Відкрити головне меню

Пе́нязь або пі́нязь[1] (давньорус. пѣнязь, стцерк.-слов. пѣнѩѕь)[2] — назва денаріїв Великого князівства Литовського, карбування яких велося на різних монетних дворах цієї держави, починаючи з кінця XIV століття і тривало з перервами до першої половини XVII століття. Припускають, що окремі ранні типи цих монет карбувалися в Луцьку.

Один литовський гріш складався з 10 пінязів, а один польський (краківський) гріш — з 8 пінязів. Початкова вага пінязя дорівнювала 0,35 г (0,085 г чистого срібла), згодом зменшилась до 0,3 г (0,07 г чистого срібла). Литовські монети за якістю були кращими від польських. На українських, білоруських землях в обігу були переважно монети із зображенням списа та литовського герба, також — гербів Погоня, Колюмна.

Зміст

НазваРедагувати

Назва монети походить від прасл. *pěnędzь, що є запозиченням з германських мов (прагерм. panningaz, пор. нім. Pfennig — «пфеніг»); прикінцеве -dzь пояснюється ефектом третьої палаталізації, а утворений від ранішого внаслідок дисиміляції[2]. Відповідно до фонетичних законів української мови на місці («ятя») мав бути звук [i], але більшість джерел містить написання з е, а не з і.

У «Словарі Грінченка» засвідчені тільки варіанти піняз, пінязь[1]. У СУМ-11 термін не згадується, в ЕСУМ основним варіантом наведено пенязь, другим — пінязь[2].

У XIV—XVII століттях «пінязями» на українських і білоруських землях називали гроші, у польській мові слово pieniądz досі означає «гроші» (має форму однини, але вживається переважно в множині — pieniądze).

Назва грошової одиниці залишилося у топономіці: у Чернігівській області є село Пенязівка; село Українка Малинського району Житомирської області до 1960 р. називалося Пинязевичі.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Піняз // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  2. а б в Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 4 : Н — П / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. ; ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — 656 с. — ISBN 966-00-0590-3. — С. 336, 409—410.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати