Відкрити головне меню

Лепкий Микола Сильвестрович

(Перенаправлено з Микола Лепкий)

Микола Сильвестрович Лепкий (21 листопада 1878(18781121), Крегульці Гусятинського повіту на Тернопіллі — 1 січня 1945, Просмеріц поблизу м. Зноймо, Чехія) — педагог, український культурно-громадський діяч. Брат Богдана та Левка Лепких.

Лепкий Микола Сильвестрович
Лепкий Микола.jpg
Народився 21 листопада 1878(1878-11-21)
Крогулець, Гусятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Помер 1 січня 1945(1945-01-01) (66 років)
Діяльність педагог
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Батько Лепкий Сильвестр
Брати, сестри  • Лепкий Левко Сильвестрович і Лепкий Богдан Сильвестрович

ЖиттєписРедагувати

Народився 21 листопада 1878 року в Крегульці Гусятинського повіту на Тернопіллі в родині о. Сильвестра Лепкого та Домни з Глібовицьких. Раннє дитинство його пройшло вже в Поручині, куди батьки переїхали в 1880 р. Там народилися ще дві сестрички — Ольга (18 серпня 1881 р.), Олена (25 липня 1885 р.) та наймолодший брат — Льончик (Левко)(7 грудня 1888 р.). У Поручині почав ходити до школи, після закінчення якої вступив до Бережанської ґімназії.

Коли Миколі було лише 9 років, помер його дідусь — о. Михайло Глібовицький, якого він пам'ятав лиш з коротких гостювань. То ж хлопчина не встиг пройнятися тією особливою атмосферою бережанського «Олімпу», якою був буквально просочений його старший брат Богдан. Не було вже тоді і його в Бережанах.

Але домашня атмосфера була та сама життєдайна і висококультурна. Батько — священик-просвітитель, який на всіх своїх парохіях дуже піклувався про піднесення свідомості і покращення добробуту селян. Богдан Лепкий згадував про це, описуючи в своїх оповіданнях з життя поручинських селян, як о. Сильвестр вивів з темноти може найбільш ретроградне село Поручин. У автобіографічній повісті «Казка мойого життя» Б.Лепкий описує, як в Крегульці на Шевченківське Свято проводився концерт у великій залі Крегулецького приходства, поки не побудували народного дому.

Батько братів Лепких — о. СильвестрРедагувати

Високоосвічена людина, о. Сильвестр, за словами письменника Андрія Чайковського, годився на університетську катедру. Закінчивши Бережанську ґімназію, студіював теологію, філософію та класичну філологію в Чернівецькому університеті. Ще, як студент, брав участь у виданні «Правди», редагуванні «Кобзаря», а з 1867 р. також і шкільних підручників. Як поет і письменник вже з 18 років виступає під псевдонімом «Марко Мурава». Дуже любив музику, сам грав на скрипці. Тихими зимовими вечорами грав вдома на скрипці сам, або разом у спільних родинних концертах (мати — Домна — прекрасно грала на ґітарі, її сестра Дарія Глібовицька — віртуозно грала на фортеп'яно). Знавець театрального мистецтва, він не тільки запрошував до свого села мандрівні театральні трупи, але й сам організовував сільські драматичні гуртки, які ставили вистави на релігійні теми, наприклад на св. Миколая, а також на популярні тоді і не надто складні для виконання п'єси відомих українських драматургів. Складав народні церковні пісні, зокрема, воскресні(напр.: «Радуймося щиро нині»). Поки не було в селі Народного Дому, шевченківські концерти проводились у великій залі (салоні) приходства, на які сходилось багато прихожан.

Не дивно, що всі ці добрі нахили успадкував у своїх батьків та ввібрав в оточення маленький і юний Микольцьо.

