Ахматова Анна Андріївна

Анна Андріївна Ахматова
Анна Андреевна Ахматова
Kuzma Petrov-Vodkin. Portrait of Anna Akhmatova. 1922.jpg
Портрет роботи Кузьми Петрова-Водкіна
При народженні Анна Андріївна Горенко
Псевдоніми, криптоніми Анна Андріївна Ахматова
Народження 11 (23) червня 1889(1889-06-23)
  Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Смерть 5 березня 1966(1966-03-05) (76 років)
  Домодєдово, РРФСР, СРСР
  • серцева недостатність
  • Поховання Комаровське селищне кладовище
    Національність українці
    Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія,
    СРСР СРСР
    Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
    Мова творів російська[1][2]
    Рід діяльності поетеса
    Роки активності: 19111966
    Батько Q4144084?
    Чоловік Гумільов Микола Степанович[3][2][4][5], Vladimir Shileyko[d][2] і Пунін Микола Миколайович[2]
    Діти Гумільов Лев Миколайович[2]
    Автограф: Ахматова Анна автограф.JPG

    Анна Андріївна Ахматова у Вікісховищі?
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
    S:  Роботи у  Вікіджерелах

    Ахма́това А́нна Андрі́ївна (Го́ренко; 11 (23) червня 1889(18890623), Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 5 березня 1966, Домодєдово, РРФСР, СРСР) — російська поетеса українського походження, представниця акмеїзму. Одна з представників «Срібної доби», учасниця акмеїстичного угруповання «Цех поетів».

    Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італія, 1962).

    Національність — українка. Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

    Зміст

    ЖиттєписРедагувати

    Народилася під Одесою в родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка та Iнни Еразмiвни Стогової.

    1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалася в Царськосільській гімназії в 19001905 роках.

    19061907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінченню якої продовжила навчання на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних курсах Раєва в Петербурзі.

    Перший вірш опублікувала в 11 років у журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище «Ахматова» прабабці по материнській лінії.

    1910 — одружилася з російським поетом Миколою Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

    1912 — в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев — майбутній історик.

    Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росії не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув'язнений її син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому присвятила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

     
    Барельєф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополя Антона Горенка, де бувала поетеса.
    Відкрита в 1989 році до 100-річчя А.Ахматової

    Починаючи з 1922 року збірки Анни Ахматової зазнавали жорсткої цензурної правки — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалася. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна повною мірою назвати авторськими.

     
    Могила Анни Ахматової

    У вересні 1940 року керівник справ ЦК ВКП(б) Д. В. Крупін надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912—1940 рр., видану «Радянським письменником».

    1941-1944 рр.— перебувала в евакуації у Ташкенті. Виступала зі своїми віршами перед пораненими у госпіталях. 1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають зі спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії. Кінцем жовтня 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „З шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Радянський письменник» та політредактора Головліта, які припустили видання «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалося з користування книгу вилучити.

    1962 — побачила світ її 22-річна праця — «Поема без героя».

    Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквієм».

    1962 — була номінована на Нобелівську премію з літератури.

    1964 — в Італії отримала премію «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо врочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходах, а ректор спускався до неї.

    Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на врочистому вечорі, присвяченому Данте.

    Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії в Домодєдово, під Москвою.

    Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

    Матір поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито літературно-меморіальний музей Анни Ахматової[7].

    ТворчістьРедагувати

    • любовна і рефлексивна лірика (збірки «Чотки» (1914), «Вечір» (1912), «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922).
    • ліро-епічні поеми («Поема без героя», «Реквієм пам'яті жертв сталінських репресій»).
    • вірші про війну.
    • переклади поезії (у тому числі Івана Франка).

    Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов'язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.

    Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: «Іва» (1940), «Ташкентські вірші» (1942—1944), «Слава миру» (1950).

    Значна частина її творчості присвячена Україні. Зокрема — це поетичний цикл «Київський зошит», збірка «Вечір». У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка «Зів'яле листя».

    Ставлення до української мови і літературиРедагувати

    Сучасники Ахматової переказують її діаметрально протилежні погляди стосовно української мови і літератури.

    Так, Лідія Чуковська[ru] у своєму мемуарно-біографічному творі «Записки про Анну Ахматову»[ru] наводить такий діалог із поетесою:[8]

    Я запитала Анну Андріївну, чи любить вона Шевченка.
    — Ні. У мене в Києві було дуже важкe життя, і я країну ту не полюбила і мову… «Мамо», «ходімо», — вона скривилася, — не люблю.
    Мене обурила ця зневага.
    — Але ж Шевченко поет рівня Міцкевича! — сказала я.
    Вона не відповіла.

