Відкрити головне меню

Вільгельм Георгійович Кно́рін (уроджений Кноріньш, латис. Vilhelms Vilis Knoriņš; 17 (29) серпня 1890(18900829), Лігатне, Цесісський повіт, Ліфляндська губернія, Російська імперія (нині Лігатненський край, Латвія) — 29 липня 1938, Москва, РРФСР, СРСР) — радянський партійний і державний діяч латвійського походження, історик і публіцист. Керівник колективу авторів-укладачів «Короткого курсу історії ВКП(б)». Член ЦВК СРСР. Одночасно у 1928–1937 роках керував інформаційно-пропагандистським відділом Комінтерну.

Вільгельм Георгійович Кнорін
латис. Vilhelms Vilis Knoriņš
Вільгельм Георгійович Кнорін
Прапор
2-й Перший секретар ЦК Компартії БРСР
7 травня 1927 — 4 грудня 1928
Попередник: Олександр Криницький
Наступник: Ян Гамарник
 
Партія: РСДРП (з 1910)
Науковий ступінь: доктор історичних наук
Народження: 17 (29) серпня 1890(1890-08-29)
Лігатне, Цесісський повіт, Ліфляндська губернія, Російська імперія (нині Лігатненський край, Латвія)
Смерть: 29 липня 1938(1938-07-29) (47 років)
Москва, РРФСР, СРСР
Національність: латвієць
Громадянство: СРСР

Член РСДРП з 1910 року, член ЦК ВКП(б) (1927–1937).

Доктор історичних наук (1935).

Жертва Сталінського терору.

БіографіяРедагувати

Народився у селянській родині. Трудову діяльність розпочав працівником на ватній фабриці. Закінчив Вольмарську вчительську семінарію (1906–190?).

Під час Першої світової війни воював на Західному фронті.

Був співробітником у соціал-демократичних газетах у Петербурзі, Ризі та Лібаві. Після Лютневої революції 1917 року брав участь в організації Мінської Ради робітничих і солдатських депутатів та створенні більшовицьких організацій на Західному фронті. З травня 1917 року — редактор газети «Звязда» і секретар Мінської ради.

З грудня 1918 року займав пост секретаря Центрального бюро Комуністичної партії (більшовиків) Білорусі та член Тимчасового робітничо-селянського уряду Радянської Соціалістичної Республіки Білорусь.

З лютого до серпня 1919 року був членом Ради оборони й секретарем ЦК КП(б) Литви й Білорусі.

Із серпня 1919 до червня 1920 року займав пост окружного військового комісара Смоленського військового округу.

У 1920–1922 роках — секретар Центрального бюро КП(б) Білорусі.

У МосквіРедагувати

У 1922–1925 роках був завідувачем інформаційним відділом ЦК ВКП(б), потім завідувачем агітпропом Московського комітету партії, а у 1926–1927 роках — завідувачем агітпропом ЦК ВКП(б).

У 1927—28 роках — перший секретар ЦК КП(б) Білорусі.

У 1932–1935 роках займав посаду директора Історико-партійного Інституту червоної професури. У ці ж роки розглядався як можливий глава Комінтерну.[1].

Із серпня 1935 до 1937 року обіймав посаду заступника завідувача відділом партійної пропаганди й агітації ЦК ВКП(б).

Одночасно з 1928 до 1937 року — співробітник Комінтерну. Керував інформаційно-пропагандистським відділом цієї організації.

У червні 1937 року був виключений з партії, а у вересні заарештований[2]. Утримувався в Лефортовській тюрмі. Справу вів Олександр Лангфанг[3]. Розстріляний 29 липня 1938, місце поховання — полігон «Комунарка»[4].

Реабілітований в партійному порядку КПК при ЦК КПРС 23 грудня 1955 року.

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати