Марія Бек
Маруся[1] Євгенія[2] (Ме́рі Вірджинія) Бек (англ. Mary V. Beck; 29 лютого 1908, Форд-Сіті, Пенсільванія, США — 30 січня 2005, Клінтон Тауншип, Мічиган, США) — українська юрист, журналіст, державна, політична й громадська діячка в українській діаспорі США, меценат. Перша в Україні жінка серед адвокатів та журналістів, перша жінка в Раді Детройту (1949), її очільниця, перша жінка-мер Детройту (з 1958 по 1962). Доктор права (1932[3]). Невтомно привертала увагу міжнародної спільноти до становища українського та інших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Ініціатор створення жіночої преси, друкувалась під псевдонімом Маруся Синенька.
Маруся (Мері) Бек | |
---|---|
Mary Virginia Beck | |
Псевдо | Марія Бек |
Народилася | 29 лютого 1908 Форд-Сіті, Пенсільванія, США |
Померла | 30 січня 2005 (96 років) Клінтон Тауншип, Мічиган, США |
Поховання | Цвинтар святого Андрія |
Громадянство | США |
Національність | українка |
Місце проживання | США |
Діяльність | юристка, державна, політична, громадська діячка |
Alma mater | Університет Піттсбурга і University of Pittsburgh School of Lawd |
Партія | Демократична партія США |
Батько | Михайло Бек |
Мати | Анна Войтович Бек |
Родичі | Іван Бек (брат) |
Нагороди | |
Біографія
ред.Народилася 29 лютого 1908 року в Форд-Сіті (Пенсільванія, США) в родині з української діаспори. Походила з родини твердих лемків, її батьки переїхали до Америки з Лемківщини (нині Словаччина).
1921 року батьки відправили Марусю Бек на батьківщину в Україну, де вона навчалася[1] в українській[4] Чортківській гімназії[1], у 1925 році закінчила Коломийську гімназію. Протягом певного часу в 1920-х проживала в Бучачі[3], де в Місійному інституті імені святого Йосафата навчався її брат Іван, приятель Михайла Островерхи[4]. Закінчила навчання в Пітсбурзькому університеті (з 1944 — доктор юриспруденції, перша жінка, яка удостоїлася звання в цьому університеті).
Юрист та політик Детройту
ред.Стала першою жінкою-адвокатом серед діаспорян[5] і почала практикувати в Детройті, розвиваючи зацікавленість політикою, і вирішила увійти до Муніципальної ради (Міської ради) Детройту. Проте це вдалося лише з 5 спроби, завдяки активній агітації землячок-українок на підтримку її кандидатури. Українська громада Детройту була невеликою, тому обрання Бек до ради було справжнім тріумфом: у 1949 році Марія Бек стала першою жінкою, обраною до міськради Детройту, за всі 250 років існування ради. «Я розумію, що на мене покладається велика відповідальність. Я також свідома того, що кожна моя дія буде впливати на імідж всіх жінок Детройту», — зазначила Марія Бек щодо свого обрання.[5]
У раді Бек відразу запровадила нововведення: штрафи депутатів за нецензурну лексику, кошти з яких ішли на благодійність.[5]
Через рік (1950) Марія Бек стала президентом Ради. У 1950-ті, за десятиліття до руху Кінга, Бек призначила у Раду опікунів Детройта першу жінку-афроамериканку. У 1958—1962 роках була мером Детройту. Також очолювала різні депутатські комісії. До завершення політичної діяльності в 1970 році Марія Бек зробила значний внесок у справу збереження історичних архітектурних пам'яток, турбувалася про поліпшення санітарно-побутових умов проживання в Детройті та екологію міста, розвивала молодіжний спорт, сприяла допомозі малозабезпеченим, лобіювала питання молоді та злочинності серед неповнолітніх (виступала за розширення програм, що попереджають дитячі та юнацькі правопорушення), а також американської зовнішньої політики щодо поневолених народів, зокрема й українського.
Фото Марії Бек досі прикрашає Залу слави місцевого самоврядування Детройту. Тут її називають «Леді з Перших» (the Lady of Many Firsts), оскільки вона багато в чому була першою.
Українська діаспорянка
ред.Марія Бек була визначною активісткою української діаспори, у якій її називали «борцем за свободу» за її невтомні зусилля привертати увагу міжнародної спільноти до становища українського та інших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Найбільшою турботою Бек був захист інтересів національних меншин.
Ще в університеті вона організувала недільні дитячі школи українознавства. Ініціювала створення Українського павільйону в експозиції до сторіччя прогресу в Чикаго. Була віцепрезиденткою виконкому Українських національних зборів українського уряду, а пізніше директоркою закордонних справ. Виконавча директорка Українського інформаційного бюро в Детройті, голова Комітету з питань розвитку України в Мічигані. На цих посадах славилась діяльністю на захист українських дисидентів та популяризацією творчості українських митців в еміграції.[5]
На видання історично-мемуарної збірки «Бучач і Бучаччина» разом з братом Іваном пожертвувала 100 $[6].
Двічі приїжджала в Україну: в 1963 та 2003 році, коли отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.
Активістка жіночого руху
ред.Марія Бек допомагала організовувати нові відділення Української національної жіночої ліги Америки.
Від року заснування (1948) плідно працювала у Світовій федерації українських жіночих організацій, зокрема, була фундаторкою Літературних конкурсів (тепер її імені), які очолювала з 1959 до 2005 року. 1993 року в конкурсі брали участь і діти Незалежної України. Темою конкурсу стала 60-та річниця голодомору в Україні (твори видані окремим томом). У 10-ту річницю Чорнобильської катастрофи твори учасників конкурсу знову видані окремим томом.
Марія Бек була ініціаторкою створення жіночої преси. Її перша спроба — журнал «Жіночий світ», згодом «Наше життя» та «Українська Зоря». Також співпрацювала з канадським «Вільним словом», де друкувалася під псевдонімом Маруся Синенька. Під ним же вела рубрику в «Детройтських вістях». З її ініціативи засновано Українську літературну премію для жінок, якою нагороджують і нині.
Діяльність Марії Бек створила образ успішної американки українського походження.[5]
Померла Марія Бек 30 січня 2005 року, за місяць до 97-го дня народження. Похована поряд з братом Іваном (якийсь час проживав у приміщеннях Бучацького монастиря ЧСВВ[1]), який був їй духовним батьком та про якого казала, що «ціле життя стояв поряд мене». Як українка за походженням похована на православному Цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).
Відзнаки
ред.Нагороджена Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 47 від 15.8.1977, число нагороди — 5).[7][8]
У 2003 році отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.
Примітки
ред.- ↑ а б в г Теодосія Коцик. «Судженого і конем не об'їдеш» // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 224.
- ↑ Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники… — С. 752.
- ↑ а б Дуда І. Бек Марія (Маруся-Євгенія, псевд. Маруся Синенька)… — С. 98.
- ↑ а б Островерха М. Обніжками на битий шлях [Архівовано 23 жовтня 2017 у Wayback Machine.]. — Ню Йорк, 1957. — С. 30.
- ↑ а б в г д Перша жінка-мер Детройту. Гендер в деталях. Процитовано 25 вересня 2023.
- ↑ Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники… — С. 753.
- ↑ Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. Архів оригіналу за 25 листопада 2020. Процитовано 11 жовтня 2018.
- ↑ ЦДАВОУ. — Ф. 3235. — Оп. 1. — Спр. 1812. — Реєстр нагороджених Воєнним Хрестом
Література
ред.- Анна Вахнянин. Перша жінка-мер Детройту // Гендер в деталях, 2019.
- Абліцов В. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К. : КИТ, 2007. — 436 с.
- Дуда І. Бек Марія (Маруся-Євгенія, псевд. Маруся Синенька) // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.
- Жінки Мічигану: Зала слави — Мері Бек [Архівовано 19 березня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
- Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники пропам'ятної книги «Бучач і Бучаччина» // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 752–753.