Вурдалак Тарас Шевченко

«Вурдала́к Тара́с Шевче́нко» — літературно-публіцистичний твір українського публіциста Олеся Бузини, який низкою літературних критиків був сприйнятий як пасквіль[1][2][3][4] та спричинив суспільне обговорення. Автор у різний спосіб (посиленням акцентів на негативних моментах біографії, використання вирваних із контексту фактів та недоведених даних або суб'єктних оцінок) намагається представити читачеві негативний образ Тараса Шевченка.[5][6] Прокуратура Подільського району Києва визначила книгу такою, що розпалює міжнаціональну ворожнечу, ображає і зводить наклепи на поета, однак суд дії Бузини соціально небезпечними не визнав[7][8].

«Вурдалак Тарас Шевченко»
Buzina wurdalak.gif
Обкладинка книги
Автор Бузина Олесь Олексійович
Мова російська
Видавництво «Прометей»
Видано 2000

Мета книгиРедагувати

2005 року в інтерв'ю газеті «Поступ» Бузина пояснив: «Я знав, що цю книжку МУШУ написати. Тому що дехто з моїх попередників хоча й підходив до цієї ідеї, та лякався. Я написав про те, про що не пишуть. У нас. Ми ж повинні усвідомлювати, що є світлий бік Шевченка і є його ж темний бік. Я писав про ТЕМНИЙ. Бо він є, і нікуди від цього не подітися»[9].

На початку видання зазначено:

«Мета цієї книги — розвінчати міф про Шевченка. Ви дізнаєтеся про зовсім іншого Кобзаря — не генія і святого, а алкоголіка та заздрісника. Незграбного ловеласа, який відбирає у колишньої нареченої подарунки. Охоронця моральності, який шпигує за дружиною друга. І „революціонера“, що розкаявся та випрошує у влади прощення. Цю темну сторону Тараса завжди ретельно приховували. Але вона є. Він був і таким — у своїх щоденниках, листах і десятках мемуарних свідчень, які не перевидавалися після 1917 року. Я починаю там, де інші закінчували» [10].

У післямові до книги доктор філологічних наук Олександр Білодід написав:

«Поява книги Олеся Бузини — книги, спрямованої на розвінчання культу Шевченка, зняття його (не хочу вживати слово „повалення“ — ми вже наповалювалися!) з п'єдесталу божка і повернення на нормальний людський рівень, знаменує собою певний етап у сфері особистої свободи, що реалізується у свободі думки та свободі слова»[11].

Зовсім по-іншому побачила мету книги шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза. Вона вважає, що

"нашими недругами був вибраний відповідний момент (час переоцінки духовних цінностей), щоб покінчити нібито з «культом» Шевченка, встановленим більшовиками (!), а насправді ж для того, щоб скинути його з тієї висоти, на яку підніс його (ще за життя) рідний народ… Цей наступ розпочався спершу під виглядом «захисту» Шевченка від канонізації й маніпулювання його ім'ям та перетворення його в ікону або ж хоругву, а завершився найцинічнішою десакралізацією його в «интеллектуальном триллере» — «Вурдалак Тарас Шевченко» на шпальтах «общенациональной газеты» (!) «Киевские ведомости», який з'явився і окремим виданням, незважаючи на обурення та протест громадськості України. Далекосяжною виявилися мета цих публікацій — дискредитувати геніального поета, щоб скинути його з літературного Олімпу, скомпрометувати як людину і, навіть, викреслити із життя та пам'яті українського народу![12]

Оцінки книгиРедагувати

Претензії до твору Бузини зводилися не до розвінчування міфів про Шевченка та боротьби з ідолопоклонством, а до того, в який спосіб він це зробив. Так, академік НАН України Іван Дзюба у статті «Алергія на Шевченка (Про деякі „резонансні“ курйози поетової річниці)» (газета «День» від 28 березня 2000 року) зауважив, що «ідолопоклонство долається культурою й думкою, а хамство собою все долає. Гомбрович пише про специфічних шанувальників Міцкевича, але не глумиться з самого Міцкевича, і в Польщі не виходять книжки під назвою „Вурдалак Міцкевич“».[13]

Згодом Дзюба у статті-лекції «Шевченкофобія в сучасній Україні», виголошеній 15 вересня 2006 року у Львівському національному університеті, назвав Бузину «піонером» сучасної шевченкофобії, наголосив: «Щоб нація втратила свою життєздатність, дуже важливо дискредитувати основні опорні конструкції її національного самоусвідомлення. І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти. Воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності» [14].

