), США (1977, 1995), Болгарії (1985), Угорщині (1985), НДР (1986), Норвегії (1993) та багатьох інших. Прагнучи створити в місті художній музей, разом з художником В. Мельниченком 1959 року подарувала місту 118, а 1979-го — ще 33 твори.

З 1995 року — Почесний член Народної академії культури та людських цінностей (США). Почесний член Спілки кінематографістів України (1999). Почесний громадянин м. Нар'ян-Мар (1998).

Ада Рибачук пішла з життя 21 вересня 2010 року[2].

ТворчістьРедагувати

Ада Рибачук працювала у творчому тандемі з чоловіком Володимиром Мельниченком. Усі спільні роботи — монументальні та архітектурні твори, графіку, скульптуру та фільми — вони підписували абревіатурою «АРВМ».

У своїх творах митці нерідко використовуали мотиви українського народного мистецтва.

Іхня творчість випромінює любов до всього людства, співчуття до знедолених. Вона демонструє не тільки високий професійний рівень, а й неабияку громадянську мужність, вірність принципам гуманізму, які доводилось обстоювати фактично в умовах андеґраунду.

Грандіозний «Північний цикл» Рибачук — Мельниченка довів нездоланну мужність ненців — народу, що живе на межі трагічного знищення.

Далеко не всі проекти було реалізовано, вони зустрічали спротив чиновників. Головною темою багатьох творів тандему є оптимістичне співставлення Життя проти Смерті. Багаторічну працю Рибачук і Мельниченка  — на Байковому кладовищі в Києві — було за наказом чиновників знищено (залито бетоном). Жахливе бездушне нищення її — чи не реванш самої смерті за їхнє багаторічне з нею протиборство.

Монументальні твориРедагувати

  • Серія панно в інтер'єрі центрального автовокзалу (Київ, 1960): дизайн, кольорова пластика, декоративно-монументальні твори, ескізи тканин 1961—1962 (свідоцтво про авторські права № 99116).
  • Серія панно в інтер'єрі палацу дітей та юнацтва (Київ, 1963—1968): дизайн, елементи благоустрою, монументальні твори — мозаїки в холі естетичного виховання дітей, «Діти світу» «Чарівна скрипочка» (присвячено Марії Приймаченко), «Сонце та золоті пташки», «Вершники» і 25 емблем дитячих гуртків-відділів навчання.
  • Декоративний басейн «Сонце, Зорі та Сузір'я» перед головним фасадом Палацу дітей та юнацтва: рельєф, кольоровий бетон, мозаїка, 713 кв. м. На 1967 рік архітектурний ансамбль Палацу визнано найкращим в СРСР.
  • «Квітка Вогню» — скульптурна пластика композиції «Смолоскип», декоративний рельєф із кольорового бетону. Площа 33 кв. м.
  • «Коли руйнується Світ. Бабин Яр» — конкурс, концепція, проєкт-модель пам'ятника «Жертвам фашизму» (1965).
  • Історико-археологічний парк «Стародавній Київ» (1968): концепція, проєкт. Диплом «Кращий проєкт 1968 року».
  • Історико-археологічний комплекс «Контрактова площа» в Києві: проєкт, концепція, підземний музей, пластика. Диплом «Найкращий проєкт 1972 року».
  • Камінь-символ для пам'ятника в місті-побратимі Флоренції «Київ — Місто-Герой» (1972 р.). Два варіанти: «Кирило Кожум'яка», «Герб Міста-Героя». 200×300×100 мм.
  • «Парк Пам'яті. Зали прощання. Рельєфи Стіни Пам'яті у Києві» — меморіально-обрядовий комплекс. Байкова гора. 1968—1982. Концепція, проєкт, архітектурна пластика, проєктування, авторське виконання генплану комплексу, залів прощання, земляних терас колумбарію, рельєфів Стіни Пам'яті. Диплом «Найкращий проєкт 1968 року». Рельєфи Стіни Пам'яті знищено у 1982 році.
  • Проєкт реконструкції Меморіально-обрядового комплексу «Парк Пам'яті»: концепція, генплан, проєкт відновлення (1996).

Оцінка Роквелла КентаРедагувати

Американський художник і мандрівник Роквелл Кент, який тривалий час мешкав серед народів Півночі, схвально поставився до творчості київських художників і дав їм високу оцінку. У передмові до другого видання повісті «Саламіна» він писав:

«Нещодавно в Москві я зустрівся з двома обдарованими молодими художниками з Києва Адою Рибачук і Володимиром Мельниченком. Вони жили та працювали в Радянській Арктиці, так само, як і я, вони люблять Крайню Північ і тамтешніх жителів. Мені казали, нібито дехто дорікав цим художникам, що, живучи на Півночі, вони відриваються від дійсності. Яке несправедливе це звинувачення! Під блискучим покривом сучасного життя, його культурних манер та одягу, усе більшого числа вигóд, знаходиться Людство, Людина з її розумом і почуттями. Хіба це не змушує нас прагнути проникнути крізь покрови, щоб пізнати людину, її сутність? Хіба мистецтво не повинно відкрити її нам? Цю сутність відкривають роботи двох згаданих молодих художників»[3].

ПриміткиРедагувати

  1. а б Рибачук Ада. UU Архів (ua). Процитовано 2020-10-10. 
  2. Памяти Ады Рыбачук (рос.)
  3. Кент, Рокуэлл. Саламина. / Пер. с англ. В. Житомирского. Рис. автора. 2-е изд. — М .: Мысль. — 1965. — С. 5-6.

ДжерелаРедагувати