Відкрити головне меню

Українська ідентичність

сторінка значень у проекті Вікімедіа

Українська ідентичність (Українськість) — історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту і українську культуру з-поміж інших аналогічних об'єктів (феноменів)[1].

Системоутворюючим фактором буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах.

Історичний розвиток категоріїРедагувати

Тлумачення терміну відрізнялось на різних етапах суспільного та наукового розвитку.

У ХІХ ст. термін «українство» означав прихильників українського фольклору, побуту, пісні, традицій та намагання їх зберегти і вивчати.

З кінця ХІХ – початку ХХ ст. поняття асоціювалося з українським національним рухом та відображало свідому настанову на вибір українськості як життєвої позиції[2].

У сучасному українознавстві та суміжних науках (зокрема, історії України) ідеться про широке синтетичне розуміння українства, в якому поєднано різні природні, соціокультурні та інші виміри. Українська ідентичність визначається наявністю хоча б однієї з чотирьох ознак:

  • етнічне походження та самоідентифікація;
  • усвідомлення спільної з іншими представниками українського етносу історичної долі та часової перспективи;
  • залученість в український культурно-інформаційний простір;
  • свідома діяльність з поширення української культури.

В першому та другому випадках йдеться про ідентичність як соціально-психологічну основу українства; у третьому та четвертому – про активні прояви українськості, себто діяльність, присвячену поширенню форм та ідей української культури.

Разом з тим, співпричетність до українського культурно-інформаційного простору може бути як підсумком пасивної етнізації, так і активного акту самовизначення особистості, усвідомлення себе частиною української нації. Тому до представників українства можна віднести не тільки українців за походженням, а і всіх тих, хто свідомо відносить себе до української спільноти, будучи учасником українського культурного та політичного буття. Себто, до кола поняття «українська ідентичність» можна відносити як етнічних українців, так і активних та свідомих представників неукраїнців – тих, хто пов’язав свою долю з Україною, зокрема, здійснив вагомий внесок у розвиток української культури, науки, державності.

Такий підхід дозволяє розглядати українські етнос та націю як форми розвитку українства: у першому випадку це традиційна мовно-культурна спільнота, у другому ж – культурно-політична спільнота, що стає активним суб’єктом, здатним інтегрувати інші етнонаціональні елементи на даній території, у межах даної держави.

Етнічне походження, традиційна культура, антропологічний та господарсько-культурний тип, еко-географічні компоненти природного середовища прихильниками такого підходу розглядаються як об’єктивне підґрунтя, що закладає органічну основу для постання українства. У такому випадку не тільки свідоме сприйняття, розуміння та пропагування української культури, але і наявність у особистості українських ментальних ознак та відповідних неусвідомлюваних проявів українськості також є ознаками українства. Так, окрім таких видатних представників українства, як М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, О. Потебня, М. Драгоманов, П. Юркевич, П. Чубинський, П. Житецький, І. Франко, Леся Українка, до українства слід відносити і поляків В. Липинського та В. Антоновича, росіян Д. Донцова та М. Скрипника, татарина А. Кримського та інших етнічних неукраїнців, що зробили вагомий внесок у розбудову українського соціуму, посилення національної самосвідомості, а також усіх теперішніх звичайних громадян, які особисто пов’язують свою долю з долею української нації. Але так само до українства слід відносити і етнічних українців, байдужих до своєї національної належності, навіть тих, що не ідентифікують себе з нацією. Тому такі, українці за походженням (і, отже, причетні до українського культурно-інформаційного простору), видатні особистості, як Ф. Прокопович та М. Гоголь по-своєму представляли українство, і своєрідні вияви їхньої українськості виявились у їхній соціальній та культурній діяльності[3].

ДослідженняРедагувати

Ярослав Грицак стверджує, що в кінці 19 — на початку 20 століть перед українцями постала проблема національного самовизначення. Вони не були єдині в цьому плані — така ж проблема виникла і в інших народів Середньої та Східної Європи[4]:

Для більшості українського населення проблема вибору ідентичності полягала у відмові від соціальних (козаки, кріпаки, хлібороби), конфесійних (православні, греко-католики), регіональних (русини, малороси, поліщуки, бойки, гуцули) та інших самовизначень та у наданні переваги загальнонаціональному поняттю «українець».

Цікаво, що у створеному А. Каппелером описі 209 представників українського національного руху лише незначна меншість з них цілковито належала до української ідентичності. Тобто в цьому випадку об'єднуючим чинником для створення модерної нації могли виступати не тільки культура і мова, а й демократичні ідеали[5].

На думку Андрія Окари, якби в ті часи українців було набагато менше, то вони пішли б шляхом розвитку кубанських чорноморських козаків: будучи нащадками запорожців і зберігши культуру та, частково, мову, зараз є прибічниками російської ідентичності та державності[6]:

Не випадково навіть сучасна етнологія один із великоросійських субетносів називає «українським». Тобто у XIX столітті фактично йшлося про боротьбу між статусом українців як етносу чи малоросів як субетносу «великої російської» нації.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Українознавство: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. І. Обушного. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. — С. 18.
  2. Грабовська І. М. «Українство» як категорія наукового аналізу // Дні науки філософського факультету – 2014. Міжн. наук. конф. – К.: ВПЦ «Київський університет, 2014. – С.144–146.
  3. Українознавство: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. І. Обушного. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. – С. 18–29.
  4. С. І. Здіорук. «Гуманітарна політика Української Держави в новітній період». Ст. 63. Джерело. Грицак Я. «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX—XX ст.».
  5. С. І. Здіорук. «Гуманітарна політика Української Держави в новітній період». Ст. 61. Джерело. Kappeler A. «The Ukrainians in the Russian Empire. 1860—1914».
  6. С. І. Здіорук. «Гуманітарна політика Української Держави в новітній період». Ст. 62. Джерело. Окара А. ««Українське питання» — погляд із Росії».

ПосиланняРедагувати