Відкрити головне меню

Олександра Тимофіївна Соколовська
Народилася 14 грудня 1902(1902-12-14)
Горбулів
Померла 6 листопада 1919(1919-11-06) (16 років)
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Національність українка
Відомий завдяки повстанський отаман
Брати, сестри  • Соколовський Дмитро Тимофійович

Олександра Тимофіївна Соколовська, також відома під псевдо Маруся (14 грудня 1902; Горбулів — 6 листопада 1919?) — повстанський отаман.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 року в селі Горбулів Радомисльського повіту Київської губернії, нині Черняхівського району Житомирської області в сім’ї псаломщика Покровсько-Миколаївської церкви Тимофія Кириловича Соколовського. Її мати Євдокія Данилівна, вроджена Квасніцька, походила з польської шляхти. Родина була багатодітною, четверо синів і чотири дочки, Олександра була наймолодшою дитиною. Старший брат Степан став священиком, а брати Олекса, Василь і Дмитро — вчителями.

Навчалася в Радомисльській семикласній жіночій гімназії, заснованій 1913 року [1], була гімназисткою 4-го класу, але через війну не змогла закінчити повний курс навчання. Працювала вчителькою в українській гімназії, яку створила в Горбулеві в 1917 році на основі земського училища і утримувала на власні кошти родина Соколовських.

З березня 1919 року – в повстанському загоні, який очолював Дмитро Соколовський після загибелі наймолодшого брата Олекси. Спочатку була зв'язковою, маючи дар слова, їздила по селах вербувати повстанців. Повстанець-письменник Клим Поліщук так описував її:

« Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!» »

Дмитро Соколовський боровся з більшовиками на Волині, Поділлі та Київщині. У липні 1919 року армія УНР Симона Петлюри об'єдналася з Українською Галицькою армією під командуванням генерала Антіна Кравса і почала наступ на Київ. Прийняти участь у цьому наступі мав і Дмитро Соколовський, але не судилося: в ніч з 7 на 8 серпня його застрелив у Горбулеві зрадник-односелець. В наступ на Київ повстанську бригаду імені Дмитра Соколовського повів його брат Василь Соколовський, прилучившись до І-го корпусу Української Галицької армії. Олександра разом з батьком Тимофієм Соколовським теж була у складі повстанської бригади. 25 серпня 1919 року соколовці допомогли війську УНР визволити Житомир, а через 2 дні з І-м корпусом УГА очистили від більшовиків Брусилів. Є відомості, що Олександра відвідувала штаб І-го корпусу УГА та знайомилася з організацією роботи штабістів. Сотник УГА Василь Бачинський[2] зустрічався з Олександрою Соколовською в тому поході у с. Вересах біля Житомира.

Невдовзі Василь Соколовський також загинув від рук зрадників-односельців. Степан, старший із братів Соколовських, не міг взяти до рук зброю, тому бригаду імені Дмитра Соколовського у вересні 1919 року очолила Олександра, якій тоді не виповнилося й 17-ти років. За народними переказами вона пройшла ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища, і стала отаманом Марусею. Хорунжий Микола Фещенко-Чопівський[3], який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти більшовиків у Радомисльському повіті, згадував:

« Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням... »

Повстанський загін отаманші Марусі нараховував 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3 гармати. Восени 1919 року відбулись бої повстанців Соколовської біля подільських сіл Сміла і Петриківці (нині Хмільницького району Вінницької області).

В жовтні 1919 року приймала участь у з'їзді повстанських отаманів поблизу Германівки (нині Обухівський район Київської області), на якому були присутні отамани Ангел, Лихо, Голуб, Кармалюк, Шумський та інші.

Є відомості і про її участь у нарадах про створення спільного з більшовиками антиденікінського фронту, спеціальна комісія для переговорів засідала у Козятині. Наради проводив Григорій Колосов, який одночасно був Командувачем червоними повстанськими військами Лівобережної і південно-східної частини Правобережної України та Головним отаманом повстанських військ УНР.

На початку листопада 1919 року 12 сотень бригади отаманші Марусі одночасно вели бої з червоними під Фастовом і з білими під Мотовилівкою. 5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма "люїсами" пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень – на Фастів. Дві сотні отаман залишила в резерві при штабі [4]. Під Фастовом соколовці оточили червоних, а біля Мотовилівки, маючи 10-кратну перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат. Лише наявність резерву та вдало організована оборона дозволили повстанцям відірватися від переслідування.

