Відкрити головне меню

Олексій Іраклійович Льовшин (рос. Алексей Ираклиевич Лёвшин; * 1797 або 1799 (?)[1] — † 28 вересня 1879, село Хомутовка Дмитріївського повіту Курської губернії, нині Хомутовського району Курської області Російської Федерації) — російський державний діяч, історик, географ, етнограф та публіцист.

Льовшин Олексій Іраклійович
O-I-Ljovshyn.jpg
Народився 1797 або 1799
Q4368729?, місто Єфремов[d], Тульська область, Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
Помер 16 (28) вересня 1879
Khomutovka, Kursk Oblast[d], Росія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність географ, прес-секретар
Alma mater ХНУ імені В. Н. Каразіна
Сфера інтересів історія, етнографія, географія
Заклад ХНУ імені В. Н. Каразіна
Рід House of Levshin[d]

БіографіяРедагувати

Походив з помосковщиного німецького роду Левенштейнів[2].
Народився, можливо, в селі Пожилині Тульської губернії, де був родовий дворянський маєток Льовшиних і де він врешті-решт був похований.

Першу книгу — «Листи з Малоросії» — оприлюднив у Харкові 1816 року. Цю книгу написано в стилі сентименталізму, під впливом дорожніх начерків Карамзіна. Вона містить багато матеріалів про побут та культуру українського народу; автор описав красу української землі, пам’ятки старовини, особливості життя мешканців. Підкреслив великі можливості української мови як мови літератури і навіть науки. Відзначав певну ворожість українців (русинів) до москвинів (росіян).

1818 року закінчив Харківський університет і почав служити в Азіатському департаменті колегії іноземних справ. У 18201822 роках служив у Оренбурзькій прикордонній комісії, виконував дипломатичні доручення, вів переговори з казахськими ханами та султанами. Одночасно збирав відомості про уральських (яїцьких) козаків, казахів (за тодішньою термінологією — киргиз-кайсаків), опублікував серію досліджень, зокрема «Историческое и статистическое обозрение уральских казаков» (1823) та «О просвещении киргиз-кайсаков» (1825). В останній статті вперше російською мовою опубліковано казахські пісні «Чорні брови не сурмлені» та «Чи ти бачиш цей сніг». Пізніше видав тритомову працю «Описание киргиз-казачьих или киргиз-кайсацких орд и степей» (1832), за яку 1834 року отримав Демидовську премію Петербурзької академії наук. Цю працю було також перекладено французькою й видано у Парижі (1840).

1823 року, за проханням новоросійського губернатора М. С. Воронцова був призначений його секретарем. В цей час він познайомився з О. С. Пушкіним, який високо цінував дослідження Льовшина про казахів та козаків, сприяв їх публікації в «Московському віснику», широко використував іх під час праці над «Історією Пугачова». На посаді секретаря губернатора Льовшин прослужив до 1826 року, коли був відряджений до Франції, Італії та Австрії для вивчення організації карантинної (митної) служби. Додатковим результатом цієї подорожі було його ознайомлення з італійськими старожитностями (згодом, 1843 року, він видав книгу «Прогулки русского в Помпеи», яка була першою спробою систематичного огляду археології Помпей російською мовою). Після повернення запропонував проект реорганізації російських карантинних закладів; для втілення цього проекту було призначено спеціальну комісію, в якій Льовшин працював до 1831 року.

Протягом 18311838 років служив одеським градоначальником. Піклувався про розвиток культури: заснував газету «Одесский вестник» та публічну бібліотеку, сприяв виданню «Одеського альманаху». «Одесский вестник» був однією з перших російських газет, яка опублікувала (13 лютого 1837) некролог Пушкіна.

1838 року Льовшина було призначено іркутським губернатором, але через хворобу він не міг виїхати до нового місця служби й наступні кілька років перебував у своєму маєтку в Пожилині, де працював над книжкою про Помпеї, формально числячись за міністерством внутрішніх справ.

1844 року він одержав посаду керуючого третім відділом міністерства державних маєтностей, а 1855 став сенатором та товаришем (за сучасною термінологією — помічником або заступником) міністра внутрішніх справ. Після цього призначення він відіграв значну роль у справі звільнення селян. Саме він уклав для імператора короткий огляд історії кріпосного права в Росії. Обстоював повільність реформ та збереження за поміщиками права власності на землю і розробив відповідний проєкт, з відредагованої версії якого починається офіційна історія звільнення (кінець 1857 року). Проте взяла гору протилежна думка: що колишні кріпаки отримають землю у свою власність, виплачуючи винагороду поміщикам, а реформа провадитиметься одночасно, а не поступово. Тому вплив Льовшина почав падати, і взагалі його невдовзі було усунено від справ. Цей період Льовшин описав у мемуарному нарисі «Вікопомні хвилини в моєму житті»[3]. Механізм усунення був такий. 1858 року Льовшин створив земський відділ міністерства для розгляду проєктів, що надходили від губернських комітетів. Його й відрядили для огляду діяльності цих комітетів, тим самим позбувшися його присутності в столиці. Невдовзі він залишив посаду товариша міністра.

Останні роки життя був членом державної ради.

Один із засновників Російського географічного товариства (1845), він був членом ще багатьох наукових спільнот. 1827 року його обрали до Паризького географічного товариства, 1828 — до Паризького азіатського товариства та Імператорського товариства сільського господарства південної Росії, 1836 — до Королівського датського товариства північних антикваріїв, 1839 — до Одеського товариства аматорів історії та стародавностей, 1840 — до Імператорського вільного економічного товариства, 1845 — до Московського товариства сільського господарства та ін.

ПриміткиРедагувати

  1. Див. біодовідку з посиланням на архівні розшуки тульських краєзнавців[недоступне посилання з липень 2019] (рос.).
  2. ЕІУ
  3. Написаний у 1860–1868 роках, опубліковано: Достопамятные минуты в моей жизни // Русский архив, 1885, кн. 2, № 8.

Джерела та літератураРедагувати

  • Голобуцький П.В. Левшин Олексій Іраклієвич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  • Г. Д. Зленко. Льовшин Олексій Іраклійович // Українська літературна енциклопедія. Київ: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1995, т. 3, с. 248–249.
  • Л. А. Шейман. Лёвшин, Алексей Ираклиевич // Краткая литературная энциклопедия. Москва: Советская энциклопедия, 1967, т. 4, стлб. 89.
  • Левшин, Алексей Ираклиевич // Русский биографический словарь. Санкт-Петербург: Императорское Русское историческое общество, 1914, том «Лабзина — Ляшенко», с. 159–160 [репринт: Москва: Аспект-пресс, 1996].
  • Левшин, Алексей Ираклиевич // Новый энциклопедический словарь. Петроград: Брокгауз и Ефрон, 1915, т. 24, стлб. 210.
  • Льовшин Олексій // Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. Львів: НТШ, 1994, т. 4, с. 1425.

ПосиланняРедагувати