Лучано Беріо

Італійський композитор

Луча́но Бе́ріо (італ. Luciano Berio, 24 жовтня 1925 — 27 травня 2003) — італійський композитор, експериментатор і піонер електронної музики, автор багатьох транскрипцій та аранжувань музичних творів різноманітних композиторів — від Генрі Перселла до Ігоря Стравінського.

Лучано Беріо
Luciano Berio.jpg
Народився 24 жовтня 1925(1925-10-24)[1][2][…]
Імперія, Лігурія, Італія або Onegliad, Імперія, Лігурія, Італія[4]
Помер 27 травня 2003(2003-05-27)[1][2][…] (77 років)
Рим, Італія[4]
Країна Flag of Italy (2003–2006).svg Італія
Flag of Italy (1861–1946).svg Королівство Італія
Діяльність classical composer, диригент, педагог, музичний педагог, викладач університету, піаніст, музикант, композитор
Alma mater Міланська консерваторія
Вчителі Луїджі Даллапікола
Знання мов італійська[1]
Заклад Гарвардський університет, Національна академія святої Цецилії і Джульярдська школа
Членство Європейська академія наук і мистецтвd і Американська академія мистецтв і наук
Роки активності з 1947
Напрямок класична музика XX століття
Жанр опера
Magnum opus Секвенції і Симфонія
Конфесія атеїзм
У шлюбі з Cathy Berberiand
Нагороди
IMDb nm0075231
Сайт lucianoberio.org

БіографіяРедагувати

Народився у містечку Борго-д'Онельї на північному заході Італії. Перші уроки гри на фортепіано отримав від батька і діда, які були органістами. У часи Другої світової війни був призваний до армії, однак, поранивши руку, більшу частину часу провів у госпіталі. З 1947 року навчався у Міланській консерваторії.

В Мілані Лучано Беріо був учнем у Луїджі Даллапікола (клас фортепіано), а пізніше продовжує навчання у Дармштадтській школі. Через травмовану руку Беріо вирішив не продовжувати вивчення фортепіано, натомість — зосередився на композиції. Перше публічне виконання одного зі своїх творів, сюїти для фортепіано, відбулося в 1947 році. В 50-х роках познайомився з видатними сучасниками П'єром Булезом, Карлгайнцем Штокгаузеном та Дьордем Лігеті, проявивши інтерес до серіальної музики та електронної композиції. У 1955 році разом із Studio di Fonologia Беріо заснував експериментальну студію електронної музики в Мілані, серед інших мистців в цій студії експериментував також Джон Кейдж.

У цей період він працював концертмейстером у класах співу, де й познайомився з американською співачкою (меццо-сопрано) Кетрін Берберян, із якою одружився відразу після закінчення (вони розлучилися в 1964 році). В ці роки багато композиторів створювали свої твори для прекрасного голосу цієї співачки.

З 1962 року, на запрошення Даріуса Мійо, розпочав викладацьку діяльність в Mills College (Окленд, Каліфорнія). У 1965 році він викладав в Джульярдській школі (Нью-Йорк), де він заснував ансамбль Juilliard — товариство, яке зосередилось на опрацюванні сучасної музики. У тому ж році він одружився з доктором філософських наук — Сьюзен Оямою (розлучилися у 1971 році).

Серед видатних учнів Лучано Беріо: Луї Андрессен, Стів Райч та Філ Леш (соліст гурту Grateful Dead). В ці роки Беріо здобуває визнання як композитор, 1966 року він здобув Італійську премію за твір Laborintus II, значний успіх мала його Симфонія (1968).

У 1972 році Беріо повернувся до Італії. Між 1974 і 1980 роками, на прохання П'єра Булеза, був директором електро-акустичної студії IRCAM в Парижі. У 1977 році він одружився втретє з музикознавцем Талією Пекер. У 1987 році Лучано відкрив Tempo Reale у Флоренції — центр для дослідження та викладання музики, який діє і сьогодні з метою вивчення та застосування нових технологій в області музики.

У 1994 році Лучано Беріо визнаний заслуженим композитором резиденції Гарвардського університету, де він залишався до 2000 року. До останніх днів свого життя продовжував композиторську та диригентську діяльності.