Відомості про загибель отаманші Марусі є суперечливими. За найбільш поширеною версією соратника отаманші Клима Поліщука[5] її застрелив пострілом через вікно бувший ад’ютант Найда, що втік з під варти під час наради в штабі повстанців після поразки під Мотовилівкою. Наводиться текст некрологу на її могилі: «Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!». За легендою, ці слова написав на сосновому хресті наступник Соколовської – отаман Шабатурка[6].

Є й інші версії[7]. В «Енциклопедії українознавства» подано інформацію, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року був розгромлений угорським полком 58-ї армії червоних, а важко поранену Соколовську закатували до смерті. Інформація суперечить відомостям про діяльність отамана Марусі в жовтні-листопаді 1919 року. Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі "Повстанський рух і отаманія" стверджував, що Марусю "зрадили землячки", внаслідок чого її було "зненацька захоплено карним відділом...і розстріляно". Разом із нею нібито загинув і її наречений – Оверко Куравський[8], який очолював 1-й підрайон 8-го повстанського району Північної групи. Але ж відомо, що Оверко Куравський загинув значно пізніше – навесні 1925 року при переході румунського кордону, повертаючись в Україну.

Припускають, що важко поранену Марусю переправили за Дністер у Румунію[9], а потім вона воювала в Україні в 1920 і 1921 роках.

За деякими даними восени 1920 року Соколовська воювала на Поділлі, 14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нинішня Вінниччина) загін Марусі розгромив продзагін 24-ї залізної дивізії[10]. Брат отаманші Степан, який був у складі загону, став священиком у Вахнівці. Є й повідомлення, що в тому бою отаман Маруся загинула.

За іншими даними, наприкінці 1920 року отаман Маруся з’єдналася в Брацлавському повіті з трьома повстанськими відділами і очолила об’єднаний загін разом з Артемом Онищуком[11][12]. Далі їхній шлях, напевне, пішов у бік кордону, відомо, що Онищук наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Маруся – не доведено.

Як стверджує краєзнавець П. Лісовий, "існують документи про повстанську діяльність отаманші Марусі на Переяславщині весною 1921 року"[13].

Деякі дослідники припускають, що повідомлення по діяльність Марусі Соколовської після листопада 1919 року стосуються лише повстанських загонів, які носили її ім’я. Не виключено, що могли бути і наслідувачки отаманші Марусі.

Варто зазначити, що родина Соколовських ніколи не вірила в загибель Олександри. Вони стверджували, що Марусю не вбили, вона деякий час проживала в Румунії чи в Польщі, а потім емігрувала до Канади.

Як написав Роман Коваль: «Багатоманітність версій про загибель Марусі Соколовської, які суперечать одна одній, та відсутність достеменних даних про її смерть підкреслюють її легендарність…».

Вшанування пам'ятіРедагувати

  • В селі Горбулів біля церкви встановлено пам'ятний знак отаманам Соколовським та всім козакам і козачкам, які боролися з більшовиками[14].
  • У Житомирі є вулиця Отаманів Соколовських, названа на честь Олекси, Дмитра, Василя та Олександри.

У літературіРедагувати

Про Олександру Соколовську написано художній роман «Маруся» письменником Василем Шкляром.

Див. такожРедагувати

Література та джерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

  1. Офіційний сайт Радомишльської РДА
  2. Енциклопедія сучасної України. Бачинський Василь
  3. Тинченко Я.Ю. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. - Список старшин
  4. Час воїнів. Олександра Соколовська – отаман Маруся
  5. Клим Поліщук. Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції. – Львів-Київ, 1921
  6. Сильна і незалежна Маруся
  7. Версії щодо смерті отаманші Марусі
  8. Оверко Куравський, отаман Таращанського коша Запорізької Січі
  9. Горбулів і Маруся Соколовська, легендарна поліська отаманка Маруся
  10. Отаманша «Маруся». Історичні постаті
  11. Енциклопедія сучасної України. Онишук Артем Євгенович
  12. Отаман Маруся
  13. Лісовий П. Отамани Соколовські. – Шляхами творення української державності: за матеріалами регіональної наук.-практ. конференції. – Житомир, 2006. - 167 с. – С. 88-94
  14. Наша парафія. Пам'ятний хрест отаманам Соколовським