Відкрити головне меню

Арабське завоювання Піренейського півострова

Арабське завоювання Піренейського півострова — у 711718 роках процес завоювання ісламським Омейядськии халіфатом Піренейського півострова (Іспанії) та знищення християнського Вестготського королівства. Опір нечисленних вестготів було зломлено, переважаючі іберо-римляни не змогли учинити серйозного опору завойовникам, а значна гебрейська меншість навіть вітала його, сподіваючись таким чином отримати рівні з християнами права. Династія Магрибу Омейядів узяла владу в Іберії у свої руки, підтримуючи домінантну роль ісламу руками берберських найманців. Лише у Піренейських горах зберегли незалежність два невеликі важкодоступні регіони, які населяли баски і романізовані астури. Битва при Ковадонзі (722), в якій християни отримали першу перемогу, започаткувала Реконкісту. Проте, аж до 732 року араби здійснювали набіги по усьому півдню Франції до річки Луара, поки не були розгромлені при Пуатьє. На завойованих в Іберії землях утворилася ісламська держава — Кордовський емірат (Андалусія) під орудою Абдаррахмана I, що пережила цілий ряд трансформацій і проіснувала до 1492. Завоювання було найзахіднішим розширенням Омейядського халіфату, так і початком мусульманського правління в Західній Європі. Також — Ісламське завоювання Іспанії, Омейядське завоювання Іспанії.

Ісламське завоювання Піренейського півострова
Las Glorias Nacionales, 1852 "Fatal batalla del Guadalete". (4013185227).jpg

Дата: 711718
Місце: Піренейський півострів (Іспанія, Португалія)
Результат: перемога мусульман, завоювання півосторва
Сторони
Християни: Мусульмани:
Командувачі
Муса ібн-Нусайр

Зміст

ПередумовиРедагувати

Відносно початкової природи експедиції, є наступні історичні гіпотези:

  • війська були послані допомогти одній з сторін в громадянській війні з метою грабежу і майбутнього альянсу;
  • що це був розвідувальний рейд, з метою перевірити військову силу Вестготського королівства;
  • що це була перша хвиля повномасштабного вторгнення;
  • що це був незвичайно великий набіг без подальших стратегічних намірів.

ВторгненняРедагувати

У арабських правителів Магрибу не було добре продуманого плану завоювання вестготської Іспанії. Велику частину населення Магрибу, звідки прибули завойовники, тоді складали бербери, які тільки нещодавно почали приймати іслам. Бербери неодноразово здійснювали набіги в південну частину Іберійського півострова після падіння римської влади. Є відомості про те, що 27 квітня 711 року Тарік ібн Зіяд із загоном вояків чисельністю від 1700[1] до 12,000[2] висадився в Іберії з метою вчинити черговий великомасштабний грабіжницький набіг, скориставшись розколом у Вестготському королівстві на західну частину (родригісти) і східну (вітиціани). На грабіжницьку версію вказує те, що його судна нагадували торгові, а коли стало зрозуміло, з якою метою прибули ці «торговці», християнські жителі довколишніх міст покидали своє майно і спробували сховатися в пагорбах, тобто вони поступили так, як зазвичай поступали жителі прибережних регіонів у разі короткочасного піратського рейду, а не облоги. Тарік захопив Альхесірас, і, дочекавшись підкріплення з Африки, рушив далі на північ, де 19 липня 711 року відбулася битва при Гвадалете, в якій було вбито короля Родеріка. Вестготські воїни, і без того нечисленні (їх чисельність була 1-2% від загальної чисельності,[3]), були розгромлені. Тільки невелика їх частина сховалася у фортеці Есиха неподалік від Севільї, але і вона була незабаром вимушена здатися. У 713 році деякий опір учинили фортеці Мерида і Сегоюела. Тарік вчинив вторгнення самовільно, але, згідно однієї з версій, дізнавшись про початковий успіх берберів в Іспанії, їм на допомогу поспішив Муса ібн Нусайр, арабський намісник з Іфрикії, головною метою якого було закріпити захоплені землі за арабами.сили Об'єднане військо мало приблизно в 10,000-15,000 вояків[4]