З 2000 року Лучано Беріо став Президентом Національної академії святої Цецилії.

Лучано Беріо помер у 2003 році в Римі.

ТворчістьРедагувати

Для творчості Лучано Беріо характерні авангардні пошуки нового акустичного середовища й музичної текстури, використання серійної техніки, електронної музики.

Перші опуси композитора датуються другою половиною 40-х років і початком 50-х років ХХ століття. В деякі з них дух національної італійської традиції привноситься уже назвами, які Л. Беріо дає на італійській мові, незважаючи на іншомовні жанрові аналоги. Наприклад, це «Divertimento» (буквально з іт. – розвага, аналог «дивертисменту») для струнного trio, Concertino для кларнета, арфи, альта, челести і струнних (1949), Due pezzi (дві п'єси, 1951 рік). Інша сторона національної італійської традиції, нерозривно пов'язаної з католицизмом, проявилася в таких творах Л. Беріо, як «O Bone Jesu» («О, тіло Ісуса») для хору з вокальної музики a cappella (1946), «Магніфікат» для двох сопрано , хору і оркестру, розпочатому в 1949 році й закінчену в 1971 році, — це твір досі залишається найбільш популярним і часто виконуваним серед інших опусів композитора. Та ж лінія пізніше була продовжена в оркестрових творах — «Allelujah I» і «Allelujah II» (1956, 1958), в «Epifanie» («Богоявлення») для жіночого голосу і оркестру (1961).

Так, в області вокальних жанрів новації Л. Беріо втілилися, в першу чергу, в сучасних обробках народного пісенного фольклору, в «Folk songs» ( «Народні пісні») для мецо-сопрано та оркестру (1964—73), і в «Cries of London » («Крики Лондона») для шести голосів (1974). Створюючи подібні твори, композитор музично інтерпретує крики вуличних торговців, творчості групи Beatles, поєднуючи їх з елементами переосмисленої класичної музики, від К. Монтеверді до Дж. Пуччіні.

Сучасна музична мова стає важливим виразним засобом вже на ранньому етапі творчості. Наприклад, в 1953 році Л. Беріо складає вокальний цикл «Камерна музика» для мецо-сопрано, кларнета, віолончелі та арфи на текст трьох віршів Джеймса Джойса. У цьому циклі в I частини вокальна партія супроводжується пуантілістичним акомпанементом арфи, а II частина, відображаючи назву «Monotone», фактично побудована на ритмування однієї ноти, представляючи собою сучасний зразок своєрідного програмного втілення ідеї вірша [4, c.119].

Відчутний вплив на особливості таких творів Л. Беріо зробило те, що з 1955 року композитор почав свою роботу в заснованій ним експериментальної «Студію музичної фонології» і почав видавати журнал про електронну музику «Incontri Musicali».

Перший електронний твір «Mutazioni» (1956) Беріо створив у Мілані в студії фонології. Пізніше він експериментував з поєднаннями інструментальних звучань з електронними шумами й звуками людської мови, наприклад у п'єсі «Temar — Omaggio a Joyce» (1958) для голосу й магнітофона [3, с. 81].

Назва іншого популярного твору Л. Беріо — «Epifanie» — також багатозначна. Вона походить від старогрецького слова, що має цілий спектр відтінків сенсу: від побутових значень («зовнішній вигляд», «явище») до сакральних («богоявлення», «хрещення»). Над його партитурою Л. Беріо працював з 1959 по 1961 роки, а остаточну версію завершив в 1965 році.

До того ж, цей опус є показовим прикладом жанрової інтеграції, - тобто, взаємопроникненням жанрів [2], досить частим в сучасній музиці. Дана сучасна тенденція проявляється в тому, що «Epifanie» складають два пересічних різножанрових циклу: симфонічний (сім частин, розділених на три «зошити») і вокально-симфонічний (п'ять частин), написаний на тексти М. Пруста, А. Мачадо, Дж. Джойса, Е. Сангвінеті і Б. Брехта.

