Відкрити головне меню

Малоросі́йство — концепція, суспільно-політична течія, що виникла на землях української козацької держави, та базувалася на уявленні про те, що українці, росіяни та інші народи вважалися органічною частиною єдиного слов'янського народу, що мають рівні національні та соціальні права і можливості. Характерною рисою даної концепції було, з одного боку, лояльне ставлення до царського уряду, а з іншого — помірне відстоювання самобутніх «прав і вольностей»[1][2]. Етимологічно назва походить від поняття «малороси».

На сьогоднішній день малоросійство розглядається, як комплекс редукованого патріотизму та провінціалізму серед частини українського суспільства, зумовлений довгим перебуванням земель України у складі Російської імперії[3]. Носії малоросійства — це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Малоросійство знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської культури і великодержавної політики.

Малоросійство у світовому контекстіРедагувати

Політолог Микола Рябчук пропонує розглядати малоросійство як прояв відносин між колонізаторами та колонізованими:

На жаль, досі так званий комплекс малоросійства[4] розглядався, як правило, в контексті пропаганди, а не науки, в контексті більш-менш проникливої, але незмінно викривальної антиколоніальної публіцистики, а не, скажімо, антропології, соціальної психології чи психоаналізу. Тим часом перед нами типовий, описаний класиками культурної антропології, приклад засвоєння аборигенами колоніальної точки зору на себе як на недонарод із недомовою, недокультурою, недорелігією і т. д. і т. п. Це – прийняття фальшивого й самопринизливого self-image (уявлення про себе), нав'язаного колонізаторами, – в даному разі, уявлення про таку собі «співаючу і танцюючу Малоросію» (за Гоголем), котра коли й мала якесь самобутнє минуле, то майбутнього вже аж ніяк мати не може.

Американська дослідниця Оксана Грабович, розвиваючи ідеї Франца Фанона, чудово описала цей процес засвоєння колонізованими негативного self-image, нав'язуваного колонізаторами, процес інтерналізації негативних проекцій панівної культури. Оскільки колонізований народ, – пише вона, – «внаслідок своєї політичної, економічної й загальної залежності від колонізатора не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості («колективну тінь», у термінах Юнґа, тобто все те негативне і деструктивне, що існує у колективній психіці), то він змушений проектувати їх на самого себе...» Приймаючи систему цінностей колонізаторів, колонізоване суспільство вступає в дедалі гостріший конфлікт із самим собою. Абориген починає ненавидіти себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення. «Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на власній землі». Як називають цю меншість у більшості наших міст, я гадаю, вам добре відомо: «быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники» – перелік дерогативів можна продовжити.

Микола Рябчук, Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення, Київ: Критика, 2000

Психологічне підґрунтяРедагувати

Причиною виникнення малоросійської ідентичності є драматичне роздвоєння колективної психіки, коли частина населення вже не наважується ототожнювати себе з Україною та українцями, при цьому не бажає цілком відректись від української ідентифікації, беззастережно ототожнивши себе з російським/радянським народом[3].

Поет і культурфілософ Євген Маланюк вбачав, що причина малоросійства лежить усередині самої національної вдачі українців. У них м'якість, лагідність, їхня схильність до компромісу, до вибухової запальної емоційності, яка швидко сходить на ніщо, не врівноважувалися іншими — раціональними, вольовими. Він вважав його капітуляцією ще перед боєм[5]. З ним погоджується український філософ Олександр Кульчицький, який вказує, що «Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму…»

Малоросійскість ґрунтується на:

  • на відчутті своєї другорядності, меншовартості, української неповноцінності (усвідомленому чи неусвідомленому);
  • сформованим багаторічним страхом перед мовою, яка вважалася злочинною і шкідливою, і тому неодноразово явно заборонялася або неявно знищувалася;
  • відхід від української професійної культури з аргументацією, що вона є «другорядною», «вторинною», «провінційною», «сільською»;
  • відразі до громадського об'єднання, якщо воно не ініційоване згори позаукраїнською владою;
  • розгляді проблем тільки в «інтересах великої держави».
  • замовчуванні подій, пов'язаних із українськими перемогами, і акцентування поразок як виправдання неможливості самостійного існування Української держави й української культури.

На сучасному етапі, доктор психологічних наук Віктор Москалець розглядає малоросійство як «цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським. Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з ананкастичним синдромом та ін.»[6].

Прояви малоросійстваРедагувати

Доктор медичних наук та науковий публіцист Володимир Войтенко з точки зору психології та соціології виділив п'ять типів носіїв комплексу малоросійства:

  • пасивне малоросійство;
  • малоросійське яничарство;
  • номенклатурне малоросійство;
  • малоросійський мазохізм;
  • ритуальне малоросійство[7].

Пасивне малоросійство є виявом пристосування до ситуації, сприйняття її як одвічної та довічної. Воно є намаганням відійти від проблем, отримати якісь вигоди.

