Відкрити головне меню

Ернст Буш (повнее ім'я — Фрідріх Вільгельм Ернст Буш[1], нім. Friedrich Wilhelm Ernst Busch; 22 січня 1900, Кіль, — 6 червня 1980, Бернбург) — німецький актор театру і кіно, співак. У передвоєнні роки здобув міжнародну славу як співак-антифашист і виконавець пісень про боротьбу робочого класу; після Другої світової війни прославився як провідний актор створеного Бертольтом Брехтом театру «Берлінер ансамбль». Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1972).

Ернст Буш
нім. Ernst Busch
Fotothek df pk 0000249 051.jpg
Ернст Буш, 1946 рік
Дата народження 22 січня 1900(1900-01-22)
Місце народження Кіль, Німеччина
Дата смерті 6 червня 1980(1980-06-06) (80 років)
Місце смерті
Поховання Friedhof Pankow IIId
Громадянство Німецька імперія Німецька імперія
Веймарська республіка Веймарська республіка
Flag of East Germany.svg НДР
Професія актор, співак
Член у Socialist Worker Youthd і Академія мистецтва НДРd
IMDb ID 0123972
Автограф Ernst-busch-signature.svg
Нагороди та премії
Орден Карла Маркса
Орден «За заслуги перед Вітчизною» I ступеня (НДР)
Орден Дружби народів
Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» (1975)
Commons-logo.svg Ернст Буш у Вікісховищі

БіографіяРедагувати

Ернст Буш народився у Кілі в сім'ї будівельника Фрідріха Буша і кравчині Анни Буш. Батько був членом Соціал-демократичної партії Німеччини, але демонстративно вийшов з неї у 1914 році, коли фракція СДПГ в рейхстазі проголосувала за військові кредити, тим самим підтримавши, війну[2].

Професійних артистів в роду не було, але співали в сім'ї Бушів усі; батько був членом хорового союзу будівельних робітників «Гармонія» і нерідко брав Ернста з собою на співанки. Навесні 1915 року Буш влаштувався учнем слюсаря на суднобудівельну верф «Німеччина», де пропрацював шість років, отримавши кваліфікацію слюсаря-інструментальника[2].

Від батька Ернст Буш успадкував і політичну активність, — у 1917 році він вступив до Соціалістичної спілки молоді Німеччини. У кінці жовтня 1918 року в Кілі спалахнуло повстання моряків, підтримане робітниками судноверфі, серед них був і Буш. Після Листопадової революції він активно брав участь в політичному житті рідного міста, став одним з організаторів і керівником заводського, а пізніше і районного комітету «Соціалістичної робочої молоді», у 1919 році вступив до тільки що утвореної Комуністичної партії Німеччини[2].

Початок артистичної кар'єриРедагувати

Одночасно Буш брав участь в театральній самодіяльності заводської молоді; на любительській сцені у 1920 році його помітив головний режисер Кільського драматичного театру Робін Роберт і порадив серйозно зайнятися вивченням сценічного мистецтва. Під керівництвом Роберта Буш підготував низку ролей для любительського театру, зокрема Франца Моора в «Розбійниках» Ф. Шиллера[2]. У 1921 році, як і мільйони німців, він став безробітним і його було прийнято волонтером до Міського театру Кіля, яким керував у той час відомий режисер і актор Макс Пенсген-Альберті; в цей же час в театрі починав свою кар'єру Густаф Грюндгенс, якому належало стати видатним театральним діячем нацистської Німеччини[2].

У Міському театрі разом з драматичними виставами ставилися і опери, і тут у жовтні 1921 року відбувся дебют Буша на професійній сцені — в опері П. Масканьї «Сільська честь», де йому довелося в одній зі сцен розмахувати опахалом[2]. Проте дуже скоро Буш отримав і справжню роль — Сіверса у драмі І. В. Гете «Гец фон Берліхінген». За два роки Буш зіграв низку ролей класичного і сучасного репертуару, найбільшою удачею, за визнанням критиків, став тиран Геслер у «Вільгельмі Теллі» Ф. Шиллера[2].

