Беренде́ї (давньорус. Береньдѣи)[1], або Берендичі (давньорус. Берендици[1]) — кочові тюркські племена.

Зміст

НазваРедагувати

Окремі науковці пояснюють етнонім «берендеї» за допомогою гіпотетичного давньотюркського слова зі значенням «підкорятися», інші тлумачать його як «ті, що віддали себе», ще дехто виводить цю назву від тюркського терміна на позначення найкращої сталі, шаблі, кинджала з переносним значенням «мудрі», «славетні». Осібно стоїть гіпотеза, за якою берендеї були іранського походження, а в основі їхньої назви лежить скіфо-сарматське й загальноіранське «фарн» – «щастя, удача».

ІсторіяРедагувати

Із берендеями пов’язували групу беш-бьорон у киргизів і рід кьок-бьорон у казахів, плем’я беленджерів та хозарське місто Беленджер на Кавказі, народ байандур, що його перський історик ХІ століття Ґардізі відносить до кімацького племінного союзу. Автор першого тюркського словника Магмуд Кашґарі вважав їх огузьким підрозділом.

Згадуються в давньоруських літописах до кінця XII століття як частина чорних клобуків.

Уперше кочову орду берендеїв згадано в руських літописах 1097 року, коли вони разом із народами огузького походження, торками й печенігами, пішли на заклик осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича. Тоді ж Берендич згадується як власне ім’я торкського найманця-ката. Проте російський історик Василь Татищев, який спирався на недоступні нам нині манускрипти, стверджував, що вже 993-го торки й «берендичі» були союзниками великого князя київського Володимира Святославича у війні з печенігами.

1105 року берендеї, як і деякі інші тюркські народи Причорномор’я, зазнали поразки від новоприбулих половців і подалися на Русь. Їхні племена вели кочовий скотарський спосіб життя: влітку блукали зі своїми стадами й згаданими в літописах критими возами-вежами, а зимували поблизу якихось руських міст. У самих містах вони не мешкали, про змішування з русинами чи навернення до християнства літописці мовчать. Берендеї лише несли прикордонну службу й вирушали в походи з руськими князями, прийнявши їхнє покровительство. Подеколи діяли разом з іншими тюрками. Від решти найманців відрізнялися особливою жорстокістю щодо сусідів-степовиків.

Це був самостійний народ, на що вказує і його чисельність: у Київському князівстві відомі загони берендеїв із 1500, 2100 і навіть 30 тис. осіб. «Але, мабуть, з такими великими масами турецьких колоністів Мономах собі не міг дати ради – почалися, видно, непорозуміння, конфлікти, і в результаті якась частина сих осадників дуже скоро вернулася назад в степ», – писав академік Михайло Грушевський. В Іпатіївському літописі сказано, що 1121-го Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги «пішли геть самі». Із грецьких джерел відомо, що ці племена перейшли Дунай і вдерлись у балканські землі Візантії, спустошуючи їх направо й наліво.

Наслідком візантійсько-тюркської війни стало розселення розбитих кочовиків за Карпатами та на Балканах. Особливо гостинно до них поставилися в Угорщині – мадяри й самі колись були номадами, тож радо приймали до себе мандрівних воїнів, а надто тих, хто був вороже настроєний щодо слов’ян. Там оселилися не лише розбиті хозари, печеніги, половці, а й берендеї. Ще в 1305 році у Толнському комітаті в Угорщині документами відзначена terra Berencz – «Земля берендеїв». Чимало населених пунктів і в наш час мають там назви Беренч, Беренд, Берент, Бьорьонд, Берень і похідними від них. За середньовіччя існував і угорський шляхетський рід Берендеїв, відомий він і в Румунії.

У XII століті у берендеїв почали зароджуватися феодальні відносини. Києворуські князі використовували кінноту берендеїв для оборони Русі від половців, а також у князівських міжусобицях. У 1155 році берендеї, що перебували на службі в Юрія Долгорукого під час його київського князювання, захопили в полон багато половців. Уцілілі подались у степ по допомогу, підійшли до Києва й попросили князя, щоб той наказав найманцям повернути полонених. Долгорукий тільки руками розвів, бо ж берендеї відмовилися: «Ми вмираємо за Руську землю з твоїм сином і голови свої складаємо за твою честь, а бранці – наша власність». Таким чином вони відстояли своє право на військову здобич і помсту.

Водночас особливою вірністю степовики не вирізнялися, вони мали власну систему цінностей, де все вимірювалося вигодою. Під 1156 роком літопис зберіг для нас імена віроломних берендейських воєвод Тудора Сатмазовича, Каракоза (чи Варакоза) Мнюзовича і Караса Кокея. Маючи міста для зимівлі над річкою Россю, вони прохали в київського князя Мстислава Ізяславича дати їм іще по кілька інших як плату за зраду з боку їхнього попереднього володаря Ізяслава Давидовича. Кочовики допомагали руським князям тільки тоді, коли це було їм на користь.

1169-го син Юрія Долгорукого від половчанки Андрій Боголюбский, який мав іще й тюркське ім’я Китай, захопив і сплюндрував Київ, отримавши владу над Руссю. Цей владолюбний і хижий володимиро-суздальський князь мав великий авторитет у степовиків, навіть у диких половецьких орд, адже був онуком хана Аєпи. Очевидно, він знав і любив тюркські звичаї, жив за моральними нормами кочовиків. Берендеї, зрадивши разом із торками Мстислава та його союзників, перейшли на бік Андрія і спалили Києво-Печерську лавру. Відтоді вони надзвичайно віддано служили йому та його братові Михайлу у війнах проти деяких половецьких кланів. Північна Суздальщина, де панувало право сильного, почала дуже вабити цих войовничих кочовиків.

Остання згадка про проживання цього степового народу на території Київщини датується невдалим походом 1173-го року Юрійовичів на Київ та Вишгород супроти Ростиславичів, вважається що надалі вони передислокувалися до Переславля-Залєського[2]. З посиленням Володимиро-Суздальського князівства берендеї дедалі більше полишали Придніпров’я і йшли на службу до нових князів – нащадків Андрія, у жилах яких текла тюркська кров і які легко знаходили спільну мову з номадами.

Після монгольської навали на Русь в середині XIII століття частина берендеїв переселилася до Болгарії та Угорщини, решта — асимілювалися з основним кочовим населенням Золотої Орди. З XIII століття берендеї не згадуються руськими літописцями.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 465-482. — л.172об.
  2. Колибенко О. В. Володимир Глібович Переяславський: «рука Москви» чи перший князь «Оукраїни»? /ПХДПУ Наукові записки з української історії: збірник наукових статей. — Переяслав-Хмельницький, 2016. — Вип. 38. — 188 с. (25 с.)

ЛітератураРедагувати

  1. Українська радянська енциклопедія : у 12-ти т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  2. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
  3. Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- Київ: Генеза, 1993.
  4. Рахно Костянтин. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеїв пов’язав між собою Україну, Угорщину, Балкани, Росію та далекі степи Центральної Азії // Український тиждень. - Київ, 2013. - № 23 (291). - 13 червня.
  5. Кратнов А.Е. История берендеев. Ярославль: Индиго (Тип. изд-ва), 2009. 164 с.: ил. + 4 л. ч.-б. ил. на вклейке. 1000 экз. ISBN/ISSN 978-5-91722-019-2