Про навчання Миколя (як кликали Миколу рідні та друзі) у Бережанської ґімназії достеменно нічого невідомо. Зі спогадів його дочки Тетяни, написаних вже у старшому віці (автограф яких, отриманий від д-ра Р. Смика, є в архіві Клубу ім. Б. Лепкого), відомо, що матуру здавав у Перемиській ґімназії аж у 1901 р., коли йому було 23 роки. Якраз у ті дні помер їх улюблений батько — Сильвестр Лепкий.

Самостійне життяРедагувати

По смерті батька мати з 4-ма дітьми, яких ще треба було довго «виводити в люди», опинилася, як і більшість священичих вдів, у великій скруті. Парохіальний будинок, де досі мешкала родина, мусили звільнити для нового священика. Свого власного дому отець Сильвестр не надбав, бо дбав не стільки про матеріальні статки, як про духовні цінності. Вдові треба було наймати нове помешкання, віднаходити кошти на його оплату і на утримання дітей. Це вплинуло на категоричне рішення Миколи відмовитися від традиційного в родинах і Лепких, і Глібовицьких священичого сану й здобувати більш «поплатний» фах. Тому він вступив на правничий факультет Ягеллонського університету в Кракові, де вже працював професором його брат Богдан. Там провчився всього півтора року, бо оплата за правничі студії була надто висока для вічно порожніх кишень Богдана, в якого на той час було вже двоє маленьких діточок (Ростислав — Стисьо мав 4 рочки і Наталя — 1 рочок).

І, в пошуках легших умов виживання, він зупинився на Львові, де неподалік жили вуйки Василь та Олександр Глібовицькі, відповідно парохи Бродів та села Накваші біля Бродів. Син о. Олександра — Йосиф був залізничним урядовцем у Львові. Там і жив Микола, навчаючись на філософському факультеті Львівського Університету. Та й, зрештою, перемогла ще й природна схильність М. Лепкого: адже ще маленькому йому напророчив батько бути вчителем.

Після завершення університетських студій його прийняли на місце брата Богдана у Бережанську ґімназію. Того ж літа, 30 серпня 1906 р. одружився з Іванкою Стисловською — дочкою о. Степана та Центилії з Лежогубських з містечка Сколе біля Стрия. Тільки один рік вчителював Микола Лепкий в Бережанах, бо вже в новому навчальному 1907 р. був призначений вчителем україністики в 2-гу Станиславівську польську ґімназію. Гірко було йому покидати свої рідні Бережани, проте Станиславів був більшим містом, та й звідси і до Борислава, де проживала його мати в родині сестри Ольги та шваґра о. Івана Ліщинського, і до тестів Стисловських в Сколе було набагато ближче.

Педагогічна діяльністьРедагувати

Педагогічна діяльність Миколи Лепкого відзначається багатьма як видатна, з точки зору його здатності прививати чужоземним учням любов до української мови й літератури. Як засвідчує його племінник Роман Смик, який три роки проживав у свого вуйка, навчаючись в українській ґімназії: «Микола був великим приятелем молоді, а не строгим педагогом, і учні ставились до нього з довірою. Бувало, що по годинах у школі чимало з них проводжали його додому, щоб мати нагоду порушити ще свої власні проблеми, почути поради.»

У 1928–1929 рр. був директором Жіночої Учительської Семінарії сестер Василіянок, пізніше україністом у цій семінарії. Довгі роки він входив до складу Ради філії товариства «Учительської громади», що засвідчує його великий авторитет і серед педагогів краю. Є дані, що певний час він був головою «Учительської громади»(Ф. 69.- Оп.1.- Спр. 275.- Арк. 74).

Зі спогадів професора Володимира Полєка, який навчався у 2-й польській ґімназії в 1937–1939 роках: «Нікого більше з тогочасних ґімназійних професорів я не запам'ятав! Це пояснюється мабуть тим, що проф. Микола Лепкий був не тільки прекрасним викладачем, але й дуже доброю людиною, яка у критичних моментах завжди захищала ґімназистів. Навіть поляки і жиди ніколи не намагалися звільнитися від уроків української літератури, настільки гарно, захоплююче він викладав свій улюблений предмет. Вражала його надзвичайна уважність і повага до ґімназистів, навіть до тих найменших. Відрізнявся також тим, що майже ніколи не ставив двійок. Попри те, ми всі намагалися добре готуватися до його уроків і добре відповідати».

