Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна
Вале́рія Гавриїлівна Заклу́нна-Мироненко[3] (15 серпня 1942, Сталінград — 22 жовтня 2016, Київ) — українська та радянська актриса театру і кіно. Герой України (2012). Член Спілки театральних діячів України (1967), Спілки кінематографістів України (1970), віцепрезидент Професійної гільдії кіноакторів України (1989), президент Дитячого благодійного фонду «Арата». Член Комітету з Державних премій України імені Т. Шевченка (1996–1999).
| Валерія Гавриїлівна Заклунна-Мироненко | ||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||||||||||||
| Валерія Гаврилівна Заклунна-Мироненко | ||||||||||||||||
| Ім'я при народженні | Валерія Гаврилівна Заклунна | |||||||||||||||
| Народилася |
15 серпня 1942[1] Сталінград, РРФСР, СРСР | |||||||||||||||
| Померла |
22 жовтня 2016[2] (74 роки) Київ, Україна | |||||||||||||||
| Поховання | ||||||||||||||||
| Національність | українка | |||||||||||||||
| Громадянство |
 СРСР →  Україна | |||||||||||||||
| Діяльність | акторка | |||||||||||||||
| Alma mater | Школа-студія МХАТ (1966) | |||||||||||||||
| Заклад | Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки | |||||||||||||||
| Роки діяльності | 1966–2016 | |||||||||||||||
| Чоловік | Мироненко Олександр Миколайович | |||||||||||||||
| Батьки |
Гаврило Павлович Заклуннийd Маргарита Степанiвна Заклуннаd | |||||||||||||||
| Провідні ролі | Стефа Коцюмбас, Катерина Дерюгіна | |||||||||||||||
| IMDb | nm0952336 | |||||||||||||||
| Нагороди та премії | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
|
| ||||||||||||||||
 Зовнішні зображення
| |
|---|---|
|
Вона була надзвичайно популярною актрисою |
|
|
У Верховній Раді України |
|
|
На сцені театру |
|
|
Такою її запам'ятають назавжди вдячні глядачі |
Біографія ред.
Народилася 15 серпня 1942 року у Сталінграді в родині вихідців з України: батько — уродженець Київщини, військовослужбовець Гаврило Павлович (1912—1986) та мати — уродженка Полтавщини, медпрацівник Маргарита Степанівна (1920—1970) Заклунні. Невдовзі після народження Валерія разом з мамою була евакуйована до міста Енгельса.
Після звільнення міста Суми родина Заклунних переїхала туди, а 1950 року Гаврила Павловича переводять на нове місце служби до Києва. Так почався київський період життя Валерії Заклунної. Валерія росла слухняною, розумною і допитливою дівчинкою — добре вчилася в школі, займалася гімнастикою і волейболом, захоплювалася художнім читанням і навіть ходила заради цього до спеціального гуртка, яким керувало подружжя Любові Григорівни Шах та Павла Россі. Крім того, Валерія регулярно відвідувала драматичну студію при клубі МВС.
Після закінчення київської середньої школи № 51, у 1959 році, Заклунна поступила до технікуму водного транспорту. Закінчивши його у 1960 році, вона влаштувалася на завод при київському науково-дослідному інституті «Квант» креслярем-конструктором. На цій посаді Валерія пропрацювала 2 роки, а потім… пішла в актриси.
У 1962—1966 роках навчалася та закінчила Школу-студію імені В. І. Немировича-Данченка при МХАТі імені М. Горького за спеціальністю «актриса театру і кіно» (курс О. М. Карєва). Валерію Заклунну запрошували у московські театри, але вона прийняла запрошення від Юрія Сергійовича Лаврова, тодішнього художнього керівника Київського академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки. Важливим аргументом було й бажання актриси повернутися додому, до батьків у рідний Київ. Тому 1 серпня 1966 року Валерія Гаврилівна була прийнята в трупу Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки, у якому працювала до останніх днів свого життя.
Вранці 22 жовтня 2016 року Валерія Гаврилівна Заклунна померла в Києві, в клінічній лікарні «Феофанія»[4]. Церемонія прощання з актрисою відбулася 25 жовтня 2016 року у приміщенні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки[5]. Поховано Валерію Гаврилівну на Байковому кладовищі (ділянка № 52а) поруч із третім чоловіком Олександром Мироненком, де їй ще за життя було встановлено пам'ятник[6][7].
Родина ред.
Валерія Заклунна вперше вийшла заміж на четвертому курсі за Гаррі Бардіна, у майбутньому, відомого радянського та російського аніматора. Цей шлюб тривав усього місяць. Потім, у 1966 році, був другий шлюб — з актором Валерієм Сівачем, який тривав цілих вісімнадцять років. Як згадувала акторка, вона завжди вважала цей шлюб «нещасним випадком» та не розуміла, кого кохала — Дона Карлоса, Рощина чи актора, який виконував ці ролі. Після розлучення з Сівачем було знайомство з помічником секретаря з ідеологічної роботи ЦК Олександром Мироненком, який у 1985 році став її третім чоловіком.
