Маркі, меркі, мерджі, мерчі, мельджі (від кит. 滅里吉, пін. mièlǐjí, мєліцзи; звідки множина монгольською — меркіт (перс. مركيت‎ markīt) і сучасне спотворене меркіти) — один із тюркський родоплемінних союзів, який був у конфлікті з Темуджином і його родом, але потім співзаснував Орду і його представники стали підданими Імперії Чингісхана.

Mongol Empire c.1207.png

ТериторіяРедагувати

Населяли південне узбережжя Байкалу, територію сучасної Бурятії.

ІсторіяРедагувати

Меркіти, як етнічна община, починають фігурувати в джерелах з VII ст. — в китайській «Книзі Тан» (Таншу) відомі як міліге (меліці). Тоді мешкали на півдні Сибіру, будували дерев'яні зруби, займалися полюванням й збиральництвом у лісах, а також конярством. Мешкали від озера Хубсуґул до північних Саян. Входили до складу Східнотюркського каганату. Сами тюрки називали їх мума тукюе (лижні тюрки)

Наприкінці ХІ століття, згідно з китайською «Історією киданів».[1] У 1093 році киданський полководець Вотела ходив у похід на меркитів та розбив їх. На той час меркіти вже мешкали на території сучасної Центральної Бурятії. Священним місцем був Тайхай, а столицею — Харата-Худжаур. Разом з тим меркіти визнали зверхність держави Зубу. Здобули незалежність у 1120-х роках. Розпалися на три племені: удуїт, хаат, увас, з яких перше було найвпливовішим.

Меркіти спільно з іншими тюркськими родами киятами, найманами та киреїтами, утворили спільну державу та обрали Темуджина на посаду Великого Хана та присвоїли йому титул —Чингісхан (у казахській вимові — Шингисхан, світлосяйний високий хан).

Частина увас-меркітів рушила на північ, де на думку низки вчених, прийняли участь в етногенезі евенків або якутів. Хаат-меркіти розглядаються деякими дослідниками як пращури сучасних бурятів.

ПриміткиРедагувати

  1. 辽史 (Ляо ши — Історія киданів). Пекін, 1987 (в 5-ти томах)

ДжерелаРедагувати