Організація українських націоналістів (мельниківці)
| Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. (травень 2022) |
Організа́ція украї́нських націоналі́стів мельниківська — це ОУН після відокремлення від організації т. зв. «революційної» фракції, що виникла в результаті розколу Організації українських націоналістів на початку 1940 року. Об'єднала переважну більшість націоналістів, прихильників А. А. Мельника, затвердженого II Великим Збором Українських Націоналістів на посаді голови Проводу українських націоналістів 27 серпня 1939 року.
| Організація українських націоналістів (мельниківці) | |
|---|---|
 | |
| Абревіатура | ОУН (м) |
| Засновано | 1940 |
| Штаб-квартира | Берлін (тимчасово) |
| Засновник | Андрій Мельник |
| Ключові особи |
Ярослав Барановський Роман Сушко Омелян Сеник Микола Сціборський Володимир Мартинець Олег Штуль-Жданович Микола Капустянський |
Полковник армії УНР Андрій Мельник, близький соратник колишнього лідера ОУН Євгена Коновальця, представляв старше, більш помірковане крило організації. Його прихід до керівництва ОУН став можливий завдяки тому, що молоді і більш радикально налаштовані активісти Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях в цей час відбували тривалі терміни ув'язнення в польських тюрмах.
Розкол в ОУН ред.
На початку 1940 року, через кілька місяців після окупації Польщі та виходу на свободу тисяч колишніх політв'язнів, конфлікт в керівництві ОУН привів до її розколу на дві фракції. Крихітна «революційна» фракція іменувала себе ОУН революціонерів (ОУН-р) або ОУН (бандерівці) (ОУН (б)) по імені її керівника Степана Бандери; друга — угруповання прихильників Андрія Мельника — поряд з неофіційною назвою мельниківці дотримувалася первісної назви ОУН, підкреслюючи свою спадкоємність щодо ОУН, створеної в 1929 році, а також назвала себе ОУН-солідаристи (ОУН (с)).
Остаточне розмежування між двома фракціями оформилося у квітні 1941 року, коли прихильники Бандери провели в Кракові свій власний II Великий Збір Українських Націоналістів. На якому результати римського II Великого Збору 1939 року було оголошено недійсними, а сам Мельник та його прибічники — диверсантами і шкідниками. Новим вождем ОУН був оголошений Степан Бандера. З цього часу йде відлік існування двох ОУН, кожна з яких претендує на те, що тільки вона є єдиною правильною[1].
Діяльність ОУН (м) під час Другої світової війни ред.
Після початку операції «Барбаросса» між прихильниками ОУН (м) та ОУН (б), створеними під їх впливом похідними групами та військовими відділами розпочалось взаємопоборювання аж до знищення структур одне одного. В липні 1941 року німецька окупаційна влада заарештувала обох голів фракцій - А. Мельника та С.Бандеру.
Створення Української Національної Ради ред.
Після окупації німцями Києва, ОУН (м) проголосила 5 жовтня 1941 року створення Української Національної Ради, але це не було підтримано німцями, які незабаром її розпустили, а членів репресували і розстріляли.[2]
Після переходу ОУН (б) на напівлегальне становище восени 1941 року, ОУН (м) залишалася цілком легальною організацією, що діяла в Третьому рейху.
Похідні групи ОУН (м) ред.
Практична підготовка похідних груп ОУН під проводом полковника Андрія Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941. Похідні групи мали на меті організувати зі свідомих українців на українських землях органи місцевого самоуправління, взяти під контроль громадське життя та силові структури (для подальшого утворення українського війська), а також мали боротися з комуністичним підпіллям.
Уже в перші тижні війни референтура східних і центральних українських земель спрямувала на схід кількасот членів ОУН. Загалом протягом липня—грудня 1941 лише безпосередньо через Львів було відправлено понад 850 осіб. Разом з іншими учасниками похідних груп, рух яких окремо координувався через зв'язкових, у центральні та східні українські землі було направлено близько 1,6 тисяч активістів.
Враховуючи, що після розколу в ОУН, мельниківці зберігали значний вплив на організацію на Буковині, то було сформовано окрему групу - Буковинський курінь, яка під виглядом "робітничної колони" (нім. арбайтсколоне) вирушила до Києва, залишаючи на своєму шляху у селах та містечках своїх представників.
Співпраця з "Поліською Січчю" ред.