У 714, Муса ібн Нусайр очолив похід з метою захопити захід Басконії і Кантабріанські гори відкривши шлях до Галлеції. У період другого (або першого, залежно від джерел) арабського губернатора Абдул-Азіз ібн Муса (714–716) основні міські центри Каталонії капітулювали. У 714, його батько Муса ібн Нусайр захопити Сорію, західні регіони Басконії, Паленсію і Астурію аж до прибережного міста Хіхон. Північні райони Іберії мало цікавили завойовників — їх було важко утримати, по завоюванню. Високогірні західні та центральні субпіренейські долини залишилися нескореними.

У цей час війська Омейядів захопили Памплона, але місто не було зруйновано після компромісу з арабськими командирами було вирішено поважати місто і його жителів, практика, яка була широко поширена в багатьох містах Піренейського півострова.[5] Війська Омейядів зустрічали мало опору. Враховуючи можливості зв'язку тієї епохи, за три роки майже повністю було захоплено терен аж до Піренеїв, але більшості міст була надана автономія.[6]

Нова адміністраціяРедагувати

У 713, Абд аль-Азіз ібн Муса підкорив вестготів під орудою Теодомира, який мав владу на південному сході Іберії навколо своєї бази в Мурсії після поразки Родеріка. Теодомир підписав капітуляцію, за якою його землі були перетворені у васальну державу під орудою Омейядів. Його влада і християнські вірування підданих були збереженні; в обмін він пообіцяв платити податки і видавати повстанців що воюють проти правління Омейядів або ісламу. Таким чином, життя багатьох жителів залишилися без змін, як до вторгнення Таріка і Муси.[7] Договір, підписаний з Теодомиром створив прецедент для всієї Іберії, і міста капітулювали перед військом Омейядів отримуючи автономію, включаючи, ймовірно, муваладів Бану Касі в долині Ебро.

Ісламські закони не поширювалися на всіх громадян. Християни підпорядковувались вестготському зводу законів (Forum Iudicum), як і раніше. У більшості міст етнічні громади залишалися розділені і новоприбулі етнічні групи (сирійці, єменці, бербери тощо) мали будувати нові городки за межами існуючих міських кварталів. Це не стосувалось міст що були під прямим правлінням Омейядів. У Кордові, собор було розділено, щоб забезпечити релігійні потреби християн і мусульман. Ця ситуація тривала близько 40 років, до завоювання півдня Іспанії Абд ар-Рахманом (756).

Один з перших губернаторів (валі) Аль-Хурр ібн Абд-аль-Рахман аль-Такафі, поширив владу халіфату Омейядів у долину річки Ебро і північно-східні кордони Іберії, підпорядкував велику частину території і розпочав у 717 перші набіги через Піренеї у Септиманію. Крім того, він заклав основи цивільної адміністрації Омейядів в Іберії, шляхом відправки чиновників цивільної адміністрації в завойовані міста і землі, що охороняються гарнізонами, що розквартировані, як правило, поруч з регіональними центрами[8] Крім того, al-Hurr відновив права на землю їх попереднім християнським землевласникам, що значно додали дохід в скарбницю губернаторів Омейядів і халіфа Дамаска, так як тільки немусульмани підлягають оподаткуванню. Завдання встановлення цивільної адміністрації у завойованій частині аль-Андалус в основному завершилася губернатором Яґ'я ібн-Салама аль-Кальбі 10 років потому.

