Але́сь Адамо́вич[5] (повне ім'я та прізвище: Алякса́ндар Міха́йлавич Адамо́вич; 3 вересня 1927, Мінська область, Білорусь — 26 січня 1994 року, Москва, Росія) — білоруський радянський письменник і критик, професор і член-кореспондент академії наук Білорусі, доктор філософії в галузі філології; член Верховної Ради СРСР (1989-92).

Алесь Адамович
біл. Алесь Адамовіч
Ім'я при народженні Аляксандар Міхайлавіч Адамовіч
Народився 3 вересня 1927(1927-09-03)[1][2][…]
Kanyukhid, Hrozaŭski Sieĺsavietd, Q4148667?, Мінський округ, Білоруська РСР, СРСР
Помер 26 січня 1994(1994-01-26)[1][4] (66 років)
Москва, Росія
·інфаркт міокарда
Поховання Глуша
Країна  СРСР
 Білоруська РСР
Діяльність прозаїк, сценарист, публіцист
Alma mater філологічний факультет БДУ (1950) і Вищі курси сценаристів і режисерівd (1966)
Заклад Білоруський державний університет, Інститут літератури імені Янки Купалиd і МДУ
Мова творів білоруська і російська
Роки активності 19531994
Жанр проза і публіцистика
Членство СП СРСР, СЖ СРСР і СК СРСР
Партія Білоруський народний фронт
Мати Hanna Tychynad
Родичі Uladzimir Tychynad і Mikhail Tychinad
Учасник німецько-радянська війна
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Трудового Червоного Прапора — 1987 Орден «Знак Пошани»
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 2 ступеня
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 2 ступеня
Премії Державна премія БРСР (1976)

CMNS: Алесь Адамович у Вікісховищі

Біографія

ред.

Народився 3 вересня 1927 в сім'ї службовців. Мати під час Другої світової війни, рятуючи сина від вигнання до Німеччини, в шкільному свідоцтві виправила дату його народження на більш пізню.[6] Під час окупації воював у партизанському загоні.

Починаючи з 1944 року відновив свою освіту. Після війни навчався в Леніногорського гірничо-металургійному технікумі. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1950) аспірантуру (1953), московські Вищі дворічні курси сценаристів і режисерів (1964). Починаючи з 1950-х років, у Мінську, Адамович працював в області філології та літературної критики; а пізніше і в кінематографі. У 1954—1962 працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР. Доктор філологічних наук (1962). У 1962—1966 викладав в МДУ курс білоруської літератури, був усунений від викладання за відмову підписати лист із засудженням Ю. Даніеля і А. Синявського.[7] З 1967 по 1987 рік знову працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР (з 1976 — завідувач сектора). Був членом Спілки письменників СРСР з 1957 року У 1976 році був відзначений Державною премією Білорусі в галузі літератури за Хатинь. З 1986 року жив і працював у Москві. У 1987—1994 — директор Всесоюзного НДІ кінематографії.

Помер від другого інфаркту. Похований у міському селищі Глуша Бобруйського району Могильовської області.

Твори Алеся Адамовича перекладено 21 мовою.

Громадська діяльність

ред.

Після Чорнобильської аварії в 1986 р, коли Білорусь постраждала чи не найбільше, Адамович почав активно поширювати факти про катастрофу серед радянської керівної еліти.

У 1989—1991 — народний депутат СРСР від Спілки кінематографістів СРСР, входив до Міжрегіональної депутатської групи. Активно підтримував створення Білоруського Народного Фронту і його ініціативи. Був співголовою громадської ради історико-просвітницького товариства «Меморіал» (з 1989) членом бюро клубу «Московська трибуна» (з 1989), членом Координаційної ради руху «Апрель» (з 1990). У 1989—1992 — Співголова Міжнародного фонду «Допомога жертвам Чорнобиля». Підписав «Лист 42-х». Помер 26 січня 1994 одразу після виступу у Верховному Суді РФ з промовою на захист майнових прав Спілки письменників і Літфонду.

Творчі спілки: Член Спілки письменників СРСР з 1957 в 1986—1991 — член правління, в серпні 1991 — секретар правління, у вересні 1991—1992 — співголова правління. Член Спілки журналістів СРСР з 1967 року. Член Спілки кінематографістів СРСР з 1977. Заступник голови Комісії СРСР у справах ЮНЕСКО (1987). Входив до редколегії журналів «Неман», «Фенікс — ХХ» громадський редакційної ради альманаху «Детектив і політика».

Нагороди та премії

ред.

Вибрані праці

ред.

Фантастика у творчості Адамовича

ред.

Вже в воєнній повісті Адамовича «Карателі» (1980) з'являються епізоди символіко-фантастичного плану. Під час роботи на сесії Генеральної Асамблеї ООН в складі білоруської делегації (у 1982 році) письменник почав роман «Остання пастораль» (1987—1989), що залишився єдиним суто фантастичним твором письменника, філософську притчу про світ після катастрофи (ядерної війни); троє героїв вижили — російський офіцер, американець і дівчина з неназваної європейської країни — виявляються в «локальному раю» (на острові, що не піддається радіації) заново розігруючи біблійний сюжет про гріхопадіння.

Повісті та оповідання

ред.
  • Партизани, роман (1960-63) і фільм під тією ж назвою.
  • Хатинь, виданої в 1972 році, опублікованій в 1976 році.
  • Карателів («Карателі»), 1980.

Друкувався як критик (з 1953), прозаїк (з 1960) і публіцист. Твори Адамовича перекладені 21 мовою. Неодноразово друкувався в «Літературній газеті» газеті «Московские новости» журналах «Питання літератури», «Знамя», «Новий світ», «Дружба народів», «Грані».

Критика

ред.

Сценарій

ред.

Примітки

ред.
  1. а б Deutsche Nationalbibliothek Record #118846043 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. Енциклопедія Брокгауз
  3. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. Русская литература XX века. Прозаики, поэты, драматурги / под ред. Н. Н. Скатов — 2005. — С. 18–20. — ISBN 5-94848-245-6
  5. Правопис: § 144. Слов’янські прізвища та імена 1. Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками… винятки становлять тільки узвичаєні імена деяких білоруських письменників та діячів культури — такі, як Алéсь Адамóвич, Пятрýсь Брóвка, Рúгор Бородýлін та ін.
  6. Obituary: Ales damovich. The Independent (англ.). 29 січня 1994. Процитовано 28 липня 2022.
  7. Žurnalisty XX veka : ljudi i sud·by. Moskva: OLMA-PRESS. 2003. ISBN 5-224-04074-4. OCLC 163631605.

Посилання

ред.