Молодий актор став відомим за межами рідного Кіля, отримував принадні пропозиції з інших міст, але Бушу хотілося побачити світ, і в 1924 році з двома приятелями він відправився до Італії, з гітарою і без копійки в кишені. Три місяці вони вели життя бродячих комедіантів, заробляючи на проїзд і харчування німецькими народними і неаполітанськими піснями, відвідали багато міст, але врешті-решт були заарештовані за підозрою в шпигунстві і видворені з Італії[2].

У кінці 1924 року Буш повернувся до Міського театру, який після смерті Пенсгена-Альберті очолив Ганс Брокман, учень Макса Рейнгардта. Під його керівництвом Буш з великим успіхом зіграв Марка Антония в «Юлієві Цезарі» В. Шекспіра і уперше заспівав в його комедії «Як вам це сподобається». Відтоді кожого разу, коли роль вимагала співаючого актора, Брокман вибирав Буша[2]; він з однаковою легкістю співав як в баритоновій, так і в теноровій теситурі, — який у нього був голос, так і залишилося загадкою[3]. «Багатьох вражала, — писав через десятиліття І. Нестьєв[ru], — стихійна обдарованість Буша-співака, точність і рельєфність його інтонаційної манери, свобода володіння голосом. Важко повірити, що цей унікальний співак не отримав майже ніякої професійної вокальної виучки, а опановував своє рідкісне мистецтво в процесі тривалої і самостійної творчої практики…».[4]

Незабаром разом з Брокманом Буш перейшов до Міського театру Франкфурта-на-Одері; тут «дуже привабливий, стрункий блондин» (за описом Г. Ейслера) з однаковим успіхом виступав як в амплуа героя-коханця, так і в характерних ролях; але найбільший успіх припав на долю його Яго, одній із складних ролей шекспірівського репертуару[2][5]. Слух про видатне досягнення 25-річного актора досяг столиці, — Еріх Енгель, що спеціально приїхав дивитися «Отелло» Брокмана, пізніше згадував: «…Буш мені дуже сподобався, хоча тоді я і не був цілком задоволений його трактуванням ролі. Але я зрозумів, що переді мною акторська індивідуальність особливого масштабу»[6]. Енгель рекомендував молодого актора своєму другу Ервіну Піскатору, і ця рекомендація, як він вважав, принесла удачу усім трьом[6].

В БерлініРедагувати

Рекомендацією Енгеля Буш скористався не відразу: влітку 1926 року він вступив до трупи «Пересувного театру» Померанії, який обслуговував округ Кеслін і виступав зазвичай в готелях і корчмах. Лише у червні 1927 року Буш приїхав до Берліна й був прийнятий до Театру на Ноллендорфплац, який в тому ж році очолив Піскатор і перетворив на Театр Піскатора[2].

Перша поставлена Піскатором вистава — «Гоп-ля, ми живемо»! за п'єсою Ернста Толлера — змусила говорити про себе усю Німеччину; у цьому спектаклі, в ролі Альберта Кроля, Буш дебютував на столичній сцені[5]. У наступній постановці Піскатора, «Распутін, Романови, війна і повсталий народ», п'єси, що була переробкою О. Н. Толстого і П. Щоголєва «Змова імператриці», Буш зіграв декілька невеликих ролей і заспівав дві пісні на музику Едмунда Майзеля, — його вокальні дані і уміння донести до слухача кожне слово не залишилися непоміченими: після тимчасового закриття театру навесні 1928 року Буш отримував пропозиції не лише від різних драматичних театрів, але й від кабаре[5]. В Театрі Піскатора відбулася і перша його зустріч з Гансом Ейслером, що написав музику до найскандальнішого спектаклю театру, — «Берлінський купець»; п'ять пісень, виконаних Бушем в цьому спектаклі, поклали початок багаторічній співпраці співака й композитора[5]. На початку 30-х років написані спеціально для Буша пісні Ейслера на вірші Б. Брехта, Е. Вайнерта і К. Тухольського розходилися на грамплатівках усією Європою[7].