Просвітянська діяльність Миколи Лепкого розпочалася з самого початку по приїзді в Станиславів. Практично весь час працював ув управі «Просвіти» — заступником голови, а в 1918 р. — після 4-х річної перерви через воєнне лихоліття, обраний головою «Просвіти». Тоді ж очолив рух за відновлення розгромлених московськими ордами читалень «Просвіти» в місті та околицях, створення нових читалень у багатьох селах краю. Дбав про те, щоб у кожній читальні були твори Т. Шевченка, Ю.Федьковича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, І. Франка, І.Котляревського, а також Богдана Лепкого. Зокрема, під орудою Миколи Лепкого «Просвіта» у Станиславові започаткувала просвітницькі доповіді.

Так, 21 квітня 1918 р. проф. М. Лепкий мав доповідь на тему «Літературна творчість Івана Нечуя-Левицького» з приводу звістки про смерть письменника.

З доповіддю «Про національну ідею в українському письменстві» голова філії проф. Лепкий виступив 28 квітня цього ж року в Княгинині-селі і 19 травня — в Ямниці.

Залучав до цієї справи й інших діячів, напр. свого заступника Юліяна Чайківського.

Видав календар на 1919 р. з різними відомостями та порадами для селян. Започаткував при «Просвіті» літературно-просвітницький лекторій, і не лише в місті, але й виїзний по селах. Постійно залучав до просвітянської роботи свідому молодь, зокрема з «Молодої громади». З ініціативи Миколи Лепкого «Просвіта» вирішила створити Повітову Українську Національну Раду, а сам він був обраний до складу Малої Ради.

Ця Рада всіляко сприяли формуванню, утворенню загонів Українського Січового Стрілецтва, особливо в час, коли столицею УНР був коротенько Станиславів. В той час зі своєю кіннотою стояв тут її творець і комендант — наймолодший з братів — Льоньо Лепкий. Конюшні були тоді там, де тепер гарнізонний спортзал. Микола дуже гордився тим, що брат зміг організувати кінноту і внести свій вагомий внесок у Визвольні змагання. Разом вони організували концерти Стрілецької Пісні як у місті, так і по станицях УСС.

Культурно-громадська діяльність. «Станиславівський Боян»Редагувати

Микола Лепкий не був пофесійним музикантом, а любов до музики, до пісні, фольклору йому прищепили з батьківського дому, де батько грав на скрипці, мати й її сестра — тітка Дарія Глібовицька — прекрасно грали на гітарі й на фортепіано. Всі гарно співали, а піклунка Марія Яницька знала й співала безліч народних пісень. В тихі осінні й зимові вечори майже щоденно відбувалися імпровізовані домашні концерти, ідилічні мистецько-літературні вечори. Тому ще у Львівському Університеті Микола Лепкий був учасником студентського хору «Бандурист», створеного при підтримці «Станиславівського Бояна», як перший студентський хоровий колектив. Він з цим хором часто роз'їжджав по всій Галичині. З того часу Микола Лепкий зберіг теплі, приязні стосунки з п. Смолинським, який пізніше став диригентом хору «Станиславівського Бояна».

Вже у зрілі роки проф. Микола Лепкий був головою хорового товариства «Станиславівський Боян». В це товариство входили: хор, музична школа, драматичний гурток, нотна бібліотека, музичне видавництво. «Станиславівський Боян» випустив у світ 22 музичні випуски, де були вперше опубліковані деякі твори Дениса Січинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича, Миколи Лисенка, Остапа Нижанківського, Йосипа Кишакевича та інших.