Прагнення об'єднати в новій звучній формі різноманітні сфери мистецтва й природи спонукало композитора до використання цитат найрізноманітнішого музичного матеріалу. Так, у своїй «Симфонії» (1968) для восьми голосів й оркестру він цитує в третій частині скерцо з до-мінорної симфонії Густава Малера. Однак Беріо з іншими сучасними йому композиторами 60-х років поєднувала не тільки ця техніка колажу, але й схильність до сценічної музики й експериментального театру. Вже його твір «Коло», закінчений в 1960 році, демонструє сценічну концепцію, побудовану на жестах і русі вокалістів по сцені.

Неминуща ідея загального миру, особливо актуальна в XX—XXI століттях, стає однією з головних в «Симфонії» і формує її концепцію. Ідея концентрується у Другій частині, створеної за раніше складеної Л. Беріо п'єсі «O, King», присвяченій пам'яті Мартіна Лютера Кінга, борця за загальне примирення [1, c.127].

Вся симфонія побудована як колаж на цитатно матеріалі, в тому числі – на матеріалі раніше складених творів самого Л. Беріо. Найбільш яскравою є Третя частина, де динамічний колаж складається з музичних цитат, накладених на цитату з Скерцо Другої симфонії Г. Малера, в основі якої, як відомо, лежить пісня з «Чудового роги хлопчика», звана «Проповідь Антонія Падуанського рибам».Незвично і примітно те, що Л. Беріо цитує не якийсь фрагмент, а цілу частину симфонії. Основні прийоми обробки цієї цитати Л. Беріо — це переоркестровка, додавання вокальних партій і накладення на неї матеріал інших цитат. Сама ж багатоаспектність і багатовимірність музичного і текстового матеріалу закономірна для сучасної музики.

В 1970-х роках Беріо звернувся до театрального жанру. Театральна постановка «Опери» Беріо була здійснена 1970-го року, а пізніше були написані «La Vera Storia» (1982) і «Un Re in Ascolto» (1984).

За роки творчості йому була вручена велика кількість престижних міжнародних нагород і премій, у тому числі «Золотий лев» Венеціанського фестивалю за внесок у мистецтво світового кінематографа.

Транскрипції та аранжування в творчій спадщині Лучано БеріоРедагувати

Лучано Беріо аранжував як музику інших композиторів, так і свою власну, адаптуючи її для різноманітних складів. Зокрема, серія Sequenza породила серію робіт під назвою Chemins, кожна з яких базується на одній з Sequenza. Так, в основі Chemins II (1967) є Sequenza VI (1967) для альта, адаптована для альта соло і дев'яти інших інструментів. Chemins II композитор редагує в Chemins III (1968) шляхом додавання оркестру. Також існує Chemins IIb — версія Chemins II без альта соло, але з великим ансамблем, та Chemins IIc, яка є, по суті, Chemins IIb з доданим соло кларнета.

Окрім аранжувань оригінальних творів, Лучано Беріо зробив ряд аранжувань творів інших композиторів, серед яких — Клаудіо Монтеверді, Генрі Перселл, Йоганнес Брамс, Густав Малер та ін. Для Кетрін Берберян композитор написав в'язку обробок народних пісень (1964). Він також завершив оперу «Турандот» Джакомо Пучіні (прем'єра відбулася в Лас-Пальмас 24 січня 2002 і в тому ж році в Лос-Анджелесі, Амстердамі та Зальцбурзі).

У статті «Два інтерв'ю» Беріо розмірковував про те, що в навчанні композиторів курс з транскрипції повинен займати не другорядне місце, а бути вагомою рушійною силою, основним потенціалом в ознайомленні та опануванні композиторських технік різних епох. Адже, «лише спробувавши на дотик, музику Ференца Ліста, Феручо Бузоні, Ігоря Стравінського, Йоганна Себастьяна Баха, ми зможемо осягнути всю глибину їх композиторського дару та творчого мислення».