Одночасно Буш виступав і на інших сценах, у 1928 році в Театрі на Шифбауердам він зіграв невелику роль констебля Сміта у першій постановці «Тригрошової опери» Брехта-Вайля[5]; після остаточного закриття Театру Піскатора у 1930 році він став актором «Фольксбюне», де з однаковим успіхом виступав як у драмах В. Шекспіра і Ф. Шиллера, так і в сучасних п'єсах — Б. Брехта, Г. Кайзера, Ф. Вольфа[7]. У 1932 році він зіграв в Театрі на Шифбауердам Павла Власова у п'єсі Брехта «Мати» (за мотивами роману О. М. Горького).

У ці роки Буш часто виступав і на концертній естраді — як співак і як читець, працював на радіо. У 1929 році він дебютував в кінематографі, знявшись у фільмі «Катарина Кні» — в ролі жонглера і акробата Фріца Кні, якого він роком раніше зіграв на сцені «Лессінг-театру»[5]. Наступним фільмом з його участю стала екранізація «Тригрошової опери» (1931), — в знаменитому фільмі Г. В. Пабста Буш грав вуличного співака, що виконував, зокрема, баладу про Меккі Мессера.

Співпраця з Пабстом продовжилася у фільмі «Товариство», — Буш грав в ньому керівника рятувального загону німецьких робітників, якому довелося порушити кордон задля надання допомоги французьким колегам, постраждалим під час вибуху на вугільній шахті[7]. За чотири роки Буш знявся в десяти фільмах, у тому числі в «Кулі Вампе» Златана Дудова і антивоєнній «Нейтральній смузі» Віктора Триваса[7]. Безпосередньо з приводу фільму «Нейтральна смуга» німецький критик писав: «В чому сила дії цього Ернста Буша? В упевненості і спокої, з яким він тримається на сцені і на екрані? У пробивній силі його голосу? Чи у вражаючій концентрованості? Можливо, в усіх цих якостях узятих разом. Але є ще дещо: за Бушем-актором стоїть свій парубок. І він грає не заради задоволення, але мистецтво для нього шлях до мети…»[8].

Після 1933 рокуРедагувати

На рубежі 1920—1930-х років Буш-співак виступав на антифашистських мітингах не рідше, ніж на концертах, які також часом перетворювалися на мітинги, — його звали «червоним Орфеєм» (Roter Orpheus) і «Таубером барикад» (Barrikaden-Tauber), на честь знаменитого австрійського оперного співака[1], і після приходу нацистів до влади в січні 1933 року він дивом уникнув арешту[7]. 27 лютого, в день підпалу рейхстагу, Буш грав в Магдебурзі у прем'єрі соціальної драми Г. Кайзера «Срібне озеро»; наступного дня виставу було заборонено[7].

Після повернення до Берліна актор 6 березня прочитав в одній з газет: «Чи відомо вам, що Ернст Буш все ще знаходяться в Берліні»? 9 березня 1933 року друзі допомогли Бушу разом з дружиною — акторкою і співачкою Євою Циммерман перетнути голландський кордон[9].

На радіостанціях Голландії і Бельгії були організовані спеціально призначені для Німеччини передачі, в яких брали участь німецькі антифашисти, в їх числі і Буш. Він давав концерти в різних містах Європи, разом з Ейслером записував платівки в Лондоні[10]. Буш, що не здобув музичної освіти, не умів читати ноти, покладався виключно на свою пам'ять і слух. «Якщо він читатиме ноти, — говорив із цього приводу Ейслер, — він втратить свою безпосередність. Іноді Буш дещо міняє в моїй композиції. Але я нічого не маю проти. Так, як він співає, — завжди краще»[11].

У 1935 році Буш отримав офіційне запрошення з СРСР — від Міжнародного об'єднання революційних театрів, яке очолював Піскатор, і в листопаді один, без Єви, прибув до Москви. Тут Буша, окрім численних прихильників, вже чекали друзі — німецькі антифашисти,[10], звідси, на московській радіохвилі, він звертався до своїх співвітчизників — в передачах під назвою «Чарівний ріг хлопчика», запозиченим у популярних в Німеччині збірок народних пісень[12].

У СРСР Буш не лише виступав з концертами, але і продовжив свою кінокар'єру, знявшись у фільмі Густава фон Вангенхайма «Борці». У 1936 році Піскатор в Горькому приступив до зйомок фільму «Червоне німецьке Поволжя», в якому одну з головних ролей грав Буш. Коли Піскатор ненадовго відправився до Парижу, виконавиця головної жіночої ролі Карола Неєр була заарештована разом з чоловіком — німецьким комуністом по звинуваченню в шпигунстві[13]. Попереджений про це друзями, Піскатор до СРСР не повернувся, а Буш у січні 1937 року відправився до Іспанії, де взяв участь в громадянській війні у складі німецької 11-ої інтернаціональної бригади[14]

У липні 1938 року Буш полишив Іспанію, знайшовши собі притулок в Бельгії, де впливовою політичною фігурою і бургомістром Антверпена був його прихильник Каміль Гюїсманс, він виступав по радіо, з концертами і на мітингах — збирав кошти для бійців інтернаціональних бригад[15]. В Антверпені у кінці листопада 1938 року Буш поставив «Тригрошову оперу» і цього разу зіграв в ній Мехкіта — фламандською мовою. У 1939 році, ще задовго до початку Другої світової війни, політика в Бельгії і сусідній Голландії почала змінюватися: тепер з його репертуару викреслювали антифашистські пісні, забороняли в концертах торкатися тим, пов'язаних з Німеччиною[15].

Друга світова війнаРедагувати

10 травня 1940 року почалося вторгнення німецьких військ до Бельгії, — уряд спішно інтернував німецьких емігрантів, серед яких був і Буш, і відправив потягом до Франції, де вони були поміщені в концентраційний табір Сен-Сіпрієн в Піренеях — в той самий табір, в якому знаходилися інтерновані бійці іспанських интернбригад[16].

У кінці 1940 року Буш був переведений до концентраційного табору Гюрс; в грудні 1942-го за допомогою учасників французького Опору йому вдалося втекти з табору, проте недалеко від швейцарського кордону він його було заарештовано жандармерією уряду Віші і в січні 1943 року видано гестапо[16][14]. Поміщений до берлінської в'язниці Моабіт, Буш звинувачувався в «підготовці до державної зради», йому загрожувала страта; але в долю його втрутився друг юності Густаф Грюндгенс: найнятий ним адвокат зумів довести, що Буш не може звинувачуватися в державній зраді, оскільки ще в 1937 році був позбавлений німецького громадянства. Актор був засуджений до чотирьох років позбавлення волі і відбував їх в бранденбурзькій каторжній в'язниці, в якій, за свідченнями ув'язнених, на ділі розстрілювали без суду і слідства[16][17].

Між тим голос Буша, що зберігся на грамплатівках, звучав і в німецькому антифашистському підпіллі, і на фронті: записи пісень Ейслера у виконанні Буша агітподрозділи Радянської Армії через польові радіоустановки транслювали на іншу сторону лінії фронту[16].

Післявоєнні рокиРедагувати

У листопаді 1943 року у в'язницю Моабіт, де знаходився у той час Буш, потрапила американська бомба[16], — в результаті отриманого поранення обличчя його було частково паралізоване, він втратив свою виразну міміку і після звільнення радянськими військами у квітні 1945 року довгий час не наважувався виходити на концертну естраду, тим більше що до цього часу він був вже більше відомий за кордоном, ніж у себе на батьківщині[18]. Уперше він виступив в концерті у травні 1946 року, на урочистому відкритті тимчасового приміщення театру «Фольксбюне», — Костянтин Симонов присвятив цьому виступу вірш «Німець» («У Берліні на холодній сцені».)[18]. Змінився і голос Буша: став нижче, втратив колишню чистоту, але придбав нові барви[19].

Вже в листопаді 1945 року він грав в Театрі Геббеля в американському секторі Берліна у п'єсі Р. Ардрі «Маяк» («Скеля грому») колишнього журналіста, що живе відокремлено на маяку, зневірився в усьому і нічого не бажає знати про навколишній світ.[18]

У червні 1946 року в Театрі Геббеля («Фольксбюне» на Саарландштрассе) відбулася прем'єра п'єси Максима Горького «На дні», в якій Буш грав Сатіна; в тому ж році в Театрі на Шифбауердам він поставив п'єсу Ф. Вольфа «Матроси з Каттаро», в якій з успіхом виконував головну роль в 1930 році[18].