Малоросійське яничарство - вибір існування за рахунок ототожнення себе з колонізатором. Малоросійський яничар може діяти і від імені поневолювача, і від імені поневолених, оголосивши себе його кращою частиною.

Номенклатурне малоросійство розглядає Україна не як батьківщину, а службовий кабінет.

Малоросійський мазохізм - постійне згадування про незгоди, які випали на долю українського народу, невиліковне бажання конче бути народом-страдником[8]

Виникнення та розвитокРедагувати

На початку XVIII сторіччя український народ сприймався в етнічному відношеннi окремим від московського. Тому в козацьких літописах стверджувалось, що Україна (Мала Русь) та Московія (Велика Русь) — це різні землі, населені різними народами і об'єднані єдиним царем, а тому українці претендують на свої «старовинні» права та свободи.[9] В XVIII ст. в російській мові поступово виникає поняття «малоросіяни», що мало географічне (не етнічне) значення жителів України/Малоросії. І навіть на початку XIX ст. поняття «малорос», позначало населення України, пов'язане з росіянами спільним царем та релігією, та в жодному разі не етнічно чи історично.[9]

Прийняття Гетьманщиною протекції російського царя уповільнив процес самоідентифікації українського народу. Малоросійська свідомість почала формуватись протягом 1720-х — 1760-х років, коли козацька еліта намагалась прирівняти себе в правах до російського дворянства і замість політичної чи етнічної стала надавати перевагу становій ідентичності. Це надавало їй можливість легітимізації свого соціального положення в ієрархії Російської імперії та відкривало широкі кар'єрні перспективи.[2][10][11]

Прихильники малоросійської ідеї розглядали Російську імперію як власну державу, яку вони допомагали будувати, обґрунтовуючи прихильність до неї в тому числі і перемогами над давніми ворогами України — Річчю Посполитою, Кримським ханством і Османською імперією.[12] Російська держава підтримувала малоросійство як запоруку культурного і політичного провінціалізму, прибираючи залишки національної пам'яті та сентиментів.[13]

Дослідження концепції малоросійстваРедагувати

В. Липинський визначив малоросійство як «хворобу бездержавності». Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині XIX ст. у стосунку до Польщі — «генте рутенус, націоне полонус» (українці за походженням — поляки за національністю) та у Закарпатті — відносно Угорщини (мадярони).

Іван Дзюба писав про «комплекс малоросійства», і що він був перепоною на шляху побудови української державності. Але при цьому зазначав, що у рамках малоросійства частині інтелігенції все ж вдавалося відстоювати елементи національних цінностей[14].

Лариса Нагорна писала, що у підросійській частині України освічені українці частіше обирали соціальні доктрини, ніж національні. Політичне життя, в основному, було конформістським, існувала політична мімікрія, комплекси «меншовартості» і «малоросійства»; протестні настрої не набули широкого поширення. Ще в середині 17 століття українці усвідомлювали свою окремішність і від росіян, і від поляків. Проте вже в кінці 19 століття під впливом російської пропаганди таке усвідомлення відбувалося далеко не завжди[15].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Долбилов М., Миллер А. И. Западные окраины Российской империи. — Москва : Новое литературное обозрение, 2006. — С. 465—502.
  2. а б Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К. : В-во «Наукова думка», 2005. — 672 с.: іл.
  3. а б Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К. : Критика, 2000. — 303 с.
  4. Комплекс малоросійства // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Упорядник Юрій Іванович Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — С. 702. — 942 с.
  5. Євген Маланюк Малоросійство (1959 р.)
  6. Москалець В. П. Психологічне обґрунтування української національної школи. — Львів : Світ, 1994. — С. 30.
  7. Войтенко В. Поточні проблеми малоросійства // Народна газета. — 1996. — № 18 (248). — С. 5.
  8. Юрій Винничук. Малоросійський мазохізм
  9. а б Котенко А. Л., Мартынюк О. В., Миллер А. И. «Малоросс»: эволюция понятия до первой мировой войны Архівовано 13 грудня 2013 у Wayback Machine. // Новое литературное обозрение. — М., . — С. 9—27. — ISSN 0869-6365.
  10. Каноненко В. Элита Войска Запорожского — Гетманщины между проектами Малороссии и Российской империи (конец 20-х — начало 60-х гг. XVIII в.) Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії, 2010. С. 127—134
  11. Здіорук С. І. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період… — С. 60.
  12. Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеґрація в російське дворянство // Коріння ідентичности. Студії ранньомодерної та модерної історії України. — К.: «Критика», 2004. — С.46-79
  13. Панасюк Л. В. Ідентичність та білінгвізм в Україні // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. — К. : ВІР УАН, 2011. — Вип. 46. — С. 523—528.
  14. С. І. Здіорук. «Гуманітарна політика Української Держави в новітній період». С. 60. Джерело. Дзюба І. «Україна перед Сфінксом майбутнього. Лекція в Університеті „Києво-Могилянська академія“».
  15. Здіорук С. І. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період… — С. 62—63. Джерело. Нагорна Л. П. «Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії».

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати