Відкрити головне меню

Сокуров Олександр Миколайович

радянський і російський кінорежисер, сценарист
(Перенаправлено з Олександр Сокуров)

Олександр Миколайович Сокуров (рос. Александр Николаевич Сокуров; 14 червня 1951(19510614), село Подорвіха, Іркутська область, Російська РФСР) — радянський і російський режисер документального та ігрового кіно, сценарист, оператор. Заслужений діяч мистецтв РФ (1997). Народний артист Росії (2004).

Олександр Миколайович Сокуров
рос. Сокуров Александр Николаевич
Alexander Sokurov 001 cropped.jpg
Дата народження 14 червня 1951(1951-06-14) (67 років)
Місце народження село Подорвіха, Іркутська область, РРФСР
Національність черкес
Громадянство СРСР СРСРРосія Росія
Професія кінорежисер, сценарист, оператор
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії
Роки активності 1975 — до тепер
IMDb ID 0812546
Нагороди та премії
Офіційний веб-сайт
q: Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Сокуров Олександр Миколайович у Вікісховищі

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Олександр Сокуров народився 14 червня 1951 року в село Подорвіха (Іркутська область, РРФСР) в родині військовослужбовця. За походженням — черкес, нащадок стародавнього кабардинського роду. Велика частина його дитинства пройшла в Туркменістані; переїжджав з батьками з місця на місце. Вчитися в школі почав в Польщі, закінчив у Туркменістані.

У 1974 році закінчив історичний факультет Горьківського державного університету. Під час навчання в університеті в 1969–1975 роках працював в Редакції художнього мовлення на Горьківському телебаченні помічником, а потім асистентом режисера. У віці 19 років він як режисер випустив свої перші телевізійні програми, а за всі роки роботи на Горьківському телебаченні ним були створені кілька телевізійних фільмів і ряд телевізійних програм прямого ефіру.

У 1979 році закінчив режисерський факультет ВДІКу (майстерня документального кіно Олександра Згуріді). Під час навчання у ВДІКу за відмінне навчання отримував стипендію імені С. Ейзенштейна.

У 1979 році, здавши іспити екстерном, на рік раніше терміну був змушений закінчити навчання у ВДІКу через гострий конфлікт з адміністрацією інституту і керівництвом Держкіно: його студентські кінематографічні роботи категорично не приймалися, його звинувачували в формалізмі і в антирадянських настроях. Перша художня картина «Самотній голос людини», за мотивами повісті російського письменника Андрія Платонова, пізніше отримала низку фестивальних нагород, не була зарахована керівництвом інституту як дипломна робота.

У 1980 році за рекомендацією Андрія Тарковського був зарахований режисером-постановником в штат кіностудії «Ленфільм», де працював над своїми першими ігровими картинами. Паралельно з цим співпрацював з Ленінградською студією документальних фільмів, де зняті в різний час всі його документальні кінокартини.

Вже перші фільми, зроблені ним у Ленінграді, викликали негативну реакцію у партійного керівництва міста та в Держкіно. Протягом тривалого часу жоден з його фільмів не був дозволений радянською цензурою до показу.

Тільки в кінці 1980-х років ряд знятих раніше ігрових і документальних фільмів вийшли в прокат і представляли російське кіно на багатьох міжнародних кінофестивалях. У 1980-1990-і роки режисер інтенсивно працював, знімаючи ігрові та документальні картини, часто кілька фільмів на рік.

У той же час він брав участь у роботі благодійних програм для молоді на радіо, займався з групою молодих початківців режисерів при кіностудії «Ленфільм».

З 1998 року був головою художньої ради кіностудії «Ленфільм».

У 1998–1999 роках вів на телебаченні в Санкт-Петербурзі цикл передач «Острів Сокурова», в яких порушувалися питання про місце кінематографу в сучасній культурі.

З середини 1990-х років режисер зі своїми колегами почав освоєння відео технології, яке продовжується досі. Групою Сокурова знято ряд документальних відеофільмів. Декілька з них зроблено в Японії за замовленням японських ТБ каналів.