    Оригінальний текст(рос.)
    Я спросила Анну Андреевну, любит ли она Шевченко.

    – Нет. У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», – она поморщилась, – не люблю.
    Меня взорвало это пренебрежение.
    – Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.

    Она не ответила.

    За свідченнями ж українського журналіста і поета Тереня Масенка та письменника Миколи Бажана, який супроводжував її в Італію у 1964 році на вручення премії «Етна Таорміна», у роки юності живучи в Києві, Анна Ахматова полюбила українську мову.[9] Терень Масенко у своєму творі «Роман пам'яті» описує, як Ахматова взяла в руки його «Книгу лірики» й почала читати вголос легко й точно з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі наводить діалог:[10]

     — Ви так добре знаєте українську мову, — кажу я.
     — Вона рідна мені, це мова моєї матері.

    Літературознавець Григорій Кочур писав, що Ахматову образило припущення, що вона не в змозі самостійно зрозуміти українську мову при перекладі віршів Івана Франка. Автор зазначив, що на це Ахматова різко відповіла: «Ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»[11][12]

    Ритміка деяких її творів дозволяє легко перекласти українською мовою, наприклад:

    Ржавіє золото, і зотліває сталь,

    І мармур кришиться — до смерті все готово.

    Всього тривкіше на землі — печаль,

    А довговічніш — царственнеє Слово.

    Переклад Валерія Лисенка

    Пам'ятьРедагувати

    До 128 річниці від дня народження Анни Ахматової[13], 23 червня 2017 року, в Міському саду Києва відкрили пам'ятник поетесі[14]. Автор монумента — скульптор Олександр Стельмашенко[15]. На виготовлення скульптури пішло близько двох років. У пам'ятнику зображений знаменитий профіль Ахматової, її впізнаваний чубчик і витонченість. Висота статуї — майже чотири з половиною метри[16]. Ініціаторами встановлення пам'ятника стала група киян, серед яких керівник Inter Media Group Ганна Безлюдна і головний редактор телеканалу "Інтер" Антон Нікітін[17]. Пам'ятник встановлено без погоджень з місцевою владою та не передано на баланс міста[18].

    Місце встановлення пам'ятника невипадково. Одного разу, гуляючи із сестрою та нянею неподалік від Маріїнського палацу, маленька Аня знайшла шпильку у формі ліри. Няня тоді сказала Ані: "Це значить, ти станеш поетом"[19].

    Див. такожРедагувати

    ПриміткиРедагувати

    1. http://data.bnf.fr/ark:/12148/cb118882553
    2. а б в г д е ж Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 32. — ISBN 978-2-221-06888-5
    3. Magnusson M. Chambers Biographical DictionaryW & R Chambers, 1990. — ISBN 978-0-550-16041-6
    4. Гумилев, Николай Степанович // Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей XX века / под ред. Б. П. КозьминМосква: 1928. — Т. 1. — С. 109–111. — 287 с.
    5. Ахматова, Анна // Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей XX века / под ред. Б. П. КозьминМосква: 1928. — Т. 1. — С. 26–27. — 287 с.
    6. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
    7. Олена О'Лір. Анна Ахматова — в українському інтер'єрі // День. — 2 серпня 2012 р.
    8. Записки об Анне Ахматовой — Чуковская Лидия Корнеевна — Google книги
    9. В годы юности, живя в Киеве, Анна Андреевна узнала украинский язык, а по свидетельству Тереня Масенко, встречавшегося с ней в язык полюбила Серебряный век — Сторінка 27 // Василий Викторович Шлапак, ‎Евдокия Ольшанская — 1994
    10. Взяла в руки мою Книгу лірики Ви так добре знаєте українську мову Вона рідна мені — Terenʹ Masenko — 1970
    11. [1] Зокрема вона запитала: «Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою, є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?» На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення: «Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
    12. забыли моя фамилия Горенко — Григорий Кочур. МОИ ВОСПОМИНАНИЯ О ЕЛЕНЕ АЛЕКСЕЕВНЕ ИЛЬЗЕН
    13. Життя відомих: Анна Ахматова
    14. У Києві відкрито новий пам'ятник - Анні Ахматовій
    15. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій (фото)
    16. У Києві відкрили пам'ятник Анні Ахматовій
    17. У центрі Києва відкрили пам'ятник Анні Ахматовій
    18. У Києві незаконно встановили пам'ятник російській поетесі. 
    19. У Києві з'явився пам'ятник Анні Ахматовій

    ПосиланняРедагувати

    Література та джерелаРедагувати