Вікіпедія

Алесь Адамович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Адамович.

Але́сь Адамо́вич[5] (повне ім'я та прізвище: Алякса́ндар Міха́йлавич Адамо́вич; 3 вересня 1927, Мінська область, Білорусь — 26 січня 1994 року, Москва, Росія) — білоруський радянський письменник і критик, професор і член-кореспондент академії наук Білорусі, доктор філософії в галузі філології; член Верховної Ради СРСР (1989-92). Друкувався як критик (з 1953), прозаїк (з 1960) і публіцист. Твори Адамовича перекладені 21 мовою. Неодноразово друкувався в «Літературній газеті» газеті «Московские новости» журналах «Питання літератури», «Знамя», «Новий світ», «Дружба народів», «Грані».

Алесь Адамович
біл. Алесь Адамовіч
Ім'я при народженніАляксандар Міхайлавіч Адамовіч
Народився3 вересня 1927(1927-09-03)[1][2][…]
Kanyukhid, Hrozaŭski Sieĺsavietd, Q4148667?, Мінський округ, Білоруська РСР, СРСР
Помер26 січня 1994(1994-01-26)[1][4] (66 років)
Москва, Росія
·інфаркт міокарда
ПохованняГлуша
Країна СРСР
 Білоруська РСР
Діяльністьпрозаїк, сценарист, публіцист
Alma materфілологічний факультет БДУ (1950) і Вищі курси сценаристів і режисерівd (1966)
ЗакладБілоруський державний університет, Інститут літератури імені Янки Купалиd і МДУ
Мова творівбілоруська, російська
Роки активності1953 — 1994
Жанрпроза і публіцистика
ЧленствоСП СРСР, СЖ СРСР і СК СРСР
ПартіяБілоруський народний фронт
МатиHanna Tychynad
РодичіUladzimir Tychynad і Mikhail Tychinad
Учасникнімецько-радянська війна
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Трудового Червоного Прапора — 1987 Орден «Знак Пошани»
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 2 ступеня
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 2 ступеня
ПреміїДержавна премія БРСР (1976)
CMNS: Алесь Адамович у Вікісховищі

Біографія

ред.

Народився 3 вересня 1927 в сім'ї службовців. Мати під час Другої світової війни, рятуючи сина від вигнання до Німеччини, в шкільному свідоцтві виправила дату його народження на більш пізню.[6] Під час окупації воював у партизанському загоні.

Починаючи з 1944 року відновив свою освіту. Після війни навчався в Леніногорського гірничо-металургійному технікумі. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету (1950) аспірантуру (1953), московські Вищі дворічні курси сценаристів і режисерів (1964). Починаючи з 1950-х років, у Мінську, Адамович працював в області філології та літературної критики; а пізніше і в кінематографі. У 1954—1962 працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР. Доктор філологічних наук (1962). У 1962—1966 викладав в МДУ курс білоруської літератури, був усунений від викладання за відмову підписати лист із засудженням Ю. Даніеля і А. Синявського.[7] З 1967 по 1987 рік знову працював в Інституті літератури ім. Я. Купали АН БРСР (з 1976 — завідувач сектора). Був членом Спілки письменників СРСР з 1957 року У 1976 році був відзначений Державною премією Білорусі в галузі літератури за Хатинь. З 1986 року жив і працював у Москві. У 1987—1994 — директор Всесоюзного НДІ кінематографії.

Помер від другого інфаркту. Похований у міському селищі Глуша Бобруйського району Могильовської області.

Громадська діяльність

ред.

Після Чорнобильської аварії в 1986 р, коли Білорусь постраждала чи не найбільше, Адамович почав активно поширювати факти про катастрофу серед радянської керівної еліти.

У 1989—1991 — народний депутат СРСР від Спілки кінематографістів СРСР, входив до Міжрегіональної депутатської групи. Активно підтримував створення Білоруського Народного Фронту і його ініціативи. Був співголовою громадської ради історико-просвітницького товариства «Меморіал» (з 1989) членом бюро клубу «Московська трибуна» (з 1989), членом Координаційної ради руху «Апрель» (з 1990). У 1989—1992 — Співголова Міжнародного фонду «Допомога жертвам Чорнобиля». Підписав «Лист 42-х». Помер 26 січня 1994 одразу після виступу у Верховному Суді РФ з промовою на захист майнових прав Спілки письменників і Літфонду.