На основі знімальної групи Сокурова на «Ленфільмі» створена студія «Берег».

Творчий доробокРедагувати

Автор понад 40 художніх і документальних фільмів. Він зняв документальні фільми «Марія», «Соната для Гітлера», «Дмитро Шостакович. Альтова соната», «І нічого більше», «Жертва вечірня», «Терпіння, Труд», «Елегія», «Московська елегія», «Петербурзька елегія», «Радянська елегія», «До подій у Закавказзі», «Проста елегія», «Приклад інтонації», «Елегія з Росії», «Духовні голоси», «Східна елегія», «Бесіди з Солженіциним», «Петербурзький щоденник. Моцарт. Реквієм», «Елегія життя. Ростропович. Вишневська» та інші.

Є режисером таких художніх фільмів, як «Самотній голос людини» (1978), «Скорботна бездушність» (1986), «Дні затемнення» (1988), «Спаси і збережи» (1989), «Коло друге» (1990), «Камінь» (1992), «Тихі сторінки» (1993), «Мати і син» (1997), «Молох» (1998), «Телець» (2000), «Батько і син» (2003), «Російський ковчег» (2002), «Сонце» (2005), «Олександра» (2007), «Фауст» (2011), «Франкофонія» (2015) та інших.

У фільмах «Телець» і «Сонце» виступив і як оператор-постановник, а у фільмах «Ти повинен жити» і «Російський ковчег» знявся як актор.

Був режисером озвучування у фільмі Федеріко Фелліні «І корабель пливе...», режисером-постановником вистави «Гамлет» (на основі опери Амбруаза Тома) в Московському театрі «Нова опера» (1999), вистави «Не владні ми в долі своїй» в «Театрі „Школа драматичного мистецтва“» (2004), опери «Борис Годунов» Модеста Мусоргського у Большому театрі (2007).

У 2010 році відкрив творчу майстерню в місті Нальчику на факультеті мистецтв та засобів масової інформації Кабардино-Балкарського державного університету для молоді Північного Кавказу. Він набрав курс студентів за спеціальністю «Режисура кіно і телебачення».

Громадська діяльністьРедагувати

Член Ради зі збереження культурної спадщини Санкт-Петербурга при уряді міста.

У лютому 2008 році передбачив ймовірну війну Росії з Україною та конфлікт з Казахстаном[1].

У березні 2014 року митець виступив із заявою, в якій доводить, що застосування військової сили проти українців буде мати незворотні наслідки для самої Росії. Також він закликав росіян поважати бажання українців жити окремою державою:

«Ми не один народ з українцями, ми різні. У нас внутрішньо різні культури. Не дарма українці завжди хотіли жити окремою державою. Так, ми близькі, у нас є багато схожого, але це не означає, що ми один народ. Це зовсім не так. Ми різні, і нам цю різницю потрібно поважати і цінувати.»[2].

У грудні 2016 року режисер Сокуров на зустрічі з Путіним вступив з ним у відкриту полеміку щодо необхідності вирішення проблеми звільнення ув'язненого в РФ українця Олега Сенцова[3].

Відзнаки і нагородиРедагувати

  • Заслужений діяч мистецтв Росії (1997)
  • народний артист Росії (2004)
  • Лауреат Державної премії Росії (1996, 2001)
  • Учасник і лауреат багатьох міжнародних фестивалів.
  • У різних країнах світу майже щорічно проходять ретроспективи його фільмів, він володар найпрестижніших нагород: призу ФІПРЕССІ (Міжнародної асоціації кінокритиків), премії імені Тарковського (1988), премії Ватикану «Третє тисячоліття» (1988), премії «Золотий Овен» (1996, 1999, 2001), премії «Ніка» (2001), премії «ТЕФІ» (2007) та інших.
  • У 1995 році за рішенням Європейської кіноакадемії ім'я Олександра Сокурова включено в число ста найкращих режисерів світового кіно всіх часів.
  • У липні 2011 був удостоєний призу «Талант без кордонів» Другого міжнародного фестивалю молодого європейського кіно VOICES (Vologda Independent Cinema from European Screens).

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати