Відкрити головне меню

Історія ЛГБТ-руху в Україні

ЛГБТ-рух в суспільно-політичному житті України

ЛГБТ-рух до сучасних часівРедагувати

Радянська окупаціяРедагувати

Переслідування і різко вороже ставлення, неможливість протистояти тоталітарній системі за радянських часів сприяли формуванню особливої субкультури гомосексуальних і бісексуальних людей. На відміну від країн Заходу, де контркультура ЛҐБТ-спільноти стала серйозною альтернативою традиційному устрою завдяки можливості відкрито висловлювати свою позицію, в СРСР сформувалася закрита для необізнаних субкультура адаптації, що дозволила в умовах переслідувань гомосексуальним і бісексуальним людям організувати своє приватне життя. Важливими межами цієї субкультури стали відсутність єдиної спільноти як такої, розрізненість, цілком обґрунтована засекреченість.

Після розпаду СРСРРедагувати

Після довгих років підпільного існування, після розпаду СРСР і відміни в січні 1992 року запровадженого сталінським режимом кримінального покарання за чоловічу гомосексуальність в Україні субкультура гомосексуальних і бісексуальних людей дістала можливість вийти з підпілля… у хаос. Скасування кримінального переслідування не змінило сформованого роками негативного і упередженого відношення до гомосексуальних і бісексуальних людей з боку суспільства. Розрізненість ЛҐБТ-спільноти, відсутність інформації, стереотипи і гомофобія не сприяли розквіту субкультури і руху лесбійок, ґеїв, бісексуальних і трансґендерних людей.

1990-ті рокиРедагувати

Першими відчули на собі наслідки «виходу в світ» люди, що намагалися зареєструвати організації гомосексуальних і бісексуальних людей. Тяганина, образи і дискримінація в процесі реєстрації, упереджене відношення, з одного боку, і страх відкритого виступу багатьох гомосексуальних і бісексуальних людей — з іншою, привели до того, що багато перших організацій ЛҐБТ не було офіційно зареєстровано.

Більшість об'єднань геїв і лесбійок України почала і кінця 90-х були клубами знайомств і не ставили перед собою жодних цілей політичного характеру. Багато хто з них насилу проіснував більше двох років.[1]

СучасністьРедагувати

Влада досі йде на контакти з представниками ЛҐБТ лише в питаннях профілактики ВІЛ/СНІД і венеричних хвороб серед цієї важко досяжної групи людей. На профілактиці було засновано співпрацю геївских груп і місцевих СНІД-центрів в Одесі, Запоріжжі, Донецьку і так далі. Тобто фактично державні структури намагалися і досі намагаються позбавитися від необхідності роботи з даною групою населення. Як недавно заявив мер Красноармійська (Донецька обл.) Андрій Ляшенко, «в місті Червоноармійську офіційно не виявлена соціальна група чоловіків, які мають сексуальні відношення з чоловіками» (лист Червоноармійської міськради від 19 вересня 2008 р. № 01-22-2673)[2].

За станом на серпень 2014 р., з 40 офіційно легалізованих реєстраційними органами громадських і благодійних ЛГБТ-організацій, створених ЛҐБТ-спільнотою, в Україні діють реально 26 і номінально 18 об'єднань громадян.

Саме вони займаються активною діяльністю для ЛҐБТ-спільноти: адвокацією, роботою із ЗМІ, зв'язками з громадськістю проведенням культурних та спортивних заходів, наданням психологічної підтримки і правових консультацій, освітньою роботою, дослідженнями, профілактикою ВІЛ/СНІДу та ІПСШ серед ЧСЧ та ЖСЖ. Наразі стало розвиваються надійні лесбігеївські on-line джерела інформації, в деяких обласних містах проводяться групи взаємодопомоги і групи особистісного росту, активно розвивається спортивне і творче дозвілля.

Тепер в Україні традиційно відзначається Міжнародний день проти гомофобії (17 травня), Міжнародний день толерантності (16 листопада), День пам'яті гомосексуалів — жертв тоталітарного радянського режиму (12 грудня), лесбігеївська спільнота активно адвокатує свої права перед виконавчою і законодавчою владою.

2006 року спільнотою була ініційована широка дискусія щодо надання повноти громадянських прав і свобод ЛҐБТ-громадянам. У відкритому листі до Президента і профільних міністерств у 2006 р. було викладено 6 основних вимог (заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, легалізація та визнання шлюбів тощо). У 2008 році лесбігеївська спільнота розробила «План заходів щодо протидії в Україні дискримінації на підставі сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності», адресований Президентові, Парламенту та профільним міністерствам і відомствам, що складається з 109 пунктів і охоплює всі напрями суспільних стосунків і громадянських прав.

В результаті семінару-наради[3] за участі представників ЛГБТ організацій з Мінздравом України була проведена презентація потреб в медичних послугах ЛГБТ, ЧСЧ, ЖСЖ і трансгендерних людей, складені рекомендації, що адресовані Мінздоров'я та іншим профільним відомствам.

Роль громадських організацій в боротьбі з гомофобією, стигмою і дискримінацією, неможливо не відзначити, що лідери і активісти ЛГБТ-організацій України зайняли міцну позицію експертів та newsmaker'ів для засобів масової комунікації нашої країни. Український медіа-простір проявляє стійкий інтерес до ЛГБТ проблематики. Зокрема, лише в 2009–2010 році ЛГБТ тему регулярно висвітлювали такі провідні телеканали, як СТБ, Інтер, 5 канал, ТРК Україна; друковані видання: журнал «Кореспондент», «Time Out», «15 хвилин», «Единственная» а також Інтернет-видання і інформаційні агенції: unian.net, obozrevatel.com, mignews.com.ua, from-ua.com, glavred.info, korrespondent.net.

Однак, не зважаючи на те, що від 1991 року українців відокремлює вже 19 років, рух ЛГБТ в Україні досить слабко розвинений через різноманітні причини. Серед них можна виділити: відсутність плідної співпраці між організаціями лесбійок і геїв; мала активність спільноти і небажання боротися за свої права; недостатнє фінансування, що не дозволяє почати навіть малі проекти, не пов'язані з профілактикою ВІЛ/СНІДу, а спрямовані на протидію гомофобії, стигмі та дискримінації або підвищення організаційного рівня існуючих громадських організацій і груп. Також слід зазначити недолік інформації про ЛГБТ-спільноту та ЛГБТ-рух; високий рівень гомофобії в ЗМІ і владних структурах; труднощі при реєстрації громадських організацій ЛГБТ та взаємодії із владою.

З 2008 року в Україні започатковано практику щорічного проведення Національних ЛГБТ-конференцій, на яких у рамках дво-триденних зборів проводяться презентації досліджень серед ЧСЧ/ЛГБТ, подій в ЛГБТ-спільноті, нових профілактичних проектів в Україні, публікацій з ЛГБТ-тематики; влаштовуються майстер-класи і семінари щодо методів і підходів у профілактиці ВІЛ-інфекції/СНІДу/ІПСШ, психологічної підтримки і створення сприятливого середовища для ЛГБТ/ЧСЧ/ЖСЖ, мобілізації ЛГБТ-спільноти, проведення адвокаційних кампаній в інтересах ЛГБТ[4]. Крім цього, наприкінці кожного календарного року, починаючи з 2007, відбувається стратегічне планування діяльності ЛГБТ-організацій, на якому представники неурядових об'єднань ЛГБТ і ЧСЧ-сервісних організацій підбивають під сумки своєї участі в міжнародних і національних заходах з питань охорони здоров'я та прав людини для ЛГБТ/ЧСЧ, планують діяльність своїх організацій і проектів на наступний рік[4].

У 2016 році в Україні було засновано першу премію для журналістів, що пишуть про ЛГБТ - Charlie Award.

ЛГБТ-рух стає все більш ваговитим чинником суспільно-політичного життя України. Лесбійки та геї не стоять осторонь суспільно-політичних процесів.[джерело?]

ДжерелаРедагувати

  1. Нагорна Н. Становище гомосексуальних і бісексуальних людей в Україні. Новини ВІЛ / СНІД № 2-3, 2003. Міжнародний Альянс з ВІЛ / СНІД — К. — 32 С., — Стор. 2-4.
  2. Гомосексуалістів у Червоноармійську шукали, але не знайшли Детальніше читайте на УНІАН: http://human-rights.unian.ua/151483-gomoseksualistiv-u-chervonoarmiysku-shukali-ale-ne-znayshli.html. УНІАН. 2018-10-07. Процитовано 2014-09-09. 
  3. Семінар-нарада з питань вирішення проблем стигматизації і дискримінації ЧСЧ та ЖСЖ у сфері надання громадянам медико-соціальних послуг відбулася в липні 2008 року за сприяння Коаліції ВІЛ-сервісних організацій України за кошти Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні
  4. а б Методичні рекомендації з питань ВІЛ та ЧСЧ для суддів: Методичний посібник / Шеремет С. П. — К. : Програма розвитку ООН в Україні, 2011. — С. 35.

ПосиланняРедагувати