Етнічні групи і внутрішня напруженістьРедагувати

На першому етапі вторгнення армія складалась з берберів і різних груп арабів. Ці народи об'єналися навколо прапора Омейядів, але не змішувалися оселяючись в окремих містах або різних кварталах міста. Бербери, що на той час нещодавно прийняли іслам, як правило, отримували найскладніші завдання і їм для розселення була віддана найбільш пересічена місцевість, в той час як араби зайняли більш привабливі рівнини південної Іберії[9]

Отже, бербери розпочали заселення Галиції (у тому числі, можливо, Астурії), і сточища Ебро, але клімат на цих теренах для берберів був неприємним, вологим і холодним. Невдоволення берберів арабським правлінням (спроби ввести податок на берберів-мусульман тощо) викликали повстання в Північній Африці, і далі поширилося на Іберією. Повстання почалося у 730, коли Мунуза, можновладець східних Піреней уклав союз з князем Одо Аквітанським і відокремився від Кордови.

Ці внутрішні тертя постійно погрожували (або іноді може, як не парадоксально, стимулювали) Омейядів постійно розширюється військову присутність в аль-Андалус під час Конкісти. У 739, Укба ібн аль-Хаджжаджа довелося скасувати експедицію на Нижню Рону для боротьби з берберським повстанням на півдні. В наступному році, берберські гарнізони, дислоковані в Леоні, Асторга та інших північно-західних форпостах залишили місця дислокації, а деякі з них навіть прийняли християнську релігію[10] Постійні мусульманські поселення були створені на південь від Дору.

Повстання берберів прокотилася аль-Андалусом під час губернаторства Абд аль-Малік ібн-Катан аль-Фіхрі. Підкріплення були надісланні зі Східного Середземномор'я — єменські араби. Повстання берберів було придушено, арабські війська були посилені після 742. Юсуф ібн Абд аль-Рахман аль-Фіхрі (на відміну щоб Омейядів) залишався при владі до своєї поразки від Абд-ар-Рахман I у 756, і створення незалежного від Омейядів Кордовського емірату. Саме в цей період заворушень, король Піпін Короткий захопив Нарбонну в Андалузії (759).

КартиРедагувати

ПіслямоваРедагувати

Піренейський півострів був найзахіднішою губернією халіфату Омейядів — Іфрикія. Завоювання тривало протягом кількох сотень років, в цей час велика частина Піренейського півострова був відомий як Аль-Андалус, і домінували мусульманські правителі. Тільки декілька нових малих християнських держав вдалося відновити державність на крайній гірській півночі півострова.

У 756, Абд ар-Рахман I, повалив владу династії Омейядів, захопив Аль-Андалус, Кордову і Севілью, проголосив себе еміром або маліком, та оголосив незалежність від Аббасидів на п'ятничній молитві.[11] У результаті цих подій, південна Іберія стала де-юре і де-факто незалежною від Дамаського халіфату. Хоча це не було визнано за межами аль-Андалус і тих північноафриканських територій, з якими він був пов'язаний, Абд ар-Рахман I, і особливо його наступників, вважали, що вони були законними наступнику халіфату Омейядів, тобто, що їх правління було легітимнішим за Аббасидів. Проте, Абд ар-Рахман I ніколи не мав на меті створення окремої держави, але відвоювання всього терену Халіфату замість цього.

За часів володорювання Абд ар-Рахман I (до його смерті у 788), аль-Андалус зазнав централізації і повільної, але стійкої гомогенізації. Автономний статус багатьох міст і регіонів узгоджений в перші роки завоювання було скасовано у 778[12], в деяких випадках набагато раніше (Памплона у 742, наприклад). Іспанська Церква заснована в Толедо, чий статус в значній мірі незмінним залишався під час Конкисти, мав адопционістський конфлікт з Римською Церквою в кінці VIII століття. Рим спирався на союз з Карлом Великим (у війнах з кордовськими емірами), щоб захистити свою політичну владу і майно, і пішов на визнання Астурійського князівства на противагу Кордові, і Альфонсо II як короля. Населення аль-Андалус, особливо місцеві дворяни, що воліли брати участь у самоврядуванні, стали приймати іслам і арабську мову. Тим не менше, більшість населення залишалася християнами (через мосарабський обряд), і латина (мосарабська варіація) залишалася основною мовою до ХІ століття.

