Чо́рні клобу́ки (давньорус. Чернии Клобуци[1]; тюрк.: Kara-kalpak, Qara-papaqlar, «чорні ковпаки») — у ХІ—ХІІ століттях руська назва об'єднання тюркських родів печенігів, торків, берендеїв та ковуїв, які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось та Трубежі на Чернігівщині)[2]. Це об'єднання було зумовлене потребою спільної оборони від нападів тюрків половців[2], войовничо налаштованих щодо Русі. Відповідно у давньоруських літописах ЧК згадуються як «наші по́гані» з котрих було створено форпост Русі проти нападів кочівників[3][4].

Зміст

Загальні відомостіРедагувати

Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуков входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпічів (1160). Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 року і стосується торків. Ядром цього прикордонного контингенту вважається Торчеськ, центром берендеїв Ростовець, племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини. Згідно археологічних данних на відміну від постійних поселеннь Правобережжя (переважно Поросся), присутність слідів осідлих кочівників на Лівобережжі майже не зафіксовано[5].

Чорні клобуки складали частку війська київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин:

  • киян,
  • чорних клобуків і
  • княжої дружини.

У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили:

  • київське боярство і
  • чорні клобуки.

Клобуки не завжди були надійними підданими часом повстаючи або відходячи у степ, відмовляючись виконувати службу. Так, після заворушень у 1121 р. Володимир Мономах вигнав з руських земель плем'я берендеїв. Чорні клобуки і київські бояри спільно приймали рішення про запрошення до Києва того або іншого князя[джерело?]. Про важливу роль чорних клобуків в політичному житті Київського князівства свідчить стійкий вираз, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Перський історик Рашид-ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами в 1240 році, пише:

Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек попрямували походом в країну русів і народу чорних шапок і в 9 днів узяли велике місто русів, якому ім'я Манкеркан (Київ[джерело?]).

Згідно з археологічними даними після монгольського завоювання частина чорних клобуків переселилась у Поволжжя та Молдавію і увійшла у військово-аристократичну структуру улусу Джучі (половецького). Проте напівосіла і осіла частина чорних клобуків залишилася в Пороссі і з часом асимілювала з місцевим слов'янсько-варязьким населенням, взявши участь в етногенезі українців. Печенізька мова — мова низки тюркських племен, відомих під назвами чорні клобуки: печеніги, огузи, торки, ковуї, турпеї, боути, каєпичі, берендеї.

Чорні клобуки мали свою самоврядну організацію (віче старшин), яка підлягала київським князям[2]. Як складова частина Київської Русі, чорні клобуки охороняли її південні кордони та брали участь у походах київських князів[2]. Під впливом сусідів чорні клобуки поступово переходили від скотарства до осілого рільництва[2].

Після татарської навали 1240 року частина «чорних клобуків» асимілювала зі слов'янським населенням, інші подалися у степи, і про них історичні документи більше не згадують[2].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 418—445. — л.152об.
  2. а б в г д е стор. 3766, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. Залізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с.
  4. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (259 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  5. Моця О. П. Населення Поросся давньоруського часу за даними некрополів // Археологія, 1979, вип. 30 (129 с.)

Джерела та літератураРедагувати

  • М. Ф. Котляр. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 354. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. 2. — К.: Генеза, 1995.
  • Довідник з історії України. В 3 т. — Т. З. — К.: Генеза, 1999.
  • Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971.
  • Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965.
  • Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.
  • Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Україн-ського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
  • Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871.
  • Моргунов Ю. Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохви-ца // Свод археологических источни ков. — 1988. № 2.
  • Моця А. П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997.
  • Плетнева С. А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973.
  • Плетнева С. А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средне-вековья // Вопросы истории. — 1981. № 6.
  • Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958.
  • Повесть временных лет. — М. -Л., 1950.
  • Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1.
  • Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические отк-рытия 1966 года». М., 1967.
  • Рутківська Л. М. Степові кочівники та Київська Русь IX—X ст. // Український іс-торичний журнал. — 1965. № 11.
  • «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII—X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.