Інший погляд на цю проблему висловив Олег Вергеліс, член редколегії газети «Киевские ведомости», яка першою надрукувала уривки з твору Бузини: «Ті, хто так різко реагує на писанину Бузини, не розуміють, що тут має місце літературний хід, жанрова провокативність, гра. У цьому вчинкові немає заперечення Шевченка та інших українських класиків, немає нівелювання цієї великої на всі часи людини. Але не можна весь час навіть про великих говорити лише на рівні панегіриків»[15].

Директор Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмила Шевченко зазначила про книгу Олеся Бузини:

«Автор зі своїм завданням „впорався“. Він ще раз хотів звернути увагу не на Тараса Шевченка, а на себе, на свою постать. Він цього досяг. А сама брошурка не варта аналізу, бо не витримує жодної критики. І не потребує її» [16].

Проте доцент кафедри української літератури Луганського національного університету Ірина Савенко зауважила: «З одного боку, цю книжку важко спокійно віднести до масиву документальної літератури, і з іншого — такі явища не слід пропускати навіть науковому літературознавству» [17].

Російський шевченкознавець Леонід Большаков, автор близько 20 книг про українського поета, укладач Оренбурзької Шевченківської енциклопедії, зазначив:

«Книга Бузини — безграмотна писанина з претензіями на викриття. Вона заснована не на фактах, а на вигадці автора. Тенденційність відчувається щокроку. Адже в роботі над книгою про реальних осіб і події найголовніше — не бути тенденційним. Людина, яка прочитає цю книгу, буде введена в оману» [18].

2001 року велику статтю, присвячену книзі Олеся Бузини, вмістила у фаховому журналі «Слово і час» доктор філологічних наук Лариса Масенко. Її оцінка така:

«На ста двадцяти сторінках автор намагається вигнати Шевченка з літератури, щоправда, незрозуміло якої — української чи російської, бо лишається проблематичним, чи визнає він існування окремої „малоросійської словесності“ взагалі. Твори поета він „знищує“ одним махом, використовуючи спрощений до примітиву прийом…»

Підсумковий висновок дослідниці щодо Олеся Бузини:

«І хай нікого не вводить в оману українське наймення автора на обкладинці книжки. Воно — тільки знак колаборанта на фальшивому образі, створеному за власною подобою. Подобою перевертня, що в перекладі на російську означає — вурдалак»[19].

2002 року літературознавець Петро Ротач у книзі «Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина», процитувавши підсумковий висновок Лариси Масенко, зазначив:

«В Україні пасквілянт отримує належну відповідь. Та поза сумнівом, що рукою Бузини водила чиясь інша, україноненависницька рука» [20].

Літературний критик Олександр Бойченко в книзі «Щось на кшталт шатокуа» (Івано-Франківськ, 2003) висловив таку думку: «Скандальна книжечка Бузини „Вурдалак Тарас Шевченко“ незрівнянно корисніша для читача, ніж гори совкової шевченкознавчої літератури» [21]. Письменник Степан Процюк висловився так:

«Я не знаю жодного письменника, який би створив у сучасній українській літературі щось особливо гидотне. Навіть випадок Бузини є простий. Якби більше говорили про особисте життя класиків, якби не було цих псевдоцнотливих єлейних табу, то й не з'явилися б ці „інтерпретації“, оскільки частенько їх переповнює ненависть. Але вона також є лише травмованою любов'ю. Хоча від інтерпретацій Бузини мені сумно, адже там нема ні краплинки розуміння й подивування метафізикою таланту великих попередників» [22].

