Вікіпедія

Лур'є Артур Сергійович

Артур Вінцент Лур'є (також Артур-Вікентій Людовикович Лур'є і Артур Сергійович Лур'є, справжнє ім'я — Наум Миколайович Лур'є, при народженні — Лурья; англ. Arthur-Vincent Lourié; 1 (14) травня 1892, містечко Пропойськ, Биховського повіту Могилевської губернії, нині місто Славгород Могилевської області — 12 жовтня 1966, Прінстон, Нью-Джерсі, США) — російсько-американський композитор і музичний письменник, теоретик, критик, один з найбільших діячів музичного футуризму[5] та російського музичного авангарду XX століття.

Лур'є Артур Сергійович
Основна інформація
Дата народження 1 (13) травня 1892[1]
Місце народження Пропойськ, Q39343918?, Бихівський повітd, Могильовська губернія, Російська імперія
Дата смерті 12 жовтня 1966(1966-10-12)[2][3][…] (74 роки)
Місце смерті Принстон, Мерсер, Нью-Джерсі, США
Громадянство Російська імперія
Професії композитор, музичний критик, музикознавець
Освіта Санкт-Петербурзька державна консерваторія імені Миколи Римського-Корсакова
Вчителі Глазунов Олександр Костянтинович
Жанри опера
CMNS: Файли у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лур'є.

Біографія ред.

Наум Миколайович Лурья народився в Могилевській губернії в родині інженера Ізраїля Хацкелевича Лурьї і його дружини Ганни Яківни Лурьї (в дівоцтві Левітіної, 1871—1942)[6]. В. А. Юзефович писав, що точним роком народження Лур'є слід вважати 1891 рік, а поширена вказівка на 1892 рік помилкова[7]. 1891 рік як дату народження також наводять В. С. Воробйов і А. О. Синайська[8].

В Росії та СРСР ред.

З 1899 до 1909 року він жив з батьками в Одесі на Польській вулиці, будинок 11; навчався у комерційному училищі. У 1905 році під час поїздки з матір'ю в Відень отримав велике враження від опери Ріхарда Вагнера «Тангейзер»[9].

У 1909 році Наум Лурья вступив до Петербурзької консерваторії, навчався по класу фортепіано у В. Н. Дроздової, потім у М. М. Баринової. З початку 1910-х років став вільним слухачем філософського факультету Петербурзького університету, одночасно відвідуючи приватні уроки з теорії композиції у Олександра Глазунова. Консерваторію не закінчив через неприйняття принципів школи Миколи Римського-Корсакова[10].

У 1912 році Наум Лурья прийняв католицтво[11]. На початку 1910-х років з'явився псевдонім Артур Вінцент (на честь Шопенгауера і (або) Рембо і Вінцента Ван Гога)[11] та ім'я Артур-Вікентій Людовикович Лур'є (вже у посімейних списках одеських міщан-євреїв за 1914 рік значиться під цим ім'ям)[12].

З 1912 по 1915 рік був завсідником літературно-артистичного кабаре «Бродячий собака», фактично виконуючи обов'язки музичного керівника. Відвідувачі арт-підвалу визначили коло знайомств Лур'є: Микола Кульбін, Велімір Хлєбніков, Володимир Маяковський, Давид Бурлюк, Микола Бурлюк, Володимир Бурлюк, Олексій Кручених, Петро Митурич (автор портрета композитора), та інші. У ті ж роки зав'язав знайомства з Володимиром Татліним, Георгієм Якуловым, Бенедиктом Лівшицем, Леонідом Андрєєвим, зустрічався з Ріхардом Штраусом і Томмазо Марінетті[11]. Вважається одним з натхненників Анни Андріївни Ахматової, якому поетеса адресувала деякі вірші.

Ігор Вишневецький писав, що до жовтня 1917 року Лур'є був близьким до футуристів[13]. Світлана Савенко зарахувала композитора до радикальних постскрябіністів[14]. На підставі того, що в 1920-х роках Лур'є брав участь у «Лівому фронті мистецтва» (ЛЕФ) або «лівому мистецтві», можливо віднести його до авангардистів, оскільки саме так позначався тоді авангардизм у Радянській Росії, тобто перший авангард або Авангард-1. Проте, зважаючи на відсутність наукової обґрунтованості терміна «авангард», виникає проблема, які саме твори Лур'є можна вважати авангардистськими.