У різні роки хор «Станиславівський Боян» очолювали такі видатні музиканти, як Д. Січинський, В. Безкоровайний, І. Смолинський, Я. Барнич, І. Недільський. «Боян» виступав на всіх урочистостях. У 1903 р. вітав Миколу Лисенка з нагоди його приїзду до Станиславова, а коли 25 травня 1909 р. помер Д.Січинський, то займався його похоронами, хор відспівав панахиду, а над могилою

Смерть Січинського, страшна воєнна завірюха дещо приглушили широку діяльність хорового товариства, яка значно пожвавилася аж при підготовці ювілейних урочистостей до 35-річчя «Станиславівського Бояна» у 1929 р. Вступну промову мав Микола Лепкий. На ювілей приїхали добрий друг всієї родини Лепких композитор Василь Барвінський, славетні композитори Філарет й Микола Колесси.

У 1933 році Микола Лепкий очолив підготовку до 60-річного ювілею Богдана Лепкого в Станиславові. Ювілейна академія мала нечуваний успіх: в залі «Українського Сокола»(або "Сокола-батька), крім запрошених славетних співаків, виступав і хор «Станиславівський Боян».

У 1934 р. хорове товариство відзначило свято Юрія Федьковича, в 1935-му — 70-річчя митрополита Андрея Шептицького, а в 1939 р. — 30-ліття композиторської діяльності Василя Барвінського за участю самого ювіляра.

У тому ж 1934 р. хорове товариство провело на високому рівні 25-ті роковини від смерті Дениса Січинського і врешті придбало місце на цвинтарі для надгробного пам'ятника композиторові, також було оголошено конкурс на найкращий проект. Але не вдалося тоді його зробити, не вдалося й зібрати достатньо коштів. Аж в 1943 р., під час німецької окупації, взявся за цю справу відданий шанувальник Богдана Лепкого — Михайло Зорій — і за сприяння УДК, який очолював Микола Лепкий, створив прекрасний високомистецький пам'ятник славному землякові. Хоч до Станиславова вже доходило відлуння воєнної канонади, пам'ятник було урочисто відкрито, під чарівний спів хору «Станиславівського Бояна», що завершився невмирущою піснею «Чуєш, брате мій!» і патріотичним виступом Миколи Лепкого та інших громадських діячів краю.

У обласному архіві зберігається протокол змагань аматорських читальняних хорів філії товариства «Просвіта» в Станиславові від 3 лютого 1935 р., який засвідчує, що «Никола Лепкий» разом з проф. Іваном Смольським та диригентом Іваном Недільським був членом журі (ДАІФО. — Ф. 378. — Оп. 1. — Спр. 50. — Арк. 3).

У трагічні воєнні часи — в 1942 р. — хор «Станиславівський Боян» з успіхом взяв участь в Першому крайовому конкурсі хорів Галичини, присвяченому 100-й річниці від народження Миколи Лисенка.

Громадсько-політична діяльністьРедагувати

Щоденна копітка невсипуща праця Миколи Лепкого задля пробудженням національної свідомості давала відчутні результати. Координуючи діяльність різних товариств, домагався їх злагодженої та ритмічної активності, постійного розширення сфер їх фунціонування. , Створення молодіжних товариств у всьому краю, залучення до виховної роботи в них комбатантів УСС, видатних діячів ОУН, «Просвіти», — це була невтомна, багатогранна й цілеспрямована підготовка до нових Визвольних Змагань.