З 1950 року Буш був членом Академії мистецтв ГДР[20].

У Східному Берліні. Мистецтво і політикаРедагувати

Перші роки після звільнення Буш жив і працював в західній частині Берліна: там був і будинок, в якому він жив до 1933 року, — Колонія художників (Künstlerkolonie) на Лауберхаймерплац, що пізніше перетворилася на штаб Опору, там же відкрився і перший в післявоєнному Берліні театр[18]. Але в 1949 році Брехт, що повернувся з еміграції створив в східному секторі столиці театр «Берлінер ансамбль», і з весни 1951 року Буш виступав одночасно на двох сценах Німецького театру: на одній давав спектаклі власне Німецький театр, керований В. Лангхофом, на іншій — «Берлінер ансамбль»[21].

Для «епічного театру» Брехта Буш був ідеальним актором — пройшов ще в довоєнні роки і «школу представлення» в Театрі на Шиффбауердамм, і «школу переживання» на інших сценах, що зріднилося з драматургією Брехта ще на рубежі 20-30-х років, співаючим актором, що для театру Брехта було виняткове важливо, і нарешті, актором-громадянином, який тільки і міг бути для Брехта справжнім однодумцем.

З театром «Берлінер ансамбль» Ернст Буш гастролював по всьому світу, у тому числі в СРСР у 1957 році. Серед найкращих ролей, зіграних Бушем у театрі — Кухар в «Матінці Кураж та її дітях», Семен Лапкін у п'єсі «Мати», Аздак в «Кавказькому крейдяному крузі» Б. Брехта[22].

У 1961 році Буш покинув сцену, за офіційною версією — у зв'язку з хворобою, проте існує і інша версія — політична: що народилася ще в 1960-х легенда про те, що Буш на засіданні ЦК СЄПН дав ляпас Хонеккеру, не підтверджена надійними джерелами, але прихильники актора в неї вірять[23][1]. В день свого 60-річчя, в січні 1960 року, Буш дав в Академії мистецтв НДР концерт, складений в основному з репертуару літературних кабаре 20-х років; його урочисто вітали високопоставлені партійні чиновники, проте і тут не обійшлося без інцидентів, які очевидці пам'ятали і через тридцять років[24]. Так, Буш виконав дуже популярну у кінці 20-х років «Мильну пісню»: під час чергових виборів до рейхстагу у 1928 році соціал-демократи роздавали виборцям маленькі шматочки мила з витисненим на них закликом: «Голосуйте за СДПН»! На цю передвиборну акцію відгукнулися друзі Буша — написали сатиричну пісеньку, яка пригадувала соціал-демократам і голосування за військові кредити в 1914 році, і розстріл робітників у 1919-му, і багато чого інше, — і кожне діяння супроводжувалося рефреном: «Ми мильну піну збиваємо, / Ми втираємося в довіру, / Ми знову відмиваємо свої руки»[25]. І раптом виявилось, пише біограф Буша Йохен Фоїт, що цей рефрен з часів Веймарської республіки прекрасно вписується в політику СЄПН в НДР[24]. Партійних чиновників це відкриття глибоко шокувало, а Буш тим часом (саме у цій пісні і ні в якій іншій) жестами закликав: «Підспівуйте»! — не залишаючи колишнім товаришам по партії іншого виходу, як підспівувати з безневинним видом: «Ми знову відмиваємо свої руки».[24][26].

 
Могила Ернста Буша
Останні рокиРедагувати

Покинувши сцену, Буш на протязі кількох років записував на студії грамзапису цикл «Хроніка в піснях, баладах і кантатах»; виданий пізніше на компакт-дисках, цикл включав 200 пісень. Але в цілому Буш віддалився в приватне життя: овдовівши, він в 1964 році утретє одружився і уперше став батьком[1].

Актор помер 8 червня 1980 року в Бернбурзі і був похований в Берліні, на старовинному кладовищі Панков III (нім. Friedhof Pankow III) в районі Нідершенхаузен. В 1981 році його ім'я було присвоєне Вищій школі театрального мистецтва, яка і нині називається Hochschule für Schauspielkunst «Ernst Busch» Berlin[27].