У серпні 1941 року відділи УПА «Поліська Січ» розрослись і постала проблема військових старшин. Т. Бульба-Боровець звернувся за допомогою до оунівців обох фракцій, проте в ОУН (б) йому відмовили, а від ОУН (м), за результатом переговорів, вислали кількох старшин. Пізніше до штабу "Поліської Сіічі" делегується як постійний представник ОУН – професор Антін Баранівський, а після його смерті - Олег Штуль. [3]
Створення дивізії СС "Галичина" ред.
У 1943—1944 роках Український Центральний Комітет, який був під впливом ОУН (м), брав участь у формуванні дивізії СС «Галичина». Мельниківці з ОУН(м), закликали молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР.[4]
Мельниківське підпілля тривало з 1940-1950-х років.[5]
Діяльність ОУН (м) після завершення Другої світової війни ред.
Після війни чільні представники ОУН (м) (у тому числі Андрій Мельник, котрого наприкінці 1944 року німці звільнили з табору) опинилися в еміграції. Там вони проводили інтенсивну політичнопропагандистську діяльність, поступово здобувши значний вплив на еміграційний парламент УНР, який апелював до традицій отамана Петлюри.
Під впливом ОУН (м) знаходилися Українська Національна Єдність у Франції, Організація Державного Відродження у США, Українське Національне Об'єднання в Канаді, "Відродження" в Аргентині. Видавалися газети "Українське Слово", "Новий Шлях" і "Самостійна Україна". Також організація користувалась впливом в Українському Конгресовому Комітеті Америки і у Світовому Конгресі Вільних Українців. [6]
Останнім президентом УНР у вигнанні був Микола Плав'юк, котрий походив власне з ОУН (м). Після проголошення незалежності України в 1991 році він переказав інсигнії влади першому президентові держави Україна — Леоніду Кравчуку.[7]
У травні 1993 р. мельниківська ОУН провела ХІІ-й великий збір - перший в Україні (м. Ірпінь Київської обл.).[6]
Відомі члени ред.
-
Олена Теліга - українська поетеса -
Олег Ольжич - поет, археолог, голова ПУН на українських землях -
Андрій Мельник - полковник армії УНР, другий голова ОУН -
Микола Капустянський - генерал-хорунжий Армії УНР, співзасновник ОУН, учасник похідних груп ОУН (м), військовий міністр уряду УНР у вигнанні -
Іван Кедюлич. Член "Карпатської Січі", учасник похідних груп, а згодом УПА. -
Петро Войновський - провідник ОУН на Буковині, командир "Буковинського куреня" -
Микола Плав'юк - останній президент УНР (в екзилі) -
Іван Рогач - член "Карпатської Січі", редактор газети "Українське Слово"(1941) -
Олег Штуль. Представник ОУН (м) при штабі УПА «Поліська Січ». Член ПУН. Голова ПУН -
Ярослав Гайвас - член південної похідної групи, після арешту Олега Ольжича — керівник Проводу Центрального Сходу України
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Касьянов Г. В., 2003, ДО ПИТАННЯ ПРО ІДЕОЛОГІЮ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН). АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД.
- ↑ Шевцова, Світлана (20.09.2021). Київ під нацистським чоботом. Пройти крізь пекло і вижити. Укрінформ (українська) . Процитовано 28.04.2024.
- ↑ Ольховський, Іван (22.12.2015). Мельниківці в УПА Тараса Бульби-Боровця. Поліська Січ (українська) . Процитовано 28.04.2024.
- ↑ Щур, Марія (29 квітня 2021). Дивізія «Ваффен СС» «Галичина». Що це за з’єднання і чому тривають суперечки?. Радіо Свобода (українська) . Процитовано 28.04.2024.
- ↑ Антонюк, Ярослав (2022). Останні боївки ОУН(Мельниківців). http://vnv.asv.gov.ua/article/view/259426 (Українська) . Процитовано 7 липня 2022 року..
- ↑ а б Бандерівці, мельниківці і "двійкарі". ОУН в Україні протягом 1990-х рр. Історична правда (українська) . 21.10.2011. Процитовано 28.04.2024.
- ↑ Помер останній Президент УНР у вигнанні Микола Плав'юк. Історична правда (українська) . 10.03.2012. Процитовано 28.04.2024.
Література ред.
- Антонюк Я. Військові відділи ОУН(м) на території Волинської області. Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. Луцьк: РВВ “Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки, 2007. Вип. 13. С. 106–112.
- Антонюк Я. Діяльність підпілля ОУН(м) на Волині (1945 – 1950 рр.). Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Луцьк, 2012. № 11 (236). С. 49 – 55.