Під час німецької окупації був головою Українського Окружного Комітету (дехто його називав «Український Допомоговий Комітет». Тому й вдавалося йому здійснювати велику культурно-просвітницьку роботу. Адже всі справи українського національного і громадського життя підлягали Комітетові. Його заступником був о. Микитюк, який пізніше став військовим капеланом в УПА і загинув у Чорному Лісі. Пробували разом якось захистити й вберегти українську молодь від фашистського ясиру і від переслідувань. Був присутній під час відомої трагічної вистави-оперети Ярослава Барнича «Шаріка» («ЧІЧКА»), врятували тоді шкільну молодь від ганебної присутності при жорстокій прилюдній розправі німців з українськими патріотами під стінами божниці. Сприяв створенню Української дивізії «Галичина», ініціатором якої був ґубернатор Отто Вехтер. Знаючи про неминуче наближення страшних більшовицьких орд, відсутність зброї, обмундирування і можливості доброго військового вишколу в утвореннях УПА, змогли виторгувати в Отто Вехтера право відбирати з контингенту бранців на примусові роботи в Німеччину рекрутів в дивізію «Галичина». Майже всі ґімназисти української ґімназії пішли в дивізію, щоб при найпершій нагоді перейти в УПА. Адже всі добре пам'ятали, що після першого «визволення Совітами» Галичини в 1939 р. найперше були винищені ґімназисти старших класів українських ґімназій та ґімназійні професори.

Є також відомості про те, що за німецької окупації Микола Лепкий входив в редакційну колегію тижневика «Станиславівське слово». Популяризував газети «Краківські вісті», «Українське слово» і підтримував тісні зв'язки з Українським Центральним Комітетом (УЦК) в Кракові через тіточного брата Василя Глібовицького, заступника голови УЦК Володимира Кубійовича.

Зі спогадів п. Петра Канюки — колишнього Станиславівського ґімназиста:

«В кінці грудня 1941 р. зв'язковий ОУН повідомив мене, що я повинен бути в м. Станіславові у п. Миколи Лепкого, що був перше директором жіночої гімназії, а тоді головою Українського Комітету. Він жив на бічній Липової, тепер вул. С. Гординського, буд.1. Мені було сказано йти на вокзал і поїздом їхати до м. Надвірна. Там мала чекати на мене група хлопців, до яких треба приєднатися і з ними бути разом.

У Надвірній вже вся наша група зібралася (біля 20 хлопців і кілька дівчат з Княгинина, всі колишні ґімназисти). Запам'ятав кількох: Припхан Маркіян з Княгинина, Нагнибіда з Єзуполя, потім розстріляний німцями, Кудла, мабуть з с. Дубовець.

У Надвірній заночували в готелі, а рано наша група пішла аж до с. Пасічна, де стала на постій. Це було в будинку на початку села над рікою Бистрицею. Тут був юнацький військовий вишкільний табір для провідних кадрів ОУН. Вишкіл тривав ще на початку січня 1942 р. Тоді мені було 16 р. Лише тепер я зрозумів, що Микола Лепкий був в проводі ОУН.»

Зі спогадів дочки Тетяни: «Микола Лепкий глибоко переживав разом з своїм народом другу за свого життя поразку Визвольних змагань. Як голова УДК вважав своїм обов'язком потурбуватися про збереження майна УДК, зокрема бібліотеки, (яка отримала гарне поповнення з Краківського „Українського видавництва“, що за роки німецької окупації в складних воєнних умовах видало дуже багато цінної літератури, особливо тієї, що була заборонена совітами. І, коли у 1944 р. німці почали відступати, він як голова Комітету зі заступником о. др. Микитюком та секретарем др. І. Кутинським, останні виїхали зі Станиславова на возах, щоб рятувати книги — маленьке майно Комітету. Тільки він із др. Кутинським доїхали до призначеного місця…», …"невдовзі опинився в таборі для інтернованих на території Німеччини, де важко захворів. Зять — Володимир Юзв'як віднайшов його і завіз в містечко Просмеріц в Словаччині. Занадто зболене серце не витримало важких випробувань і 1 січня 1945 р. Миколи Лепкого не стало. Як і решта братів, похований на чужині"

Родина Миколи ЛепкогоРедагувати

Це була ідеальна українська родина, де панувала любов, взаємоповага і взаєморозуміння. Вся родина Миколи Лепкого була заангажована в культурно-громадській роботі міста, краю.

