Відкрити головне меню
Ж.-Б. Детайль «Гренадер Старої гвардії»

Гренадери (фр. grenadier; заст. гранатирі́)[1] — рід військ в кінці XVII — на початку XIX століть, які з початком бою використовувалися для закидання ворога гранатами, звідки й походить їх назва. Прообраз гранатометників.

Зміст

Історія виникненняРедагувати

З початком XIX століття гренадерські сили були в кожної країни Європи. Проте найчисельнішими вони були у війську Наполеона та Британії.

ТактикаРедагувати

 
Гренадер Л. Гв. Преображенського полка, з 1700 по 1732 рік.

Гренадери XVII—XVIII озброювались ручними гранатами, окрім того, вони мали звичайне піхотне озброєння — мушкет (чи фузею) та тесак (чи шпагу). Командувачі користувалися ними для підриву будівель, укріплень, шанців.

Оскільки перенесення кількох десятків чавунних гранат вимагало значної фізичної сили і витривалості, у ряди гренадерів набирали найвищих зростом та найсильніших тілом солдатів. Метання теж потребувало вправності і смілості.

Граната («гренада») того часу мала форму маленького ядра, начиненого рушничним порохом і спорядженого дистанційною трубкою, розрахованою на 3 секунди горіння. Діаметр гранат варіювався від 7 до 15 см.

За командою «Гренадери, рушниці за спину!» гренадер перекидав рушницю за спину так, щоб приклад опинявся праворуч внизу. Потім правою рукою доставав зі гренадної суми гранату, «прикурював» її трубку від довгого запального ґнота (який запалював перед боєм і тримав у лівій руці), і метав її через голову в противника.

Звичайні капелюхи з крисами були незручними під час виконання рушничних прийомів, тому для гренадерів були створені високі шапки — або гренадерки (Швеція, Російська і Германська імперії) або бермиці (Франція).

Згодом, із змінами в методах ведення війни, роль гренадерів як гранатометників зменшилася, — і їх перешколено в елітні штурмові війська, які першими йшли в час штурму та прокладали дорогу іншим військам крізь ворожі укріплення.

У Російській імперіїРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Гранатирь // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.

ЛітератураРедагувати

  • Соколов. О. Армия Наполеона. — Спб. 1999.