Сценічні твориРедагувати

  • Opera, музичний театр (1970)
  • Per la dolce memòria di quel giorno, балет (1974)
  • La vera storia, музичний театр (1978)
  • Un re in ascolto, музичний театр (1984)
  • Outis, музичний театр (1996)

Для оркеструРедагувати

  • Simfonia, для восьми голосів і оркестру (1969)
  • Chemins IIb, для оркестру (1970)
  • Moviment, для оркестру (1971)
  • Concert, для двох фортепіано з оркестром (1972)
  • Still, для оркестру (1973)
  • Eindrücke, для оркестру (1974)
  • Cor, для оркестру і хору (1976)
  • Rèquiem, для оркестру(1984)
  • Continu, для оркестру (1991)
  • Ekphrasis (Continu II), для оркестру (1996)

Для інструментів соло з оркестромРедагувати

  • Chemins I, для арфи з оркестром (1965)
  • Chemins II, для альта і 9 інструментів (1967)
  • Chemins III, для альта і оркестру (1968)
  • Chemins IIc, для бас-кларнета з оркестром (1972)
  • Chemins IV, для гобою і струнного оркестру (1975)
  • Il ritorno degli snovidenia, для віолончелі і 30 інструментів (1977)
  • Alternatim, для кларнета, альта і оркестру (1997)

Електронна музикаРедагувати

  • Thema (Omaggio a Joyce), магнітофонний запис (1958)
  • Allez-Hop, магнітофонний запис (1959)
  • Visage, магнітофонний запис (1961)
  • Chants parallèles, магнітофонний запис (1975)
  • Diario immaginario — електронна музика (1975)

Вокальні твориРедагувати

  • Circles, для голосу, арфи та ударних (1960)
  • Folk Songs, для мецо-сопрано і 7 інструментів (1964)
  • Laborintus II, для голосу, інструменту і магнітофонної плівки (1965)
  • Sequenza III, для голосу (1966)
  • O King, для мецо-сопрано і 5 інструментів (1968)
  • Simfonia, для електрично оброблених голосів і оркестру (1968)
  • Recital (for Cathy), для мецо-сопрано і 17 інструментів (1971)
  • Cries of London, для 8 голосів (1974)
  • A-Ronne, для 5-8 голосів (1975)
  • Canticum Novissimi Testamenti I, для хору (1988)
  • Canticum Novissimi Testamenti II, для 8 голосів, 4 кларнети і 4 саксофонів.

(1988)

Камерно-інструментальні твориРедагувати

  • Sequenza I, для флейти (1958)
  • Sequenza II, для арфи (1963)
  • Sequenza III, для голосу (1966)
  • Sequenza IV, для фортепіано (1966)
  • Sequenza V, для тромбону (1966)
  • Sequenza VI, для альта (1967)
  • Sequenza VII, для гобою (1969)
  • Línia, для двох фортепіано, вібрафона і маримби (1973)
  • Points of the Curve to Find, для клавіру і 22 інструментів (1974)
  • Sequenza VIII, для альта (1975)
  • Sequenza IX, для альт-саксофона (1980)
  • Accordo, для духових і ударних (1981)
  • Sequenza X, для труби і електропіаніно (1984)
  • Voci, для альта і 2 інструментів (1984)
  • Sequenza XI, для гітари (1988)
  • Chemins V, для гітари і 42 інструментів (1992)
  • Notturno, для струнного квартету (1994)
  • Sequenza XII, для фаготу (1995)
  • Sequenza XIII, для акордеону (1995)
  • Altra voce, для флейти, мецо-сопрано і електроніки (1999)
  • Sequenza XIV, для віолончелі (2002)

Посилання та джерелаРедагувати

  • 1. Берио Л. Отзвуки праздника: интервью / Музыкальная жизнь, 1988, № 21.
  • 2. Григорьева Г. Стилевые проблемы в русской советской музыке 50—70-х годов. — М.,1985. – 208 с.
  • 3. Кириллина В. Л. Берио. // XX век. Зарубежная музыка: Очерки и документы. Вып. 2 . Под ред. М. Арановского и А. Баевой. – М.: Музыка, 1995.
  • 4. Хрущева Н. Взаимодействие музыки и литературы в творчестве П. Булеза, Л. Берио, Дж. Джойса. / Диссертация на соискание учѐной степени кандидата искусствоведения. – Санкт-Петербург, 2013. – 232 с.
  • 5. http://www.lucianoberio.org/opere.
  • 6. Biography and list of works at The Living Composers Project
  • 7. Інформація проекту peoples.ru
  • [1] сторінка Luciano Berio на сайті IRCAM

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. а б Archivio Storico Ricordi — 1808.