Спогади Тетяни Лепківної-Юзв'як сповнені великої любові і ніжності до батька: «Хто його знав, не міг забути тих ясних голубих очей, що відбивали глибину душі і золоте серце. Оптиміст, що бачить на світі тільки прозолоть сонця, а людей, як ангелів… Сам добросердечний, радий кожному помочи, кожного зрозуміти, був люблений і шанований малими і старими, своїми і чужими. Поза ріднею віддавався всеціло громадській праці. Належав до всіх товариств, деяких був навіть засновником. Найближчими його співпрацівниками були: др. Янович, Грушкевич, Гробельний, мец. Бачинський, Бих, Олесницький, Мартинець, проф. Даниш, Джердж, Кисілевський, Никифорак, Павлюх, Рибчин, д-р муз. проф. Недільський, Залеський, Смолинський ї багато інших…. Але найближчими і найвірнішими (як потім з'ясувалося) приятелями були лиш п-во Чайківські та Ганушевські».

Спокійно і затишно було в їхньому родинному кутку; може, бідно, але гідно. Про це згадувала і Наталя Казновська-Головацька, яка разом з братом Степаном була на «станції» у вуйка Миколи, коли навчалися в ґімназії. Також і д-р Роман Смик, який дещо пізніше навчався в Станиславівській ґімназії, і проживав у вуйків Лепких цілих 3 роки, згадує про цю родину з великою любов'ю і сентиментом. Такими ж добрими почуттями відплачували йому й діти Миколи Лепкого Маркіян та, особливо, Тетяна. Свої «Спогади про батька» завершує дуже теплими родинними словами: «Цілую Вас, кохані, дуже щиро і міцно все Ваша Тетяна з цілою родиною». Вже в пізніші роки, коли Наталка Казновська, (замужем Головацька) жила з родиною в Журавно, а потім ще ближче від Станиславова — в Настащині, Рогатинського району, дуже часто бувала і у вуйків Лепких і своєї улюбленої вуєчної сестрички Таці Юзвяк, переважно з дітьми, бо була в тети Таці донечка — ровесниця моя — Христя. Поки наші матері розмовляли, ми гралися. Жили Юзвяки на вул Липовій (тепер Шевченка) в сучаснішому, як батьки, будинку. Пригадую, що обідали ми в кухні — їдальні, яка мене вразила тим. що дуже відрізнялася від нашої кухні власне кухонними меблями. Вона була, як кімната-їдальня. лиш, що меблі були білого кольору. Венеціанські вікна, інші, як у вуйків Лепких, — модернові меблі, але така ж привітна, спокійна, приязна атмосфера, як і в їхніх батьків.

Оскільки свекор тети Таці о. Юзвяк був на парохії в с …. біля Журавна, то, їдучи до батьків, молоді Юзвяки неодмінно повертали до Головацьких у Журавні. А що тета Таця ще дівчиною була активісткою дівочого товариства ім. Уляни Кравченко, то мати, захоплена також творчістю молодої ще тоді письмениці, назвала її іменем свою найстаршу дочку.

Тета Таця не раз консультувала мою матусю, як проводити різні громадські імпрези в Союзі українок. Пам'ятаю ще з Журавна, коли мама організувала свято української ноші. Власне, тета Таця помагала їй спроваджувати з різних регіонів Галичини типовий для кожного — одяг, зокрема й з Лемківщини, з Надсяння — які тоді не були відділені кордоном. А полтавський стрій — то вже з театральних реквізитів. Прекрасні фотографії тієї вельми атракційної живої виставки, засвідчують її ґрунтовну підготовку. Не дивниця, що вона зробила в маленькому містечку Журавно справжній фурор. З ініціативи і з допомогою тети Таці мати організувала в цьому маленькому містечку справжню «великосвітську» забаву, з котильйонами, модними довгими шовковими чорними спідницями, різнокольоровими блузочками, які молоді пані і панни наввипередки шили собі на цю нечувану тут досі імпрезу.

