Котляревський Петро Степанович

Петро Степанович Котляре́вський (12 (23) червня 1782(17820623), с. Вільхуватка Куп'янського повіту Харківської губернії — 21 жовтня (2 листопада) 1852) — російський генерал від інфантерії українського походження, завойовник території сучасного Азербайджану.

Петро Котляревський
 Генерал від інфантерії
Котляре́вський П. С.
Загальна інформація
Народження 12 (23) червня 1782(1782-06-23)
Вільхуватка, Куп'янський повіт, Воронізьке намісництво, Російська імперія
Смерть 21 жовтня (2 листопада) 1852(1852-11-02) (70 років)
Феодосія, Таврійська губернія, Російська імперія
Поховання Феодосія
Військова служба
Роки служби 1796 — 1852
Приналежність Російська імперія
Рід військ піхота
Війни / битви Російсько-перська війна (1796)
Російсько-перська війна (1804—1813)
Російсько-турецька війна (1806—1812)
Командування
17-й єґерський полк
Нагороди та відзнаки
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія)
Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія)
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Золота зброя «За хоробрість»

Життєпис ред.

Докладніше: Котляревські

Народився 23 червня 1782 року в селі Вільхуватка Куп'янського повіту Воронізького намісництва. Представник української шляхти з роду Котляревських. Син сільського священика, призначався до духовного звання, навчався в Харківському духовному училищі, але майже випадково був записаний до піхотного полку[1]. Взимку 1792 року їх будинок в Вільхуватці відвідав, ховаючись в дорозі від бурану, підполковник Лазарєв Іван Петрович[ru], який служив на Кавказі, і через рік, домігшись згоди батька, він викликав 11-річного хлопчика до себе в Моздок. Хлопчик став рядовим Кубанського єгерського корпусу. Лазарєв дбав про його навчання та військову освіту. У 1796 року, в віці 14 років, брав участь в штурмі Дербента під час російсько-перської війни, що відбулася в кінці царювання імператриці Катерини II.

У 17 років отримав звання офіцера, був призначений ад'ютантом до Лазарева, тоді вже генерал-майора і шефа 17-го єгерського полку. Після трагічної загибелі Лазарєва (був зарізаний в покоях цариці Маріам), командувачем російських військ на Кавказі став князь Ціціанов, який запропонував Котляревському бути у нього ад'ютантом. Котляревський надав перевагу армійській службі й був направлений командувати ротою в 17-й Єгерський полк. Він швидко прославився рядом блискучих подвигів під час війни на Закавказзі, особливо перемогою над удесятеро сильнішим перським військом в битві при Асландузі і штурмом фортець Ленкорань та Ахалкалакі[1]. За операцію при Ахалкалакі Петро Котляревський отримав чин генерал-майора, а за штурм Ленкорані був нагороджений орденом Святого Георгія 2-го ступеню. Під час того штурму генерал був поранений трьома кулями і змушений покинути військову службу.

Був одружений з Варварою Іванівною Енохіною (1799—1818), яка померла від важких пологів[2][3].

Після відставки Котляревський оселився в селі Олександрове біля Бахмута, де у 1822—1829 рр. побудував храм Святого Георгія[4]. Часто жив у Феодосії, де познайомився з художником Іваном Айвазовським, який спроектував його усипальницю на горі Мітрідат. 1826 року Микола I надав Петру Степановичу чин генерала від інфантерії і запропонував посаду головнокомандувача на Кавказі в новій війні з Персією і Туреччиною, але Котляревський через важкі рани відмовився.

Помер 2 листопада 1852 року, похований у Феодосії; могила не збереглася.

Нагороди ред.

Вшанування пам'яті ред.

Петра Котляревського часто називали «генералом-метеором» і «кавказьким Суворовим»[1].

Тебя я воспою, герой,

О Котляревский, бич Кавказа!
Куда ни мчался ты грозой —
Твой ход, как черная зараза,
Губил, ничтожил племена...
Ты днесь покинул саблю мести,
Тебя не радует война;
Скучая миром, в язвах чести,
Вкушаешь праздный ты покой
И тишину домашних долов... »

  • 11 червня 2013 року на території санаторію МО України в Феодосії, на тому місці, де колись стояв будинок «Добрий притулок», в якому майже 30 років жив Котляревський, було відкрито пам'ятну дошку герою кавказької війни 1804—1813 років[7][8] Це перша пам'ятна дошка генералу на території колишньої Російської імперії.
  • 28 листопада 2020 у Феодосії, напроти дачі Мілос, відкрито кінний пам'ятник Петру Котляревському[ru], скульптор Андрій Коробцов[ru].
  • У Кабардино-Балкарії на честь генерала названа станиця — Котляревська, у якій в 1849 році збудовано церкву святого Петра Афонського, на честь генерала Петра Степановича Котляревського[9].

Література ред.

Примітки ред.

  1. а б в Котляревский Пётр Степанович [Архівовано 10 травня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)
  2. Любовець Н.І Олександр Олександрович Котляревський: матеріали до біобібліографії (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 липня 2018. Процитовано 12 липня 2018.
  3. Варваринська церква в Капитолівці. Архів оригіналу за 7 травня 2021. Процитовано 12 липня 2018.
  4. Суворов[недоступне посилання з липня 2019](рос.)
  5. Кавалери Св. Георгія 2-го класу [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  6. А. С. Пушкин. Кавказский пленник [Архівовано 30 квітня 2017 у Wayback Machine.](рос.)
  7. В Феодосии увековечили память Петра Котляревского (рос.)
  8. В Феодосии увековечили Котляревского. Архів оригіналу за 7 травня 2017. Процитовано 3 травня 2017.
  9. Анатолій Дзагалов. Православні храми на Тереку та українські переселенці [Архівовано 12 липня 2018 у Wayback Machine.] Краєзнавство. 2011. № 4. С. 150—161.

Посилання ред.