З 1918 по 1921 рік працював начальником Музичного відділу Наркомосвіти (Музо). У 1919 році при Музо заснував Асоціацію сучасної музики (АСМ) з завданням стимулювання та пропаганди нових творчих пошуків у галузі музичного мистецтва. У ті роки АСМ не користувалася авторитетом і популярністю серед композиторів, що Ю. В. Келдиш зумовив особистими якостями керівника. Своє «друге життя» АСМ набула з 1924 року, після еміграції Лур'є з Радянської Росії. В офіційному радянському музикознавстві переважала несхвальна характеристика композитора, якого Келдиш описав як "естетствуючого декадента, композитора, позбавленого індивідуальності, еклектичного, але з претензіями на новаторство і оригінальність[15].

В еміграції ред.

17 серпня 1922 року Наум Лурья виїхав до Берліна, де подружився з Ферруччо Бузоні.

З 1924 року влаштувався у Парижі. Зблизився з Жаком Маритеном та Ігорем Стравинським. У Парижі Лур'є також зблизився з Петром Сувчинським, увійшовши до лівого крила євразійського руху. Він також був оголошений одним з офіційних редакторів щотижневої газети «Євразія»[16], де виступив автором статей про музику (зокрема: Про Рахманінова, 1928, № 4; Криза мистецтва, 1928, № 4; 1929, № 8; Бела Барток. 1929, № 18)[13].

Після окупації нацистами Франції Наум Лурья був змушений емігрувати в 1941 році і за підтримки Сергія Кусевицького перебрався до США. З 1941 року проживав у Нью-Йорку. З Кусевицьким був пов'язаний роками дружби, написав книгу про славетного диригента.

У газеті «Новое русское слово» виступив з гострою критикою лютневої постанови ЦК ВКП(б) 1948 року «Про оперу „Велика дружба“ Вано Мураделі»[17].

Останні десятиліття життя провів у будинку Жака Марітена в Прінстоні[18] (за іншими джерелами — останні шість років життя[19]), де помер у 1966 році.

Родина ред.

  • Брат Яків Миколайович (в побуті Сергійович) Лур'є (1908—1941), журналіст, загинув в ополченні.
  • Друга дружина (1922) — Тамара Михайлівна Персіц (у першому шлюбі Кобеко, ?-1955), власниця видавництва «Мандрівний ентузіаст».

Творчість ред.

 
Карикатура невідомого художника
Музичні твори
  • 1908—1910 — «5 хрупких прелюдий» для фортепіано, op. 1
  • 1913 — «Маски» для фортепіано, op. 13 с присвячений Миколі Кульбіну
  • 1914 — «Греческие песни. Из Сафо», переклади Вяч. ІІванова (вокальный цикл)
  • 1914 — «Четки» (вокальное произведение на стихи А. А. Ахматовой)
  • 1915 — Струнный квартет № 1
  • 1915 — «Плач Богородицы» для голоса, скрипки, альта и виолончели, op. 26
  • 1915 — Пять рондо на стихи Кристины Пизанской
  • 1915 — «Формы в воздухе», посвящено Пикассо
  • 1915—1917 — Corona Carminum Sacrorum для голоса и фортепиано
  • 1917 — «Ошибка барышни Смерти» для фортепиано, op. 40
  • 1917 — «Рояль в детской» для фортепиано
  • 1918 — «Наш марш» для чтеца и фортепиано на стихи Маяковского
  • 1919 — «Голос музы» (вокальное произведение на стихи А. А. Ахматовой)
  • 1919 — «Болотный попик» (вокальное произведение на стихи А. Блока)
  • 1920—1921 — «Элизиум», восемь стихотворений Пушкина для голоса и фортепиано
  • 1921 — Canzone de la Vita Nuova de Dante для женского хора a capella
  • 1921 — «Песни о России: Коршун», для хора
  • 1922 — Погребальный плач на смерть поэта, для хора
  • 1923 — «Нос», опера по Гоголю
  • 1923—1924 — Струнный квартет № 2
  • 1924 — Regina Coeli для контральто, трубы и гобоя
  • 1924—1926 — Струнный квартет № 3
  • 1928 — Sonate Liturgique для хора, фортепиано и камерного ансамбля
  • 1929—1931 — «Пир во время чумы», опера-балет по драме Пушкина
  • 1930 — Sinfonia Dialectica: Anno Domini MCMXXX для оркестра
  • 1936 — Naissance de la beauté, кантата для сопрано, женского хора и оркестра, на стихи Жюля Сюпервьеля
  • 1936—1939 — Симфония № 2, «Кормчая»
  • 1941—1944 — A Hamlet Sonata для двух скрипок, альта и виолончели
  • 1945) — Little Gidding на стихи Т. С. Элиота
  • 1945—1962 — 2 etudes sur un sonnet de Mallarmé для голоса, флейты и фортепиано
  • 1946—1947 — Concerto da Camera для скрипки и струнных
  • 1948 — Drei Dionysos-Dithyramben на слова Ницше для голоса и фортепиано
  • 1949—1961 — «Арап Петра Великого», опера по Пушкину[20]
  • 1957 — The Flute of Pan для флейты
  • 1959 — «Заклинания 1—4» для голоса и фортепиано
  • 1964 — Sibylla Dicit, кантата для женских голосов, 4 инструментов и цимбал
  • 1964 — Funeral Games in Honor of Chronos для 3 флейт, фортепиано и тарелок
Перекладення
  • 1925 — Перекладення для фортепіано в дві руки Концертіно для струнного квартету В. Ф. Стравінського (1920), видано фірмою Ганзена[21]
  • Лурье, Артур. .
  • Lourie, Arthur. Sergei Koussevitzky and His Epoch. A Biographical Chronicle. New York; Alfred A. Knopf, 1931.