Вплив на читачівРедагувати

На певну небезпеку книги Бузини, попри визнану багатьма її абсурдність, вказала Лариса Масенко. Як зазначила дослідниця, «на незрілий розум, що формується за сучасних умов панування російської масової культури на теренах України, публіцистика Бузини може справити певний вплив, оскільки для своїх маніпуляцій журналіст уміло використовує той догматичний образ Шевченка, який прищеплений кільком поколінням читачів. У радянський час тлумачення Шевченкової творчості пристосовувалося до потреб пропаганди марксистсько-ленінської ідеології. Тому з поезії Шевченка було вихолощено майже всю її проблематику (передусім — національно-визвольну), абсолютизовано аспекти класової боротьби»[23].

Проте в Автономній Республіці Крим зі сторінок газети «Крымская правда» перед початком передруку в ній «Вурдалака…» було запропоновано «батькам і вчителям робити вирізки з газети, ознайомити з цією книгою якнайбільше школярів і студентів» [24]

Навколо книгиРедагувати

Національна спілка письменників України звернулася до прокуратури Подільського району Києва з проханням порушити проти Бузини кримінальну справу за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та наклеп на Шевченка. Прокуратура визнала, що у своїх публікаціях і книзі «Вурдалак Тарас Шевченко» журналіст розпалював неприязнь до української нації, ображав пам'ять поета і зводив наклепи на нього. Однак суд дії Бузини не визнав соціально небезпечними, окрім того, журналіст виховував малолітню дитину, тож він потрапив під амністію, про що НСПУ було повідомлено 14 листопада 2001 року[7][8]. На таке рішення Подільского суду НСПУ подала спочатку апеляційну скаргу, а потім — касаційну скаргу до Верховного суду[25].

30 жовтня 2000 року в Києві, біля будинку Подільського районного суду, група чоловіків і жінок немолодого віку побила Олеся Бузину. Ця група з'явилася на суд за позовом кількох письменників проти журналіста й газети «Киевские ведомости», яка надрукувала на своїх сторінках твір, що їх обурив. Побиття зупинив наряд міліції. Лікарі діагностували в Олеся Бузини струс мозку, ушкодження носа, великі гематоми та рвані подряпини на обличчі, через що його й госпіталізували[15].

Того ж 30 жовтня 2000 року в Рівному була спроба погрому редакції газети «Рівне вечірнє», яка 20 жовтня передрукувала розділ із книги «Вурдалак Тарас Шевченко». Після цієї публікації найбільшу газету області позбавили акредитації на засідання міської ради, а 30 жовтня під стіни редакції з'явилися групи обурених пікетників. Їхні представники на чолі з народним депутатом України Василем Червонієм спробували передати головному редактору листа, у якому засуджували цю публікацію, але того на місці не виявилося. Тоді у вікна редакції полетіло каміння, а її стіни розписали гнівними гаслами «Геть із Рівного!» та ін., а також шестикутними зірками. Міліція не надто перешкоджала активному пікетуванню з биттям вікон, однак повноцінного розгрому редакції не допустила, внаслідок чого п'ятеро міліціонерів постраждали. За фактом нападу було порушено кримінальну справу[15].

Коментуючи ці події, секретар Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко зауважив: «Можна погоджуватися, або не погоджуватися з Олесем Бузиною, можна сперечатися з ним, у тому числі й на сторінках газет, але руку підносити ні на кого не можна. Україна наприкінці двадцятого сторіччя не повинна жити за законами джунглів! Це стосується і погрому газети „Рівне вечірнє“»[15].

Позови до суду на Бузину подавали й інші організації, зокрема ВО «Просвіта» на чолі з депутатом ВР Павлом Мовчаном[26].

ВиданняРедагувати

  • Бузина Олесь. Вурдалак Тарас Шевченко: Интеллектуальный триллер. — К.: Прометей, 2000. — 126 с. ISBN 966-7160-01-7.
  • Бузина Олесь. Вурдалак Тарас Шевченко, или Поддельный Кобзарь. — К.: Арий, 2009. — 288 с. ISBN 978-966-498-056-9. Це оновлене та доповнене видання [27].

