Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна

українська акторка театру та кіно
(Перенаправлено з Валерія Заклунна)

Вале́рія Гавриїлівна Заклу́нна-Мироненко[3] (15 серпня 1942(1942-08-15), Сталінград — 22 жовтня 2016(2016-10-22), Київ) — українська та радянська акторка театру і кіно. Герой України (2012). Членкиня Спілки театральних діячів України (1967), Спілки кінематографістів України (1970), віцепрезидентка Професійної гільдії кіноакторів України (1989), президентка Дитячого благодійного фонду «Арата». Членкиня Комітету з Державних премій України імені Т. Шевченка (19961999).

Валерія Гавриїлівна Заклунна-Мироненко
Народилася 15 серпня 1942(1942-08-15)[1]
Сталінград, РРФСР, СРСР
Померла 22 жовтня 2016(2016-10-22)[2] (74 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Національність українка
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Діяльність акторка
Alma mater Школа-студія МХАТ (1966)
Заклад Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Роки діяльності 19662016
Чоловік Мироненко Олександр Миколайович
Батьки Гаврило Павлович Заклуннийd
Маргарита Степанiвна Заклуннаd
Провідні ролі Стефа Коцюмбас, Катерина Дерюгіна
IMDb nm0952336
Нагороди та премії
Герой України (орден Держави) — 2012
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Почесна відзнака Президента України
Почесна відзнака Президента України
Орден «Знак Пошани»
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «За доблесну працю (За військову доблесть)»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «Ветеран праці»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Медаль «У пам'ять 1500-річчя Києва»
Народний артист УРСР— 1979Заслужений артист УРСР— 1976
Народний артист Росії
Народний артист Росії
Державна премія СРСР — 1979Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1975

Біографія

ред.

Народилася 15 серпня 1942 року у Сталінграді в родині вихідців з України: батько — уродженець Київщини, військовослужбовець Гаврило Павлович (1912—1986) та мати — уродженка Полтавщини, медпрацівниця Маргарита Степанівна (1920—1970) Заклунні. Невдовзі після народження Валерія з мамою була евакуйована до міста Енгельса.

Після звільнення міста Суми родина Заклунних переїхала туди, а 1950 року батька переводять на нове місце служби до Києва. Так почався київський період життя Валерії Заклунної. Росла слухняною, розумною і допитливою — добре вчилася в школі, займалася гімнастикою і волейболом, захоплювалася художнім читанням, заради якого ходила заради цього до спеціального гуртка, яким керувало подружжя Любові Григорівни Шах та Павла Россі. Крім того, регулярно відвідувала драматичну студію при клубі МВС.

Після закінчення київської середньої школи № 51, у 1959 році, Заклунна вступила до технікуму водного транспорту. Закінчивши його у 1960 році, влаштувалася на завод при київському науково-дослідному інституті «Квант» кресляркою-конструкторкою. На цій посаді пропрацювала 2 роки, а потім пішла в акторки.

У 1962—1966 роках навчалася та закінчила Школу-студію імені В. І. Немировича-Данченка при МХАТі імені М. Горького за спеціальністю «акторка театру і кіно» (курс О. М. Карєва). Валерію Заклунну запрошували у московські театри, але вона прийняла запрошення від Юрія Сергійовича Лаврова, тодішнього художнього керівника Київського академічного російського драматичного театру імені Лесі Українки. Важливим аргументом було й бажання повернутися додому, до батьків у рідний Київ. Тому 1 серпня 1966 року Валерія Заклунна була прийнята в трупу Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки, у якому працювала до останніх днів життя.

У 19982006 роках була активним громадським та політичним діячем. Тричі, від КПУ, обиралася депутатом до Верховної Ради України 3-го, 4-го та 5-го скликань.[4]

 
Могила Валерії Заклунної-Мироненко, Байкове кладовище

Вранці 22 жовтня 2016 року Валерія Заклунна померла після тривалої хвороби в Києві, в клінічній лікарні «Феофанія»[5]. Церемонія прощання з акторкою відбулася 25 жовтня 2016 року у приміщенні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки[6]. Похована на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка № 52) поруч із чоловіком Олександром Мироненком, де їй ще за життя було встановлено надгробок[7][8].

Родина

ред.

Валерія Заклунна на четвертому курсі одружилася з Гаррі Бардіним, який став відомим російським аніматором. Шлюб, проте, тривав лише місяць. У 1966 році побралася з актором Валерієм Сівачем, шлюб тривав 18 років. Як згадувала акторка, вона завжди вважала цей шлюб «нещасним випадком» та не розуміла, кого кохала — Дона Карлоса, Рощина чи актора, який виконував ці ролі. Після розлучення з Сівачем познайомилася з помічником секретаря з ідеологічної роботи ЦК Олександром Мироненком, з яким у 1985 році одружилася.

Творчість

ред.

Ролі в кіно

ред.

Величезну популярність приніс акторці кінематограф. Валерія Заклунна виконала головні ролі у понад 30 художніх фільмах, створюючи на екрані масу яскравих образів своїх сучасниць. Героїні Заклунної — сильні, незалежні натури. Серед усіх робіт акторки виділяють:

Ролі в театрі

ред.

У Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки зіграла понад 40 ролей:

  • 1966 — Клея («Лисиця і виноград»).
  • 1967 — Катя («Ходіння по муках»), Таня («Розлом»), королева Єлізавета («Дон Карлос»); «Далекі вікна».
  • 1968 — Елісон («Озирнись у гніві»); «Дивна місіс Севідж».
  • 1969 — Луїза («Правду! Нічого крім правди»); «Перший удар».
  • 1970 — Одинцова («Марія»); «Діти Ванюшина».
  • 1971 — Анна («Камінний господар»).
  • 1972 — «Доки арба не перевернулася»; «Самий останній день»; «Птахи нашої молодості»; «Друге побачення».
  • 1973 — «Транзит»; «Варвари».
  • 1974 — Наталі Пушкіна («Останні дні»); «Влада темряви».
  • 1975 — Валя («Російські люди»), Трубачова («Дивний лікар»).
  • 1976 — Алла Сергіївна («Випробування»), Сара («Іванов»).
  • 1977 — Ніна («Довгожданий»).
  • 1978 — «Хозяйка».
  • 1979 — Леся Українка («Сподіватися»), Оксана («П'ять днів у липні»).
  • 1981 — Любов Сергіївна («Тема з варіаціями»).
  • 1982 — Бабуся («Я, бабуся, Іліко та Іларіо»); «Межа спокою».
  • 1983 — Майя («Переможниця»).
  • 1984 — «Я прийшов дати вам волю».
  • 1987 — Мадонна («Іван і Мадонна»), Мар'я («Мар'я»).
  • 1991 — «Жиди міста Пітера».
  • 1993 — королева Анна («Молоді роки короля Людовика XIV»).
  • 1994 — міс Тіна («Історія однієї пристрасті»).
  • 1995 — Лідія Василівна («З вами небезпечно мати справу»).
  • 1997 — Варвара Василівна («Осінні скрипки»).
  • 2000 — Людмила Миколаївна («Любов і війна»).
  • 2001 — «І все це було… і все це буде…».
  • 2003 — Бабуся Еухена («Дерева вмирають стоячи»).
  • 2008 — «На заході сонця».
  • 2010 — «Квартет».
  • 2011 — «Трохи мерехтить примарна сцена… (Ювілей. Ювілей? Ювілей!)».
  • 2016 — Раїса Олександрівна («У цьому милому старому будинку»).

Відзнаки, нагороди

ред.

Звання

ред.

Ордени

ред.

Медалі

ред.

Премії

ред.
  • 1975 — Державна премія України імені Тараса Шевченка за виконання ролі Стефи Коцюмбас у художньому фільмі «До останньої хвилини».
  • 1979 — Державна премія СРСР за виконання ролі Катерини Дерюгіної в дилогії «Любов земна» — «Доля».
  • 1994 — премія «Образ мрії» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за виконання ролі місс Тіни у спектаклі «Історія однієї пристрасті».

Дипломи, відзнаки

ред.
  • 1961 — диплом переможця Першого огляду художньої самодіяльності м. Києва.
  • 1967 — диплом Міністерства культури УРСР «За найкраще виконання ролей, поставлених київськими театрами у ювілейному році».
  • 1974 — почесна грамота Верховної Ради Естонської РСР.
  • 1976 — почесна грамота Верховної Ради Білоруської РСР; дипломи переможця кінофестивалю в Іркутську та Омську.
  • Диплом Спілки кінематографістів України за найвище досягнення в радянській кінематографії.
  • 1981 — пам'ятний знак Президії ЦК профспілки працівників культури СРСР «Відмінник культурного шефства над Збройними силами СРСР».
  • 1994 — «За найкращу акторську роботу в театрах України», «За видатний внесок в українську кінематографію».
  • 1998 — «За найкращу театральну роль сезону» та багато інших.

Примітки

ред.
  1. Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
  2. http://news.online.ua/search/label/161119/valeriya-zaklunnaya/
  3. У деяких джерелах — Валерія Гаврилівна
  4. Портрети сучасниць. Книга пошани — Заклунна — Мироненко Валерія Гаврилівна. Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 23 жовтня 2016.
  5. У Києві померла народна артистка України Валерія Заклунна. ukranews.com. Українські новини. 22 жовтня 2016. Архів оригіналу за 24 жовтня 2016. Процитовано 22 вересня 2022.
  6. У Києві поховали народну артистку Валерію Заклунну (фото). bukinfo.com.ua. Буковинський незалежний інформаційний портал (БукІнфо). 25 жовтня 2016. Архів оригіналу за 26 жовтня 2016. Процитовано 25 жовтня 2016.
  7. Умерла Валерия Заклунная — причина смерти, биография, личная жизнь, дети. pressa.today (рос.). 22 октября 2016. Архів оригіналу за 23 жовтня 2016. Процитовано 25 жовтня 2016.
  8. Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (15.08.1942 — 22.10.2016). pressa.today. 22 октября 2016. Архів оригіналу за 24 жовтня 2016. Процитовано 23 жовтня 2016.
  9. Указ Президента Российской Федерации № 659 от 22 мая 2004 года «О награждении государственными наградами Российской Федерации граждан Украины» [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  10. Указ Президента України від 24 серпня 2012 року № 489/2012 «Про присвоєння В. Заклунній-Мироненко звання Герой України»
  11. Указ Президента України № 739/96 від 22 серпня 1996 року «Про нагородження Почесною відзнакою Президента України». Архів оригіналу за 1 липня 2019. Процитовано 23 жовтня 2016.

Посилання

ред.

Література

ред.
  • Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 177—178.