Творчість ред.
Ролі в кіно ред.
Величезну популярність глядачів приніс актрисі кінематограф. Валерія Гаврилівна зіграла головні ролі більше як у 30 художніх фільмах, створюючи на екрані масу яскравих образів своїх сучасниць. Героїні Заклунної — сильні, незалежні натури. Серед усіх робіт актриси, слід виділити найкращі з них:
- 1967 — Оксана («Театр і шанувальники»), Тося («Весільні дзвони»)
- 1968 — Марина («Помилка Оноре де Бальзака»).
- 1970 — княжна Долгорукова («Мир хатам - війна палацам»).
- 1971 — День за днем (фільм-спектакль).
- 1972 — Марія Одінцова («Сибірячка»).
- 1973 — Домникія Руднєва («Дума про Ковпака»), Стефа Коцюмбас («До останньої хвилини»).
- 1974 — Ольга Іванівна Лупан («Всі докази проти нього»), Катерина Дерюгіна («Любов земна»), Факел (фільм-спектакль).
- 1975 — Зоя («Прості турботи»).
- 1977 — Катерина Тарасівна Дерюгіна («Доля»), Ірина Петрівна («Фронт за лінією фронту»).
- 1978 — Павла Брус («Пізня ягода»), Єлізавета («Я хочу вас бачити»), Ліда («Люди на землі»).
- 1979 — Клаша («Місце зустрічі змінити не можна»), Віра Михайлівна («Тут на моїй землі»).
- 1980 — Сергєєва («Надзвичайні обставини»), Маша («Особливо важливе завдання»).
- 1981 — лікар Ірина Петрівна («Фронт в тилу ворога»), командир полку гвардії-майор Євдокія Богуславська ("У небі «нічні відьми»).
- 1983 — Мати Андрія («Карастоянови»), голова колгоспу Замфіра («Срібний вік»).
- 1985 — Дарина («Женихи»).
- 1987 — головний редактор Яніна Михайлівна Шорохова («Випадок з газетної практики»).
- 1998 — Лідія Василівна («З Вами небезпечно мати справу»).
Ролі в театрі ред.
У Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки зіграла понад 40 ролей:
- 1966 — Клея («Лисиця і виноград»).
- 1967 — Катя («Ходіння по муках»), Таня («Розлом»), королева Єлізавета («Дон Карлос»); «Далекі вікна».
- 1968 — Елісон («Озирнись у гніві»); «Дивна місіс Севідж».
- 1969 — Луїза («Правду! Нічого крім правди»); «Перший удар».
- 1970 — Одинцова («Марія»); «Діти Ванюшина».
- 1971 — Анна («Камінний господар»).
- 1972 — «Доки арба не перевернулася»; «Самий останній день»; «Птахи нашої молодості»; «Друге побачення».
- 1973 — «Транзит»; «Варвари».
- 1974 — Наталі Пушкіна («Останні дні»); «Влада темряви».
- 1975 — Валя («Російські люди»), Трубачова («Дивний лікар»).
- 1976 — Алла Сергіївна («Випробування»), Сара («Іванов»).
- 1977 — Ніна («Довгожданий»).
- 1978 — «Хозяйка».
- 1979 — Леся Українка («Сподіватися»), Оксана («П'ять днів у липні»).
- 1981 — Любов Сергіївна («Тема з варіаціями»).
- 1982 — Бабуся («Я, бабуся, Іліко та Іларіо»); «Межа спокою».
- 1983 — Майя («Переможниця»).
- 1984 — «Я прийшов дати вам волю».
- 1987 — Мадонна («Іван і Мадонна»), Мар'я («Мар'я»).
- 1991 — «Жиди міста Пітера».
- 1993 — королева Анна («Молоді роки короля Людовика XIV»).
- 1994 — міс Тіна («Історія однієї пристрасті»).
- 1995 — Лідія Василівна («З вами небезпечно мати справу»).
- 1997 — Варвара Василівна («Осінні скрипки»).
- 2000 — Людмила Миколаївна («Любов і війна»).
- 2001 — «І все це було… і все це буде…».
- 2003 — Бабуся Еухена («Дерева вмирають стоячи»).
- 2008 — «На заході сонця».
- 2010 — «Квартет».
- 2011 — «Трохи мерехтить примарна сцена… (Ювілей. Ювілей? Ювілей!)».
- 2016 — Раїса Олександрівна («У цьому милому старому будинку»).
Відзнаки, нагороди ред.
Звання ред.
- 1976 — Заслужена артистка УРСР.
- 1979 — Народна артистка УРСР.
- 1996 — Провідний майстер сцени.
- 2004 — народна артистка Росії[8].
- 24 серпня 2012 — Герой України з врученням ордена Держави[9].
Ордени ред.
- 1971 — Орден «Знак Пошани».
- 1980 — орден Монгольської Народної Республіки «Баярин Бічіг».
- 22 серпня 1996 — Почесна відзнака Президента України[10].
- 2003 — Орден «За заслуги» II ст.
Медалі ред.
- 1970 — ювілейна медаль «За доблесну працю».
- 1976 — пам'ятна медаль Большого театру.
- 1978 — золота медаль ім. О. П. Довженка за виконання ролі Катерини в кінофільмі «Доля».
- 1982 — медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва».
- 1990 — медаль «Ветеран праці».
- 1991 — медаль «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».
- 1992 — пам'ятна медаль Міністерства культури РФ «За внесок у російську культуру».
- 2001 — ювілейна медаль Верховної Ради України «Десять років незалежності України».
Премії ред.
- 1975 — Державна премія України імені Тараса Шевченка за виконання ролі Стефи Коцюмбас у художньому фільмі «До останньої хвилини».
- 1979 — Державна премія СРСР за виконання ролі Катерини Дерюгіної в дилогії «Любов земна» — «Доля».
- 1994 — премія «Образ мрії» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за виконання ролі місс Тіни у спектаклі «Історія однієї пристрасті».
Дипломи, відзнаки ред.
- 1961 — диплом переможця Першого огляду художньої самодіяльності м. Києва.
- 1967 — диплом Міністерства культури УРСР «За найкраще виконання ролей, поставлених київськими театрами у ювілейному році».
- 1974 — почесна грамота Верховної Ради Естонської РСР.
- 1976 — почесна грамота Верховної Ради Білоруської РСР; дипломи переможця кінофестивалю в Іркутську та Омську.
- Диплом Спілки кінематографістів України за найвище досягнення в радянській кінематографії.
- 1981 — пам'ятний знак Президії ЦК профспілки працівників культури СРСР «Відмінник культурного шефства над Збройними силами СРСР».
- 1994 — «За найкращу акторську роботу в театрах України», «За видатний внесок в українську кінематографію».
- 1998 — «За найкращу театральну роль сезону» та багато інших.
Політична діяльність ред.
Валерія Гаврилівна Заклунна-Мироненко у 1998–2006 роках була активним громадським та політичним діячем. Тричі, від КПУ, обиралася депутатом до Верховної Ради України 3-го, 4-го та 5-го скликань.[11]
Примітки ред.
- ↑ Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
- ↑ http://news.online.ua/search/label/161119/valeriya-zaklunnaya/
- ↑ У деяких джерелах — Валерія Гаврилівна
- ↑ У Києві померла народна артистка України Валерія Заклунна. ukranews.com. Українські новини. 22 жовтня 2016. Архів оригіналу за 24 жовтня 2016. Процитовано 22 вересня 2022.
- ↑ У Києві поховали народну артистку Валерію Заклунну (фото). bukinfo.com.ua. Буковинський незалежний інформаційний портал (БукІнфо). 25 жовтня 2016. Архів оригіналу за 26 жовтня 2016. Процитовано 25 жовтня 2016.
- ↑ Умерла Валерия Заклунная — причина смерти, биография, личная жизнь, дети. pressa.today (рос.). 22 октября 2016. Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 25 жовтня 2016.
- ↑ Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (15.08.1942 — 22.10.2016). pressa.today. 22 октября 2016. Архів оригіналу за 24 жовтня 2016. Процитовано 23 жовтня 2016.
- ↑ Указ Президента Российской Федерации № 659 от 22 мая 2004 года «О награждении государственными наградами Российской Федерации граждан Украины» [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Указ Президента України від 24 серпня 2012 року № 489/2012 «Про присвоєння В. Заклунній-Мироненко звання Герой України»
- ↑ Указ Президента України № 739/96 від 22 серпня 1996 року «Про нагородження Почесною відзнакою Президента України». Архів оригіналу за 1 липня 2019. Процитовано 23 жовтня 2016.
- ↑ Портрети сучасниць. Книга пошани — Заклунна — Мироненко Валерія Гаврилівна. Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 23 жовтня 2016.
Посилання ред.
- Енциклопедія сучасної України [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
- Заклунна Валерія Гаврилівна [Архівовано 23 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
- Померла Валерія Заклунна [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
- Сайт Національного театру ім. Лесі Українки [Архівовано 23 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
- Заклунная Валерия Гавриловна[недоступне посилання](рос.)
Література ред.
- Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 177—178.