ТворчістьРедагувати

Театральні роботиРедагувати

АкторРедагувати

Театр Піскатора
  • 1927 — «Гоп-ля, ми живемо!» Е. Толлера. Постановка Е. Піскатора — Альберт Кроль
  • 1927 — «Распутін, Романови, війна і повасталий народ», за мотивами п'єси А. М. Толстого і П. Щоголєва[ru] «Змова імператриці». Постановка Е. Піскатора — маршал Фош та ще декілька ролей
  • 1928 — «Берлінський купець» В. Мерінга. Постановка Е. Піскатора — декілька ролей, хор
Театр на Шифбауердам
«Фольксбюне» (на Бюловплатц)
  • 1930 — «Ткачі» Г. Гауптмана. Постановка К. Х. Мартіна — Пекар
  • 1930 — «Матрос з Каттаро» Ф. Вольфа — Франц Раш
  • 1932 — «Товариш Каспер» П. Шурека — Каспер
Інші театри
Театр Геббеля («Фольксбюне» на Саарландштрассе)
  • 1945 — «Маяк» («Скеля грому») Р. Ардрі. Постановка К. Х. Мартіна — доглядач маяка Чарлстон
  • 1946 — «На дні» О. М. Горького. Постановка К. Х. Мартіна — Сатін
Берлінер ансамбль
Німецький театр

РежисерРедагувати

  • 1938 — «Тригрошова опера» Б. Брехта—К. Вайля — Антверпен
  • 1946 — «Матроси з Каттаро» Ф. Вольфа — Театр на Шифбауердам
  • 1952 — «Кремлівські куранти» М. Погодіна. Художники Джон Хартфілд і Віланд Херцфельде — «Берлінер ансамбль»[28]

ФільмографіяРедагувати

Фільми про Ернсте БушаРедагувати

  • 1967 — Таубер барикад / Der Barrikadentauber — телевізійний фільм Ервіна Буркерта (НДР)
  • 1976 — Ернст Буш і його сторіччя / Ernst Busch und sein Jahrhundert — телевізійний фільм Ганса Хрістіана Норрегаарда (Данія)
  • 1980 — Еренст Буш — співак робочого класу / Ernst Busch — Arbeitersänger — телевізійний фільм Ервіна Буркерта (НДР)
  • 1982 — Буш співає / Busch singt — 6-серійний телевізійний фільм Конрада Вольфа (НДР)
  • 2000 — Я — Ернст Буш / Ich bin Ernst Busch — документальний фільм Петера Фойгта (Німеччина)

Найвідоміши пісніРедагувати

  • «Мильна пісенька» (Seifenlied, 1928) — на вірші Юліана Арендта, музика Отто Странцкі
  • «Гімн Комінтерна» (Kominternlied, 1928)
  • «Гвардія калік» (Die Krüppelgarde, 1930) — на вірші Давида Вебера, музика Ганса Ейслера
  • «Тривожний марш» (Der Heimliche Aufmarsch, 1931) — на вірша Еріха Вайнерта, музика Ганса Ейслера
  • «Пісня солідарності» (Solidaritätslied, 1931) — на вірші Бертольта Брехта, музика Б. Брехта і Г. Ейслера[29]
  • «Пісня про болванчиків» (Das Lied von den Murmeln, 1932) — на вірші Макса Офюльса, музика Гаррі Ралтона
  • «Пісня штурмовика» (Das Lied vom SA-Mann, 1932) — на вірші Бертольта Брехта, музика Ганса Ейслера
  • «Болотні солдати» (Die Moorsoldaten, 1933) — написана коммуністами-політв'язнями в концтаборі Бергермор, що знаходися на болотах
  • «Пісня Єдиного фронту» (Einheitsfrontlied, 1934) — на вірші Бертольта Брехта, музика Ганса Ейслера
  • «Лівий марш» (Linker Marsch, 1957) — на вірші В. Маяковського (німецький переклад Гуго Хупперта), музика Ганса Ейслера
  • «Траншеї» (Der Graben, 1957) — на вірші Курта Тухольського, музика Ганса Ейслера

Нагороди і преміїРедагувати

Ім'я Буша носить вулиця в Берліні і площа в його рідному Кілі.

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г Ernst Busch — ein Jahrhundertleben (de). Ernst-Busch-Gesellschaft e.V. Архів оригіналу за 2015-02-24. Процитовано 2012-12-02. 
  2. а б в г д е ж и к л м Шнеерсон Г. М.[ru]. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 9—23.
  3. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 110.
  4. Нестьев И. Памяти великого артиста // "Советская музыка" : журнал. — 1980.
  5. а б в г д е Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 36—57.
  6. а б Wasser Charlotte. Ernst Busch. Sein Leben und Wirken in Lied. — Berlin : Wort und Bild, 1967. — С. 12.
  7. а б в г д е Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 70—91.
  8. Цит. по: Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 83.
  9. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 91.
  10. а б Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 95—114.
  11. Цит. за: Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 99.
  12. Азаров Вс. Б. Певец свободы // "Нева" : журнал. — 1963. — № 4.
  13. Щербакова И. Судьба немцев после пакта Молотова—Риббентропа. Радиостанция «Эхо Москвы». Архів оригіналу за 2014-09-13. Процитовано 2012-11-30. 
  14. а б .Ярхо В. Н., Путинцева Т. А. Буш, Эрнст // Театральная энциклопедия (под ред. С. С. Мокульского). — М. : Советская энциклопедия, 1961—1965. — Т. 1.
  15. а б Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 125—137.
  16. а б в г д Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 138—151.
  17. Фрадкин И. М.[ru]. Литература новой Германии. — М., 1959. — С. 32.
  18. а б в г д Гулыга А. Эрнст Буш 1945 год // Театр : журнал. — М., 1968. — № 10.
  19. Симонов К. М. Воспоминания. Об Эрнсте Буше. — М. : Художественная литература, 1984. — Т. 10.
  20. а б в г д е ж Renate Rätz, Bernd-Rainer Barth. Busch, Ernst // Wer war wer in der DDR?. — Berlin, 2010. — Вип. 1. — ISBN 978-3-86153-561-4..
  21. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 177—178.
  22. Сурков Е. Путь к Брехту. — М. : Искусство, 1965. — Т. 5/1. — С. 53.
  23. Kalinka Humperdinck. Ernst Busch oder: Man trifft sich zwei Mal im Leben. Ernst Busch-Gesellschaft e.V. Архів оригіналу за 2015-02-24. Процитовано 2012-12-24. 
  24. а б в Jochen Voit. Er rührte an den Schlaf der Welt. Ernst Busch. Die Biographie. — Aufbau Verlag, 2010.
  25. Шнеерсон Г. М. Эрнст Буш и его время. — М., 1971. — С. 67—68.
  26. Живий запис цього концерту зберігся
  27. Chronik der Hochschule (de). Hochschule für Schauspielkunst «Ernst Busch» Berlin (официальный сайт). Архів оригіналу за 2013-01-14. Процитовано 2013-01-18. 
  28. Шумахер Э. Жизнь Брехта. — М. : Радуга, 1988. — С. 235—236.
  29. Шумахер Э. Жизнь Брехта. — М. : Радуга, 1988. — С. 82.

ЛітератураРедагувати

  • Шнеерсон Г. М.[ru]. Эрнст Буш и его время. — М., 1971.(рос.)
  • Володина М. Певец-антифашист Эрнст Буш. — Музыка, 1979. — 64 с. — 50000 прим.(рос.)
  • Herbert Ihering, Hugo Fetting. Ernst Busch. — Berlin : Henschelverlag, 1965.
  • Karl Siebig, Ludwig Hoffmann. 'Ernst Busch. Eine Biographie in Texten, Bildern und Dokumenten. — Berlin : Henschelverlag, 1987. — ISBN 3-362-00103-3.
  • Carola Schramm, Jürgen Elsner. Dichtung und Wahrheit. Die Legendenbildung um Ernst Busch. — Berlin : Trafo Verlag, 2006. — ISBN 3-89626-640-3.
  • Renate Rätz. Busch, Ernst // Wer war wer in der DDR?. — Berlin : Ch. Links, 2010. — Вип. 1. — ISBN 978-3-86153-561-4..

ПосиланняРедагувати