Киколи
Ки́коли — село в Україні, у Прилуцькому районі Чернігівської області. Входить до складу Ічнянської міської об'єднаної територіальної громади. Населення становить 24 осіб.
| село Киколи | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Чернігівська область |
| Район | Прилуцький район |
| Громада | Ічнянська міська громада |
| Основні дані | |
| Засноване | 1600 |
| Населення | 24 |
| Площа | 0,297 км² |
| Густота населення | 80,81 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 16709 |
| Телефонний код | +380 4633 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 50°49′19″ пн. ш. 32°15′33″ сх. д. / 50.82194° пн. ш. 32.25917° сх. д.Координати: 50°49′19″ пн. ш. 32°15′33″ сх. д. / 50.82194° пн. ш. 32.25917° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
135 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 16703, Чернігівська обл., Прилуцький р-н, м. Ічня, площа Т. Г. Шевченка, 1 |
| Карта | |
  Киколи | |
 Киколи | |
| Мапа | |
| |
Географія ред.
Село Киколи знаходиться в північно-західній частині району, на правому березі річки Іченька. Вище за течією на відстані 0,5 км розташоване село Хаєнки, нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Червоне, на протилежному березі - село Воронівка.
Село розташоване в центральній частині району, на правому березі річки Іченька. Відстань від Чернігова — близько 150 км до Ічні — 11 км, до Хаєнок – 1,5 км. Найближча залізнична станція — Августівка на лінії Бахмач — Прилуки Полтавської дирекції залізничних перевезень за 8 км. Село з усіх боків оточене лісами та болотами.
Історія ред.
Село вперше згадується в 50-х роках XVIII століття як хутір Кикальський. В 1781 р. належав реєстровим (виборним) козакам Війська Запорозького Кикалу і Куриленку. Назва виникла від прізвища першого засновника. Хутір входив до складу Монастирищенської сотні Прилуцького полку (нині село Монастирище Ічнянського району).
В 1791 р. на хуторі налічувалося 28 душ чоловічої статі податкового населення. Після ліквідації Гетьманщини (1782) хутір входив до складу Чернігівського намісництва, а потім до Малоросійської губернії. Після поділу Малоросійської губернії в 1802 р. на Полтавську і Чернігівську хутір Кикальський ввійшов до складу Прилуцького повіту Полтавської губернії.
Більшість козаків хутора носили прізвище Куриленко. На початку ХІХ століття козаки Василь, Яків і Андрій Куриленки вислужили в російській армії обер-офіцерські чини і отримали дворянське звання. У відставного капітана Андрія Івановича Куриленка в 1829 р. було на хуторі 5 дворів селян-кріпаків, 20 осіб чоловічої і 18 жіночої статі. Його вдові Агафії Іванівні в 1839 р. належали 3 двори селян, чоловічої статі – 15 і жіночої 18. В 1840 р. на хуторі був 1 двір військових, 7 дворів козаків, 3 двори кріпаків, 107 жителів[1].
Є на мапі 1826-1840 років як хутір Кікільський[2]
В 1859 р. на хуторі було 12 дворів, 105 жителів[3], приписаних до парафії церкви Іоанна Богослова[4] села Хаєнок. На погості знесеної в 1936 р. церкви зберігся надмогильний пам’ятник полковнику Івану Івановичу Куриленку (1839-1905), який після відставки проживав на хуторі.
Після селянської реформи 1861 р. козаки хутора підлягали Вільшанському волосному правлінню відомства Палати державного майна. В 1886 р. село називалося хутір Кикали, там було 14 дворів козаків, 1 двір казенних селян, 2 двори міщан, всього 19 хат, 101 житель. В 1910 р. на хуторі було 32 господарства, з них козаків – 24, селян – 2, інших непривілейованих – 4, привілейованих – 2. Налічувалося 180 жителів, з них 1 кравець, 3 ткачі, 11 поденників, інтелігентними заняттями займалася 1 особа та 8 осіб іншими неземлеробськими заняттями, решта дорослого населення займалося землеробством на 474 десятинах придатної землі.
В 1920-1921 рр. Кикали стали осередком повстанського руху проти влади більшовиків. Жителі хутора підтримували повстанців із загонів Кожушка, Коваленка, Скрипченка, Скубана, які боролися з продовольчими загонами, брали і безпосередню участь у збройному опорі (Василь Жовтобрюх та ін.). На хуторі призначили відповідачів, які мали повідомляти про наближення або появу повстанських загонів, і були, фактично, заручниками. Відповідачами стали Кальян Кузьма Аврамович та Куриленко Олексій Микитович[5]. Широкомасштабні каральні заходи і терор призвели до поступового згасання повстанського руху.
У 1923 р. була проведена територіальна реформа, за якою Кикали ввійшли до Малодівицького району Прилуцької округи, і були підпорядковані Хаєнківській сільраді. Тоді ж з’явилася і сучасна назва Киколи, імовірно, через технічну помилку. У 1925 р. у Кикалах було 54 двори, 265 жителів, а в 1930 р. – 53 двори, 249 жителів.
