Марія Бек

американська юристка, державна, політична й громадська діячка українського походження
(Перенаправлено з Маруся Бек)

Маруся[1] Євгенія[2] (Ме́рі Вірджинія) Бек (англ. Mary V. Beck; 29 лютого 1908, Форд-Сіті, Пенсільванія, США — 30 січня 2005, Клінтон Тауншип, Мічиган, США) — українська юрист, журналіст, державна, політична й громадська діячка в українській діаспорі США, меценат. Перша в Україні жінка серед адвокатів та журналістів, перша жінка в Раді Детройту (1949), її очільниця, перша жінка-мер Детройту (з 1958 по 1962). Доктор права (1932[3]). Невтомно привертала увагу міжнародної спільноти до становища українського та інших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Ініціатор створення жіночої преси, друкувалась під псевдонімом Маруся Синенька.

Маруся (Мері) Бек
Mary Virginia Beck
ПсевдоМарія Бек
Народилася29 лютого 1908(1908-02-29)
Форд-Сіті, Пенсільванія, США
Померла30 січня 2005(2005-01-30) (96 років)
Клінтон Тауншип, Мічиган, США
ПохованняЦвинтар святого Андрія
ГромадянствоСША США
Національністьукраїнка
Місце проживанняСША
Діяльністьюристка, державна, політична, громадська діячка
Alma materУніверситет Піттсбурга і University of Pittsburgh School of Lawd
ПартіяДемократична партія США
БатькоМихайло Бек
МатиАнна Войтович Бек
РодичіІван Бек (брат)
Нагороди

Біографія

ред.

Народилася 29 лютого 1908 року в Форд-Сіті (Пенсільванія, США) в родині з української діаспори. Походила з родини твердих лемків, її батьки переїхали до Америки з Лемківщини (нині Словаччина).

1921 року батьки відправили Марусю Бек на батьківщину в Україну, де вона навчалася[1] в українській[4] Чортківській гімназії[1], у 1925 році закінчила Коломийську гімназію. Протягом певного часу в 1920-х проживала в Бучачі[3], де в Місійному інституті імені святого Йосафата навчався її брат Іван, приятель Михайла Островерхи[4]. Закінчила навчання в Пітсбурзькому університеті (з 1944 — доктор юриспруденції, перша жінка, яка удостоїлася звання в цьому університеті).

Юрист та політик Детройту

ред.

Стала першою жінкою-адвокатом серед діаспорян[5] і почала практикувати в Детройті, розвиваючи зацікавленість політикою, і вирішила увійти до Муніципальної ради (Міської ради) Детройту. Проте це вдалося лише з 5 спроби, завдяки активній агітації землячок-українок на підтримку її кандидатури. Українська громада Детройту була невеликою, тому обрання Бек до ради було справжнім тріумфом: у 1949 році Марія Бек стала першою жінкою, обраною до міськради Детройту, за всі 250 років існування ради. «Я розумію, що на мене покладається велика відповідальність. Я також свідома того, що кожна моя дія буде впливати на імідж всіх жінок Детройту», — зазначила Марія Бек щодо свого обрання.[5]

У раді Бек відразу запровадила нововведення: штрафи депутатів за нецензурну лексику, кошти з яких ішли на благодійність.[5]

Через рік (1950) Марія Бек стала президентом Ради. У 1950-ті, за десятиліття до руху Кінга, Бек призначила у Раду опікунів Детройта першу жінку-афроамериканку. У 1958—1962 роках була мером Детройту. Також очолювала різні депутатські комісії. До завершення політичної діяльності в 1970 році Марія Бек зробила значний внесок у справу збереження історичних архітектурних пам'яток, турбувалася про поліпшення санітарно-побутових умов проживання в Детройті та екологію міста, розвивала молодіжний спорт, сприяла допомозі малозабезпеченим, лобіювала питання молоді та злочинності серед неповнолітніх (виступала за розширення програм, що попереджають дитячі та юнацькі правопорушення), а також американської зовнішньої політики щодо поневолених народів, зокрема й українського.

Фото Марії Бек досі прикрашає Залу слави місцевого самоврядування Детройту. Тут її називають «Леді з Перших» (the Lady of Many Firsts), оскільки вона багато в чому була першою.

Українська діаспорянка

ред.

Марія Бек була визначною активісткою української діаспори, у якій її називали «борцем за свободу» за її невтомні зусилля привертати увагу міжнародної спільноти до становища українського та інших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Найбільшою турботою Бек був захист інтересів національних меншин.

Ще в університеті вона організувала недільні дитячі школи українознавства. Ініціювала створення Українського павільйону в експозиції до сторіччя прогресу в Чикаго. Була віцепрезиденткою виконкому Українських національних зборів українського уряду, а пізніше директоркою закордонних справ. Виконавча директорка Українського інформаційного бюро в Детройті, голова Комітету з питань розвитку України в Мічигані. На цих посадах славилась діяльністю на захист українських дисидентів та популяризацією творчості українських митців в еміграції.[5]

На видання історично-мемуарної збірки «Бучач і Бучаччина» разом з братом Іваном пожертвувала 100 $[6].

Двічі приїжджала в Україну: в 1963 та 2003 році, коли отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.

Активістка жіночого руху

ред.

Марія Бек допомагала організовувати нові відділення Української національної жіночої ліги Америки.

Від року заснування (1948) плідно працювала у Світовій федерації українських жіночих організацій, зокрема, була фундаторкою Літературних конкурсів (тепер її імені), які очолювала з 1959 до 2005 року. 1993 року в конкурсі брали участь і діти Незалежної України. Темою конкурсу стала 60-та річниця голодомору в Україні (твори видані окремим томом). У 10-ту річницю Чорнобильської катастрофи твори учасників конкурсу знову видані окремим томом.

Марія Бек була ініціаторкою створення жіночої преси. Її перша спроба — журнал «Жіночий світ», згодом «Наше життя» та «Українська Зоря». Також співпрацювала з канадським «Вільним словом», де друкувалася під псевдонімом Маруся Синенька. Під ним же вела рубрику в «Детройтських вістях». З її ініціативи засновано Українську літературну премію для жінок, якою нагороджують і нині.

Діяльність Марії Бек створила образ успішної американки українського походження.[5]

Померла Марія Бек 30 січня 2005 року, за місяць до 97-го дня народження. Похована поряд з братом Іваном (якийсь час проживав у приміщеннях Бучацького монастиря ЧСВВ[1]), який був їй духовним батьком та про якого казала, що «ціле життя стояв поряд мене». Як українка за походженням похована на православному Цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Відзнаки

ред.

Нагороджена Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 47 від 15.8.1977, число нагороди — 5).[7][8]

У 2003 році отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.

Примітки

ред.
  1. а б в г Теодосія Коцик. «Судженого і конем не об'їдеш» // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 224.
  2. Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники… — С. 752.
  3. а б Дуда І. Бек Марія (Маруся-Євгенія, псевд. Маруся Синенька)… — С. 98.
  4. а б Островерха М. Обніжками на битий шлях [Архівовано 23 жовтня 2017 у Wayback Machine.]. — Ню Йорк, 1957. — С. 30.
  5. а б в г д Перша жінка-мер Детройту. Гендер в деталях. Процитовано 25 вересня 2023.
  6. Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники… — С. 753.
  7. Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. Архів оригіналу за 25 листопада 2020. Процитовано 11 жовтня 2018.
  8. ЦДАВОУ. — Ф. 3235. — Оп. 1. — Спр. 1812. — Реєстр нагороджених Воєнним Хрестом

Література

ред.

Посилання

ред.