Відкрити головне меню
Абраксас — образ Деміурга в гностицизмі

Гностици́зм (від лат. gnostikos «обізнаний»; грец. γνῶσις «знання») — спільна назва для низки релігійних дуалістичних учень пізньої античності II—III ст., що поєднували певні моменти християнства, грецької філософії та східних релігій. Гностицизм претендував на розуміння таємного знання (Гнозису) про Бога й улаштування світобудови, що дає змогу людській душі повернутись у божественну реальність, звідки її було забрано та ув'язнено в матеріальному світі силами зла на чолі з Деміургом. Із гностицизмом пов'язане виникнення маніхейства. Він справив значний вплив на середньовічні єресі та неортодоксальну містику сучасного часу. Прихильник гностицизму — гностик.

Характеристики гностицизмуРедагувати

 
У гностицизмі Бог-творець — це самозванець Деміург (картина «Бог Саваоф» Васнєцова)

Світ у гностичних вченнях дуалістичний — трансцедентному досконалому Богу протистоїть недосконалий матеріальний світ і його творець — Деміург, який видає себе за Бога, з його духами. Різні школи гностицизму ототожнюють Деміурга з Адамом Кадмоном, Самаелем, Сатаною, Ілбадаофом або Ягве.

Гностицизму притаманна ідея про визволення з матеріального світу і входу в божественну реальність через осягнення Гнозису — знання надприродного походження. Гнозис відкривається окремими людям через особисте одкровення та включає таємниці щодо влаштування світу, його історії та місця в ньому людини.

Примітно, що гностицизм не мав загальновизнаних священних текстів, канонів чи обрядів, що відкривало простір для широких трактувань його основ різними течіями. Відомі декотрі головні риси найвпливовіших течій гностицизму. Так, василідани (послідовники Василіда) вважали віру особливим способом пізнання, відмінним від розуму, що необхідний для звільнення. Вони стверджували, що злі духи матеріального світу приєднуються до людської душі, зумовлюючи страждання. Також василідани персоніфікували такі поняття як Праведність та Премудрість. Послідовники Валентина-гностика приписували створення людини янголам, визнаючи втім дане і Богом зерно вищої сутності. Матеріальний світ вони вважали недосконалим образом вищої реальності, звідки людині не дають звільнитись злі духи, спонукаючи до злих вчинків. Спаситель — перший знавець Гнозису, зробив можливим звільнення від їхнього впливу та єднання з божественною реальністю. Особа Спасителя в гностицизмі належить як виключно Ісусові Христу чи іншим пророкам і мислителям, так і багатьом з них[1].

Гностична космологіяРедагувати

 
Гностичне влаштування світу

Згідно гностицизму, Землю оточують вісім небесних сфер повітря. Ці сфери населяють нечисті духи чи демони архонти й Деміург, які визначають закони природи на Землі. Існують архонти, котрі керують окремими стихіями чи явищами. З допомогою цих законів вони утримують божественну складову людини в полоні матерії, створюючи різні потреби, омани чи невігластво, завдяки чому архонти, Деміург і Земля продовжують існувати. За небесними сферами знаходиться плірома — Царсто Боже, населене еонами — персоніфікаціями Божих якостей або абстрактних понять. Кінцевою метою існування світу є воз'єднання часток пліроми, котрими є людські душі, з рештою Царства Божого.

Поява матеріального світу пов'язується з прагненням еона Софії (Мудрості) пізнати Бога чи уподібнитись Йому. В результаті гармонія Софії з Богом була порушена, продуктом чого стала поява зла і матерії. Софія особисто чи через нащадків породила Деміурга. В свою чергу Деміургом були створені небесні сфери та різноманітні духи, що керують Землею. Видаючи себе за Бога, Деміург очолив світобудову. Деякі течії гностицизму вважали, що добро і зло споконвічні та лише проявились у протистоянні божественної та матеріальної реальностей.

Людині в гностицизмі відводиться статус вищий, аніж у архонтів. Людина володіє як божественною складовою (дух або душа), так і матеріальною (тіло). Тому вона здатна звільнитися з матеріального світу, що неможливо для архонтів. У той же час цьому стають на заваді тілесні закони та архонти. Після смерті душа людини звільняється, проте не може покинути матеріальний світ, не володіючи Гнозисом. З допомогою Гнозису душа отримує змогу змусити архонтів пропустити її. Також живі члени общини, що пізнали Гнозис, здатні полегшити звільнення душі з матеріального світу. Доля душ, котрі не покинули світ, описується по-різному: вони гинуть, страждають до останнього суду, або ж повертаються на Землю в нових тілах.