У 1929 р. на хуторі почалася колективізація. Селяни хутора вступати до колгоспу, який назвали “Перебудова”, відмовилися. Тоді почався тиск, залякування, а потім і репресії. На селян накладали непомірно високий податок, який згідно інструкції необхідно було сплатити в три дні, а тих, хто не міг заплатити, об'являли куркулями і висилали до Сибіру. Списки на виселення складалися в Хаєнківській сільській раді, головою якої був Андрій Юрченко, а парторганізацію очолював Завада[6]. Від складання списків до подачі вагонів пройшла пара місяців, тому окремі жителі Кикалів втекли з хутора, зокрема Павло, Олександр та Степан Куриленки. Далі вони були змушені приховувати своє “куркульське” походження. Степана Микитовича Куриленка в 1938 р. заарештували у Вологодській області та засудили до 10 років таборів[7].
А основною формою розкуркулювання була конфіскація всього майна, землі, а також виселення з хат за несплату податків. Розкуркулювання проводилося за ініціативою членів комітету незаможників, який складався з бідняків, їх на селі називали ледарями та неробами.
Остаточно супротив селян колективізації був подоланий у результаті голодомору 1932-1933 рр. Конфіскація зерна та худоби призвела до численних смертей, навесні 1933 р. від недоїдання та дистрофії помирали, перш за все, старі люди, хворі та малі діти. У Кикалах вимирали і цілі сім’ї. У лісі за хутором встановлено дубовий хрест на могилах сімей Якова і Федора Кондрацьких. Померлих тоді не було кому нести на цвинтар на іншому кінці хутора, їх закопали в лісі.
У листопаді 1936 р. відбулася чергова територіальна реорганізація, хутір Кикали передали зі складу Малодівицького до Ічнянського району Чернігівської області (заснована в 1932 р.).
Під час Другої світової війни в результаті мобілізації літа 1941 р. на фронт пішла більша частина чоловіків хутора. З вересня 1941 р. по вересень 1943 р. хутір знаходився під німецькою окупацією. Німці відновили сільськогосподарське виробництво, у сільській общині вирощували жито та просо, за що нараховувалися трудодні. Військова комендатура, якій підпорядковувався хутір, знаходилася в Монастирищі, комендантом був німець Шнайдер. Він часто з’являвся на хуторі на бричці у супроводі солдата-охоронця та перекладача.
Селяни підтримували партизанів із загону Є.Х. Соколовського, чому сприяло географічне положення хутора.
Після звільнення від окупації в Кикалах було створене відділення колгоспу ім. М.Шевченка села Хаєнки, спеціалізувалися на вирощуванні телят та зернових культур. Діяли сільський клуб і крамниця споживкооперації.
Під час Перебудови на основі колгоспу було створене акціонерне товариство “Світанок”[8].
До 2017 року орган місцевого самоврядування — Хаєнківська сільська рада. Із 23.02.2017 р. село входить до складу Ічнянської міської об'єднаної територіальної громади. 17.07 2020 р. Ічнянський район був ліквідований [9], село ввійшло до складу Прилуцького району.
Зараз хутір знелюднів, в 2001 р. там мешкало 24 жителі, за даними на 2013 р. зареєстровано 6 жителів, а фактично проживало дві особи.
Примітки ред.
- ↑ Клірові відомості церкви Іоанна Богослова села Хаєнки на 1829, 1839 і 1840 рр.
- ↑ Специальная карта Западной части России Шуберта 1826-1840 годов. www.etomesto.ru. Архів оригіналу за 14 Грудня 2021. Процитовано 14 грудня 2021.
- ↑ ИнфоРост, Н. П. ГПИБ | [Вып.] 33 : Полтавская губерния. - 1862. elib.shpl.ru. Архів оригіналу за 15 Січня 2021. Процитовано 14 грудня 2021.
- ↑ Зведений каталог метричних книг що зберігаються в державних архівах України т.10, кн..1, ст. 117, 547, 637 (PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 21 Січня 2022. Процитовано 14 Грудня 2021.
- ↑ Віктор Моренець. Земля, полита кров'ю. — К.: Історичний клуб «Холодний яр»; Український пріоритет, 2013. – Стор. 155, 203, 204, 315, 334, 348.
- ↑ Павло Навроцький. Спогади про Хаєнки та Ічню (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 Серпня 2018. Процитовано 26 Серпня 2018.
- ↑ Жертвы политического террора в СССР. Архів оригіналу за 31 Січня 2011. Процитовано 26 Серпня 2018.
- ↑ ЗАТ “Світанок”. Архів оригіналу за 23 Серпня 2018. Процитовано 26 Серпня 2018.
- ↑ Постанова Верховної Ради України від 17.07 2020 р. Архів оригіналу за 12 Червня 2021. Процитовано 10 Червня 2021.
Література ред.
- Д.О. Шкоропад, О.А. Савон. Прилуччина. Енциклопедичний довідник. – Ніжин: TOB "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2007 [Архівовано 22 Серпня 2018 у Wayback Machine.].
- Борис Гузь. На берегах Іченьки. Історія села Хаєнки. – Кривий Ріг: Мінерал, 2014. – 182 с.
Посилання ред.
- Погода в селі Киколи [Архівовано 5 Березня 2016 у Wayback Machine.]
|
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |