Відкрити головне меню

Бандурництво — мистецтво бандурного виконавства. Сучасне бандурне виконавство поділяється на : кобзарство —традиційне музикування на кобзі, лірі т); академічне бандурне виконавство, поділяється на інструментальне, вокальне та ансамблево траційне — з виконавськими можливостями інструменту).


ІсторіяРедагувати

Найдавніші згадки знаходимо в польських історичних джерелах XVI—XVII ст. — про бандуриста королівської капели у Кракові середини XV ст. (1441 р.) Тарашка, лютністів цієї капели Андрейка, Лук'яна, Подоляна, Стечка, а також бандуриста Чурила на службі у Зигмунда Августа. У XVI ст. у польських вельмож служили кобзар і лютніст Шумський, лютніст Боярський. Особливу увагу привертає бандурист і лютніст Войташек, знаний у Європі під іменем Альберт Длугограй, який жив у Польщі й Німеччині. В Лейпцігській лютневій табулатурі 1619 р. є кілька його творів, формою і жанрами пов'язаних з європейськими зразками (віланели, фантазії, вольти), а інтонаційним матеріалом — з національними джерелами.

У Польщі та Росії на кобзі, бандурі, торбані грали переважно українці. Відомо, що поляки називали кобзу «козацькою лютнею», «маленькою лютнею» чи «півлютнею», а бандуру — «багатострунною лютнею». Отже, можна припустити, що згадувані лютністи могли бути бандуристами, і нині важко однозначно твердити, про що йдеться — про лютню чи бандуру. При тім, нотні збірки XVI—XVII ст. адресувались не одному якомусь інструменту — вміщені в них твори могли виконуватись на будь-якому інструменті; більше того, недиференційовані форми викладу побутової музики XVIII ст. ускладнюють розпізнавання вокальних та інструментальних творів, які записувались однаково. Все це дає підстави вважати, що в руслі загального розвитку побутового музикування і фахового виконавства була і бандура, але не в кобзарських руках, а в руках світських бандуристів.

З середини XIX ст. автентичне кобзарство почало занепадати: припиняли своє існування кобзарські братства, вмирали кобзарі, змінювався спосіб життя тих, хто ще залишався, зникали автентичні інструменти, втрачався репертуар — і не останню роль у цьому процесі відіграла самодержавна політика переслідувань та утисків. Занепадало й світське бандурництво — на початку XX ст. і кобзарство, і бандурництво спіткала однакова доля: знищувалось і одне, і друге.

Українська інтелігенція — О.Русов, О.Жемчужніков, П.Мартинович, О.Сластіон, В.Овчинніков, В.Шевченко, М.Домонтович, М.Кропивницький — намагалась взяти справу збереження і відродження кобзарства у свої руки, але найбільша заслуга у цьому належить М.Лисенку і Г.Хоткевичу. Вивчаючи фольклор, М.Лисенко записав думи Остапа Вересая, організував його виступи у Києві та Петербурзі (1873, 1875), чим привернув увагу науковців до кобзарського виконавства як до самобутнього явища. На основі музично-теоретичного аналізу репертуару О.Вересая М.Лисенко підготував наукову роботу (102), що стала поштовхом для подальшого вивчення народної творчості і кобзарства зокрема — Ф.Колессою, Лесею Українкою, К.Квіткою, Д.Ревуцьким, Д.Яворницьким. У 1904-му році М.Лисенко заснував у Києві музично-драматичну школу, а в ній з 1908-го року — клас бандури, запросивши кобзаря І.Кучугуру-Кучеренка.

Фундаментальні завдання професіоналізації та оновлення кобзарства і бандурництва на початку ХХ ст. накреслив і вказав їх вирішення видатний мистець української культури Гнат Хоткевич (1877—1938). Музика була лише однією гранню його універсального таланту, і в ній він також проявив себе різнобічно: бандурист-виконавець традиційної музики, дослідник і знавець кобзарського мистецтва, автор методики навчання гри на бандурі і двох підручників — «Музичні інструменти українського народу» та «Підручник гри на бандурі» [202, 203], вихователь перших професійних бандуристів — виконавців і педагогів, диригент і композитор, автор близько 400 творів, і з них майже половина — для бандури, організатор першої капели бандуристів. Капела мала великий успіх на ХІІ Археологічному з'їзді науковців-етнографів (1902 р.), і стала подією, що кардинально змінила подальший хід розвою бандури.

Важко переоцінити «революційний прорив» бандурництва в діяльності Г.Хоткевича, але й не просто повною мірою та однозначно окреслити всі його здобутки [186]. Ставши жертвою трагічних репресій 1930-х років, коли знищували бандуру і бандуристів як «націоналістичне», вороже тоталітарній владі явище, Г.Хоткевич був розстріляний у харківській тюрмі. Його ім'я спаплюжили і заборонили, творчість і діяльність перекреслили і кинули в забуття. Засадничий досвід початкової професіоналізації кобзарства і бандурництва, надбаний Г.Хоткевичем, був, по суті, втрачений для сучасників та й для нащадків кількох поколінь. Лише з кінця 1980-х років почався період відродження, очищення й адекватної оцінки творчої постаті Г.Хоткевича та його універсальної діяльності на теренах музичного мистецтва, як і кобзарства в цілому.

Тривалий період нищення кобзарів і кобзарства як уособлення вищої духовності у синтезі філософії, моралі і культури українців загальмував процес його розвитку майже на сто років. Це один з найтрагічніших фактів української історії та культури.

Сучасне бандурне мистецтво, джерелами якого є кобзарство і давні форми домашнього та придворного музикування, за відносно короткий час — півстоліття — здійснило стрімкий злет до висот академічного професіоналізму. Якщо народний інструмент був і залишається національним символом України, то академічна бандура виконує сьогодні високу місію одного з провідників українського музичного мистецтва до світового визнання.

Еволюція бандури як принципово нового, професійно-академічного, сольно-віртуозного інструмента органічно поєднала паралельні та взаємозумовлюючі процеси: вдосконалення конструкції інструмента, систематизацію професійної музичної освіти, створення оригінального репертуару (в тому числі — сольно-інструментального, якого до цього майже не було), розширення географії бандурного мистецтва в Україні, появу нової генерації концертних виконавців, вихід українських бандуристів на світові мистецькі терени.

Універсальна постать видатного бандуриста, народного артиста України, професора НМАУ ім. П.І.Чайковського (тут і далі — Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського) репрезентує другу половину ХХ ст. в українській музичній культурі як епоху утвердження нового — академічного бандурного виконавства.

Академічне бандурне виконавствоРедагувати

Серед поважної когорти творців цієї епохи саме С. В. Баштан поєднав у своїй творчій діяльності всі можливі й необхідні напрямки — виконавство і композицію, педагогіку і методику, публіцистику і редагування, організаційну і музично-громадську роботу. С. В. Баштан став першовідкривачем багатьох новацій бандурної справи.

Вихованець В.Кабачка і М.Геліса С. В. Баштан y 1957-му році став лауреатом Всесоюзного і Міжнародного конкурсів виконавців на народних інструментах, отримавши дві І премії і дві Золоті медалі. Це була перша перемога бандури як сольно-інструментального концертного інструмента на світовому рівні, що й стало початком утвердження бандури у новій академічній якості. Багаторічна виконавська діяльність С. В. Баштана як соліста-інструменталіста була пов'язана з Ансамблем бандуристів Українського Радіо і Телебачення, оркестром Державного Українського Академічного Народного хору ім. Г.Верьовки (1948—1954, 1959—1969рр) та іншими концертними установами (1969—1988рр).

Майже п'ятдесят років С. В. Баштан викладає бандуру в Київській державній консерваторії (НМАУ) ім. П. І. Чайковського. Успадкувавши перспективність розвитку бандурної справи від В.Кабачка, М.Геліса, професор С.Баштан створив продуктивну школу академічного бандурного виконавства — разом зі своїми найобдарованішими учнями та їх вихованцями — і вивів бандуру на нові рубежі вокально-інструментального, сольно-інструментального та ансамблевого виконавства. Серед його вихованців — кілька поколінь талановитих, знаних в Україні та за її межами бандуристів: П.Чухрай, В.Кушпет, К.Новицький, Л.Федорова (Коханська), Г.Топоровська, В.Єсипок, Р.Гриньків, Л.Дедюх, Л.Мандзюк (Валерко), Н.Морозевич (Нагорнова), Р.Борщ.

Роль С. В. Баштана у формуванні київської школи академічнго бандурного виконавства не вичерпується виконавською та педагогічною діяльністю. «Школа гри на бандурі» (1984), написана С. В. Баштаном у співавторстві з А.Омельченком, була і є першою навчально-методичною основою бандурного виховання в Україні. Він здійснив фундаментальну працю з підбору, систематизації, редагування і друку у видавництві «Музична Україна» репертуару для бандуристів усіх рівнів (33 випуски «Бібліотеки бандуриста», 30 випусків «Взяв би я бандуру», 12 випусків «Репертуару бандуриста» та ін.). Усвідомлюючи велику потребу в оригінальному бандурному репертуарі, С. В. Баштан спонукав багатьох українських композиторів до активної творчості. Так з'явився вагомий доробок різножанрових композицій, які часто писались з огляду на творчі можливості саме С. В. Баштана, з урахуванням його постійних порад і побажань, і присвячувались йому як першому виконавцю.

У творчому спілкуванні з композиторами С. В. Баштан і сам став автором оригінальних інструментальних творів для бандури соло та обробок українських народних мелодій для голосу і бандури, які зайняли гідне місце і в педагогічному репертуарі, і на концертній естраді. В результаті українська музика збагатилася численими різножанровими творами, а бандурне виконання отримало ту класичну репертуарну основу, на якій ґрунтуються сучасна бандурна педагогіка та виконання.

ПосиланняРедагувати