Примітки ред.

  1. ↑ The Fine Art Archive — 2003.
  2. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #119099322 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ SNAC — 2010.
  5. ↑ Лариса Казанская, "Артур Лурье: «Пушкин — наша печка» [Архівовано 9 червня 2018 у Wayback Machine.] (Перевірено 5 вересня 2009)
  6. ↑ Наум Израилевич Лурья. Архів оригіналу за 10 травня 2019. Процитовано 18 червня 2018.
  7. ↑ Юзефович В. А. . — № 4 (17).
  8. ↑ Воробьёв, Синайская, 2007, с. 49, Артур Сергеевич Лурье (1891—1966).
  9. ↑ Воробьёв, Синайская, 2007, с. 50, Артур Сергеевич Лурье (1891—1966).
  10. ↑ Воробьёв, Синайская, 2007, с. 50—51.
  11. ↑ а б в Воробьёв, Синайская, 2007, с. 52.
  12. ↑ Посемейные списки одесских мещан-евреев [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]: Артур-Викентий Людовикович Лурье и Израиль Хаскелевич Лурье, ул. Польская, 11.
  13. ↑ а б Вишневецкий, 2005, с. 8, 1. Введение.
  14. ↑ Савенко С. И. . — № 3—4. — ISSN 2219-8482.
  15. ↑ Келдыш Ю. В. Помилка: не задано параметр |назва= в шаблоні {{публікація}}. — Т. 1. — 1 450 екз.
  16. ↑ Евразия (Париж, 1928—1929). Сводный каталог периодики русского зарубежья. Дом русского зарубежья им. А. Солженицына. Архів оригіналу за 18 червня 2018. Процитовано 22 жовтня 2017.
  17. ↑ Юзефович В. А. . — № 10 (23).
  18. ↑ Вишневецкий, 2005, с. 10, 1. Введение.
  19. ↑ Воробьёв, Синайская, 2007, с. 72.
  20. ↑ Цитаты писем Лурье [Архівовано 5 червня 2018 у Wayback Machine.] на сайте кафедры русской литературы Тартуского университета (Перевірено 5 вересня 2009)
  21. ↑ Киселёв В. Л. {{{Заголовок}}}.

Література ред.

  • Вишневецкий И. Г. Евразийское уклонение в музыке 1920—1930-х годов. — М.: Новое литературное обозрение, 2005. — 512 с. — (Научная библиотека). — ISBN 5-86793-371-7. (рос.)
  • Воробьёв И. С., Синайская А. Е. Композиторы русского авангарда. — СПб.: Композитор • Санкт-Петербург, 2007. — 160 с. — 200 экз. — ISBN 978-5-7379-0337-4. (рос.)
  • Кралин, Михаил. Артур и Анна: роман без героя, но всё-таки о любви. — Москва: Водолей, 2000. — 288 с. — 1000 экз. — ISBN 5-7137-0166-2.[1] (рос.)
  • Савенко С. И. «Жить становится все труднее и труднее…» Парижские годы Артура Лурье // Русское еврейство в зарубежье. Том 4 (9): Русские евреи во Франции. Кн. 2. Сост. М. Пархомовский, Д. Гузевич. Иерусалим, 2002. С. 378—389. (рос.)

Посилання ред.

Примітки ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лур%27є_Артур_Сергійович&oldid=41772911