Дружина Іванна —вельми імпозантна, прекрасна на вид і вдачу жінка. Авторитетна й шанована в родині, серед знайомих і в суспільстві. З 1928 р. є активною учасницею товариства «Просвіта», про що свідчить четвертий виказ виплачених вкладок для централі Товариства «Просвіта» у Львові (ДАІФО. — Ф. — 378. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 35.). Такі ж підтвердження знаходимо в архіві там же на Арк. 38, !!, 22, 26. Водночас була в управі «Союзу українок», зокрема довгий час референтом господарства. У 1934 р., коли в Станиславові відбувався 1-й Світовий Конгрес СУ, вона виконала величезний пласт роботи. Вимоглива й сувора, але завжди справедлива й доброзичлива. Всьому вміла дати лад і порядок. Ретельно дотримувалась родинних традицій та ревно оберігала добрі стосунки з усіма розгалуженнями споріднених родів, як і Микола, була дуже релігійна. Дітей своїх подружжя Лепких виховувало, за словами дочки Тетяни, «не словами, а прикладом, в почуванні обов'язку до Бога, Родини, Народу свого».

Дочка Тетяна (Таця) народилася 8 липня 1907 р. в Станиславові. Закінчила Станиславівську ґімназію № 1, яка на той час була вже коадукаційна, в 1926 р. разом з Оксаною Барановською. Іриною Ліськевич, Оксаною Чесник, Іриною Бойцун.(Того ж року закінчив ту ж ґімназію мій батько — Любомир Головацький). Після закінчення Станиславівського музичного інституту по класу фортеп'яно, який тоді мав назву «Вищий Музичнй Інститут ім. М.Лисенка, філія в Станиславові», де навчання проводилося за програмою Львівської централі, (розміщався в Народному Домі, користуючись також кімнатами товариства «Бесіда»), викладала в цьому ж музичному закладі. Водночас брала активну участь в музичному життя міста, краю. Зокрема постійно була акомпаніатором -(заміжня за Володимиром Юзвяком — ветеринарним лікарем, сином священика. Діти: Христина — 1936 р., Ксеня — в 1942 р.) — абсольвентка Вищого Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка, згодом викладач по класу фортепіано цього ж Інституту. Сучасники називають її одною з найкращих піаністок краю, була постійно акомпаніатором хору «Станиславівського Бояна», мала ще й гарний голос і співала в хорах, брала участь в усіх мистецьких імпрезах міста. Була активною в Пласті, а також в управі гуртка жіночої молоді ім. Уляни Кравченко.

Маркіян Лепкий, нар. 17 квітня 1910 р. Почав навчатися гри на скрипці з 9 років і аж до закінчення ґімназії в Станиславові. Протягом 6 років навчався в Празькій консерваторії, наступні 3 роки вчився у всесвітньо відомій вищій музичній школі в Берліні, де його вчитель був концертмайстром Берлінської опери. Коли почалася війна, він повернувся до Станиславова, й одружився з Іванною (* 10. II. 1911), донькою о. Івана Павлусевича і Марії з Крижанівських, з якою був заручений з дев'яти років. Іванка всі ці роки вивчала гру на фортеп'яно, одночасно навчаючись у торговельній ґімназії. Вони переїхали до Львова, де Маркіян почав працювати скрипалем у Львівській опері й викладав у Музичному Інституті ім. Лисенка. Ще під час ІІ Св. Війни подружжя виїхало до Німеччини, де в Штутгардті працював десь коло 2-х років. Уже в США в Міннеаполісі здобув науковий ступінь. В еміграції проживав спочатку в Канзасі, потім (до 1976 р.) в Детройті, де давав лекції гри на скрипці. У 1977 р. переїждає до Арчбольду, де проживала сестра Тетяна Юзвяк. Молода пара не мала дітей і Маркіян з замилування віддавався музичному вихованню молоді, про яких більше дбав, аніж про свої виступи на сцені. Докладав великих старань, щоб зробити з них видатних музикантів.

ДжерелаРедагувати