ПриміткиРедагувати

  1. На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) // Українська мова і література в школі. — 2004. — № 2. Архів оригіналу за 1 травень 2008. Процитовано 1 березень 2010. 
  2. Соколик Оксана. Такий незвіданий Тарас Шевченко // Поступ. — 2005. — 10 березня.
  3. Міркування з поглядів Євгена Сверстюка на творчість Шевченка
  4. М. А. Ожеван. Українська національна ідея та культурополітика наздоганяючої модернізації. Архів оригіналу за 7 січень 2009. Процитовано 1 березень 2010. 
  5. Цікаві факти з життя вбитого журналіста Олеся Бузини. Погляд – новини Чернівці та Чернівецької області. Процитовано 2019-06-22. 
  6. БОДНЯ, Тетяна (2015-04-18). Екзамен на свободу слова. Урядовий Кур’єр. Процитовано 2019-06-22. 
  7. а б Монахова Т. В. (2013). Постколоніальний комплекс українців у добу постмодернізму. Miscellanea Posttotalitariana Wratislaviensia (Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytety Wroclawskiego): 111−122. «Прокуратура визнала, що журналіст розпалював неприязнь до української нації, а також у свої публікаціях і книзі “Вурдалак Тарас Шевченко” ображав національного поета і зводив наклепи на нього. Але оскільки, на думку суду, дії Бузини не були соціально небезпечними, а в нього на утриманні є малолітня дитина, журналіст потрапив під амністію.» 
  8. а б Олег Шинкаренко, Олена Сапожнікова, Анастасія Салюк (25 липня 2017, 06:00). Правова абетка: злочини на ґрунті ненависті. Громадське радіо. Процитовано 2019-07-26. «Прокуратура визнала, що журналіст розпалював неприязнь до української нації, а також у свої публікаціях і книзі “Вурдалак Тарас Шевченко” ображав національного поета і зводив наклепи на нього. Але оскільки, на думку суду, дії Бузини не були соціально небезпечними, а в нього на утриманні є малолітня дитина, журналіст потрапив під амністію.» 
  9. Олесь БУЗИНА: Ваш мер не дбає про сексуальну культуру / Розмовляла Інна КОРНЕЛЮК, Київ — Львів // Поступ. — 2005. — 9 липня.
  10. Від видавця(рос.)
  11. Вурдалак Тарас Шевченко
  12. Тарахан-Береза Зінаїда. Тарас Шевченко, Святиня і сучасна Україна. — К.: Просвіта, 2001. — С. 6.
  13. Іван Дзюба. Алергія на Шевченка (Про деякі «резонансні» курйози поетової річниці)
  14. Дзюба Іван. Шевченкофобія в сучасній Україні. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 4—5.
  15. а б в г Професіональний патріотизм проти професіонального хуліганства. Газета «День». 2 листопада 2000. Процитовано 2019-07-25. 
  16. Людмила ШЕВЧЕНКО: «Є енергетичний зв'язок між Шевченком і його малою батьківщиною» // День. — 2003. — 10 січня.
  17. Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. — 2009. — № 1. — С. 183.
  18. Михайлів Олена. Уральська Шевченкіана Леоніда Большакова // День. — 2004. — 13 серпня.
  19. Масенко, 2001, с. 56, 59.
  20. Ротач Петро. Від Яготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина. — Книга 2. — Полтава, 2002. — С. 252.
  21. До 190 річниці Тараса Григоровича Шевченка
  22. Степан Процюк: «Невротики — найщасливіші люди»
  23. Масенко, 2001, с. 58.
  24. Скуратівський Василь. Вурдалак вурдалака бачить здалека // Літературна Україна. — 2004. — 5 серпня.
  25. Кузьменко Василь (11-17 березня 2009 року). На захист Кобзаря. Персонал Плюс (10). Процитовано 2019-07-26. «суд чомусь (?!) не бачив в діях пасквілянта того, що завжди так чи інакше осуджується в цивілізованому світі ... наша апеляційна скарга на несправедливе рішення Подільського райсуду в позові проти Бузини (на захист Т.Шевченка) не була розглянута по суті» 
  26. Журналіст і письменник Олесь Бузина ким він був?[недоступне посилання]
  27. 21 березня 2009 р. в «Книжковому супермаркеті» відбулась презентація оновленої та доповненої книги «Вурдалак Тарас Шевченко». Архів оригіналу за 11 жовтень 2018. Процитовано 3 березень 2010. 

ЛітератураРедагувати