Творчі спілки: Член Спілки письменників СРСР з 1957 в 1986—1991 — член правління, в серпні 1991 — секретар правління, у вересні 1991—1992 — співголова правління. Член Спілки журналістів СРСР з 1967 року. Член Спілки кінематографістів СРСР з 1977. Заступник голови Комісії СРСР у справах ЮНЕСКО (1987). Входив до редколегії журналів «Неман», «Фенікс — ХХ» громадський редакційної ради альманаху «Детектив і політика».

Нагороди та премії

ред.

Праці

ред.

Художня проза

ред.
  • «Партизани», роман-дилогія (частина 1 - «Війна під стріхами», 1960; частина 2 - «Сини йдуть до бою», 1963);
  • «Остання відпустка» (1969), повість із життя радянської наукової інтелігенції;
  • «Я з вогненного села…» (1975; спільно з Я. Брилем та В. Колесником), повість;
  • «Хатинська повість» (1971);
  • «Карателі, або Життєпис гіпербореїв» (1980), повість;
  • «Блокадна книга» (1977-1981; спільно з Д. Ґраніним);
  • «Остання пастораль» (1987), антивоєнна лірико-драматична повість-застереження.
Фантастика у творчості Адамовича

Вже в воєнній повісті Адамовича «Карателі» (1980) з'являються епізоди символіко-фантастичного плану. Під час роботи на сесії Генеральної Асамблеї ООН в складі білоруської делегації (у 1982 році) письменник почав роман «Остання пастораль» (1987—1989), що залишився єдиним суто фантастичним твором письменника, філософську притчу про світ після катастрофи (ядерної війни); троє героїв вижили — російський офіцер, американець і дівчина з неназваної європейської країни — виявляються в «локальному раю» (на острові, що не піддається радіації) заново розігруючи біблійний сюжет про гріхопадіння.

Критика

ред.

А. Адамович — автор літературознавчих і критичних праць:

  • «Шлях до майстерності: становлення мистецького стилю К. Чорного» («Шлях да майстэрства: станаўленне мастацкага стылю К. Чорнага»; 1958);
  • «Білоруський роман» («Беларускі раман»; 1961);
  • «Становлення жанру» («Становление жанра», російською мовою; 1964);
  • «Горизонти білоруської прози» («Горизонты белорусской прозы», російською мовою; 1974) та ін.
  • «Проблеми з новим мисленням» («Problems with the New Way of Thinking»)(англ.) [Архівовано 24 грудня 2014 у Wayback Machine.].

Сценарії

ред.

Переклади українською мовою

ред.
  • Адамович А. Хатинська повість / перекл. з білор. Г. Ігнатенко; худож. В. Лужин — К. : Дніпро, 1973 — 176 с. (серія «Романи й повісті». № 6/1973);
  • Адамович, А. Хатинська повість / перекл. з білор. Г. Ігнатенко — К. : Радянський письменник, 1974;
  • Адамович А., Бриль Я. ,Колесник В. «Я з вогняного села...» : повість / авториз. пер. з білор. М. Львович[8] — К. : Дніпро, 1977 — 404 с.

Примітки

ред.
  1. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #118846043 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Енциклопедія Брокгауз
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ Русская литература XX века. Прозаики, поэты, драматурги / под ред. Н. Н. Скатов — 2005. — С. 18–20. — ISBN 5-94848-245-6
  5. ↑ Правопис: § 144. Слов’янські прізвища та імена 1. Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками… винятки становлять тільки узвичаєні імена деяких білоруських письменників та діячів культури — такі, як Алéсь Адамóвич, Пятрýсь Брóвка, Рúгор Бородýлін та ін.
  6. ↑ Obituary: Ales damovich. The Independent (англ.). 29 січня 1994. Процитовано 28 липня 2022.
  7. ↑ Žurnalisty XX veka : ljudi i sud·by. Moskva: OLMA-PRESS. 2003. ISBN 5-224-04074-4. OCLC 163631605.
  8. ↑ Львович Майя Давидівна // Сайт Харківської обласної організації Національної спілки письменників України

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алесь_Адамович&oldid=43320018