Абд ар-Рахман I заснував незалежну династію, яка проіснувала до ХІ століття, що була замінена низкою дрібних еміратів що були не в змозі зупинити Реконкисту північних християнських королівств. Альморавіди (1086–1094) і Альмохади (1146–1173) займали престол аль-Андалус наступними, і Марінідс у 1269, але це не допомогло запобігти фрагментації території мусульманських держав. Останній мусульманський емірат, Гранада зазнав поразки від військ Кастилії (наступник Астурії) і Арагона під орудою Ізабелли і Фердинанда у 1492. Остання хвиля депортацій з Іспанії тубільців мусульманського походження відбулася у 1614 році.

ПриміткиРедагувати

  1. Collins, Roger (1983). Early Medieval Spain. New York: St. Martin's Press. с. 151. ISBN 0-312-22464-8. 
  2. Collins, Roger (1989). The Arab Conquest of Spain 710-797. Oxford, UK / Cambridge, USA: Blackwell. с. 97. ISBN 0-631-19405-3. 
  3. Ripoll López, Gisela (1989). Características generales del poblamiento y la arqueología funeraria visigoda de Hispania (PDF). Espacio, Tiempo y Forma, S. I, Prehist. y Arqueol., t. 2. с. 389–418. Архів оригіналу за 12 серпень 2010. Процитовано 15 жовтень 2015. «En resumen se puede considerar que el pueblo visigodo —sin diferenciar la población civil de la militar— representó de un uno a un dos por ciento sobre la totalidad de la población de Hispania.» 
  4. El País. 2008-12-05. 
  5. Collins, Roger (1990). The Basques. Cambridge, MA: Basil Blackwell. с. 116. ISBN 0-631-17565-2. 
  6. Collins, 1990, с. 116
  7. Collins, Roger (1989). The Arab Conquest of Spain 710-797. Oxford, UK / Cambridge, USA: Blackwell. с. 39–40. ISBN 0-631-19405-3. 
  8. Collins, 1989, с. 45–46
  9. Collins, 1989, с. 49–50
  10. Collins, 1989, с. 158
  11. Collins, 1989, с. 127
  12. Collins, 1989, с. 174

ДжерелаРедагувати

  • Collins, Roger: La conquista bereber. 710-797. Tomo III de la Historia de España. Ed. Crítica. Barcelona. 1.991.
  • Chalmeta, P: Invasión e islamización. La sumisión de Hispania y la formación de al-Andalus, Madrid, 1994.
  • Donner, F.M.G.: The Early Islamic Conquests, Princeton University Press, 1981.
  • García Moreno, Luis A: Historia de la España visigoda. Ed. Cátedra. Madrid. 1.989.
  • Orlandis, José: La conversión de Europa al cristianismo. Ed. Rialp. Madrid. 1.988.
  • Orlandis, José: La vida en España en tiempo de los godos. Ed. Rialp. Madrid. 1.991.
  • Orlandis, José: Semblanzas visigodas. Ed. Rialp. Madrid. 1.992.
  • Vicens Vives, J.: Atlas de historia de España. Ed. Teide. Barcelona. 1.984.
  • Hayt, Franz; y Córdoba y Ordóñez, Juan: Atlas de historia universal y de España. Ed. Magisterio. Madrid. 1.989.
  • Sánchez-Albornoz, Claudio: Orígenes y destino de Navarra. Trayectoria histórica de Vasconia. Otros escritos. Ed. Planeta. Barcelona. 1.984.
  • Mestre Campi, Jesús; y Sabaté, Flocel: Atlas de la Reconquista. Ed. Península. Barcelona. 1.998.
  • Lourido, Ramón, et al.: El cristianismo en el norte de África. Ed. Mapfre. Madrid. 1.993.
  • Iliffe, John: África. Historia de un continente. Cambridge University Press. 1.998.
  • Camps, Gabriel: Los bereberes: de la orilla del Mediterráneo al límite meridional del Sáhara. Editorial Icaria. Barcelona. 1.998.