У гностицизмі заперечується майбутнє тілесне воскресіння померлих, закономірним фіналом історії уявляється лише повернення душ до Царства Божого. Після цього матеріальна та духовна реальності остаточно розділяться, або ж матерія буде знищена[1].

Месіанство в гностицизміРедагувати

Окремі, прохристиянські, течії сприймають Ісуса як втілення вищої істоти, що прийшла на землю, аби принести Гнозис. Інші категорично заперечують прихід вищої істоти у плоті, стверджуючи, що Ісус був просто людиною, яка осягла Божественність через пізнання і навчала своїх учнів того ж шляху. Крім того, месіями в гностицизмі іноді проголошувалися пророки, такі як Зороастр, або мислителі-гностики, такі як Симон Волхв.

ІсторіяРедагувати

 
Симон-волхв в оточенні демонів, малюнок 1493 р.

Гностицизм поєднує ідеї античних філософії та містицизму, а також юдаїзму та зороастризму. Гностицизмом також вважаються деякі течії раннього християнства, котрі зазнали еллінського впливу. Він виник на території сучасних Ізраїлю та Сирії, а на початку II ст. поширився в Римі та Єгипет[1].

Сформувалося чотири основних напрямки гностицизму: 1) юдействуючі (Василід і Валентин), що перебували під впливом парсизму чи стоїцизму та перебували в опозиції до християнства; 2) антиюдейські (Сатурнін, Маркіон, Апеллес, Препон, Лукан) протиставляли християнство юдаїзму та язичництву, визнаючи деякі християнські тексти; 3) язичницькі гностики (Карпократ, Симон Волхв), котрим був притаманний пантеїзм і часто заперечення панівних моральних норм як проявів матеріального світу; 4) офіти вирізнялися виділенням особливого місця Змію то як слузі Бога, що рятує душі, то як творцеві зла[2].

Вперше в християнській літературі гностицизм згадується в Юстина Філософа в II ст. у переліку єресей «Синтагмі» (не дійшов до нашого часу). Найраніший опис гностичного вчення міститься в працях Іринея Ліонського. Він вважав засновником гностицизму Симона Волхва, а з-поміж гностиків згадував Валентина, учня Симона Менандра, Птолемея і Маркіона. Інші відомі гностики — Санторіл, Кердон, Керінф. Карпократ, Епіфан, Марцеліна, Василід, Апеллес, що жили в II ст. Численні цитати із гностичних текстів відомі за працями Климента Олександрійського та Орігена, що полемізували із гностиками. Критика гностицизму наявна в Тертулліана, Фотія, Євсевія, Ієроніма Стридонського, Іполіта Римського, Феодорита Кірського, Іоана Дамаскіна, Августина Блаженного, Феодора Бар-коні. Так, Тертулліан критикував християнські течії, що прийняли гностичні елементи, як єресі, оскільки вважав, що лише християнство сходить виключно до Христа і Його апостолів. Згідно Іполіта Римського, гностицизм перейняв магічні та астрологічні практики язичництва, підлаштувавши їх для власних цілей, чим спотворив християнство[1].

Маркіоніти були розділені на велику кількість сект, що діяли від Персії до Риму[2]. Валентиани мали вплив у Південній Галлії, Єгипті, Сирії та Малій Азії впродовж II ст. Втім, у III ст. гностицизм почав втрачати позиції через зростання популярності маніхейства, хоча й не зник цілком. У IV ст. в Єгипті зберігались общини послідовників Василіда — василідани[1].

Гностицизм здійснив значний влив на формування віровчення павликіанів VII—IX ст і катарів ХІ–XIV ст., яким притаманні погляди на розділене творіння — Бог творить духовний світ, а повсталий проти Нього Деміург — матеріальний. Його риси прослідковуються у вченні мандеїв, яке збереглося до нашого часу[1]. В X-XIV ст. гностичні ідеї отримали розвиток у вченні богомилів, яке походило з Візантії та поширилось на Балканах і далі по Європі, в тому числі на території сучасної України. В богомильстві створення людини та світу відводиться Сатані, тоді як Бог створив людські душі аби вони замінили палих янголів[3]. Аналогічні до гностичних ідеї наявні в кабалізмі, що виник в XII—XIII ст., зокрема створеність добра і зла, вчення про еони та плерому[4].

Після Другої світової війни виникли численні церкви, що відносили себе до гностицизму, такі як Еклезія Гностика, Церква Іоанітів у США та Європі, Гностична церква Франції[5].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати