Відкрити головне меню

Часни́к Іван Миколайович (*15 (27) квітня 1889, село Кринки Кременчуцького повіту Полтавської губернії — † після 1921 року) — український громадсько-політичний діяч, член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, з 10.06 до 29.09.1919 р. замісник керуючого управлінням преси й інформації в уряді Б. Мартоса, фігурант «Справи членів ЦК УПСР».

Часник Іван Миколайович
Часник Іван Миколайович
Народився 27 квітня 1889(1889-04-27)
с. Кринки, Кременчуцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер після 1921
Партія ЦК Українська партія соціалістів-революціонерів

БіографіяРедагувати

Походить з дворян, батько мав звання титулярного радника. Після закінчення реального училища вступив до Київського політехнічного інституту. І. Часник звільнений з першого курсу КПІ через політичну неблагонадійність, до 1914 року постійної служби не мав, займався конспіративною політичною діяльністю, брав участь у кооперативному русі. За його власними свідченнями, він арештовувався в 1911, 1912 та 1914 роках, але суджений не був. Під час арештів утримувався в Лук'янівській та Петроградській тюрмах. Саме в останній він зустрічає початок 1 світової війни, а з 1915 року до кінця жовтня 1917 відбував військову повинність на Північному фронті, як рядовий; мав поранення та контузію. Членом Української партії соціалістів-революціонерів став на початку 1916 року. На час жовтневого перевороту в Петрограді І. Часник був членом виконкому (очевидно, Ради солдатських депутатів) 12 Армії. Після демобілізації він приїхав до Києва, де з березня 1918 року працював найманим інструктором організаційної комісії Української Центральної Ради. За Української Держави гетьмана П. Скоропадського І. Часник проживав на нелегальному становищі в Харкові та Києві, брав участь у антигетьманському повстанні. В грудні 1918 року за його редакцією у Білій Церкві виходить щоденна газета «Народнє слово», всього за період від 5 до 16 грудня вийшло 10 номерів цієї газети. Сам І. Часник на суді свідчить: «… с января месяца — после конференции У. П. С. Р.– (центрального течения), был избран в ЦК и непосредственно кооптирован [в] Ц. К. Селянской спилки». З лютого по травень 1919 року І. Часник перебуває в окупованому більшовиками Києві.

В середині травня 1919 року за постановою керівництва УПСР І. Часник у складі делегації від есерів-центристів та соціал-демократів «незалежників» виїхав у Тернопіль для переговорів з Директорією і урядом УНР про консолідацію повстанського руху в Україні. І. Мазепа в своїй книжці спогадів «Україна в огні й бурі революції» пише, що ця делегація прибула до Тернополя 29 травня. З 10 червня 1919 року І. Часник затверджується на посаді товариша і замісника керуючого управлінням преси й інформації в уряді Б. Мартоса. В зв'язку з тривалою відсутністю керуючого управлінням преси і інформації І. Лизанівського, І Часник регулярно бере участь в засіданнях Ради Народних Міністрів УНР, протягом червня-липня 1919 року його присутність на засіданнях уряду зафіксована у 13 відповідних протоколах. На засіданнях він іноді доповідав з певних питань, ухвалами уряду йому доручалось виконання низки завдань по його відомству. Звільнений він з посади 29 вересня 1919 року, вже за головування в Раді Народних міністрів І. Мазепи. За перебування уряду в Кам'янці-Подільському І. Часник, за його словами, певний час редагував газету «Народня воля».

З евакуацією Кам'янця-Подільського в листопаді 1919 року («листопадовий крах УНР») І. Часник перебирається в Польщу, де захворів і був інтернований поляками в концентраційний табір, в якому перебував до кінця 1919 року. Після звільнення з табору, в кінці лютого 1920 року він виїздить до Чехії, звідти — до Відня на конференцію УПСР. З чеськими документами за партійним дорученням з Відня І. Часник через Варшаву виїздить до Кам'янця-Подільського, де зустрічається з Арк. Степаненком. Тут вони за погодженням з місцевим більшовицьким партосередком дістають дозвіл на перехід на радянську територію і прибувають до Вінниці на початку квітня. Їхали І. Часник і Арк. Степаненко із завданням перевести в життя, разом з іншими членами ЦК УПСР, що на той час перебували у Києві (Н. Петренко, С. Березняк, І. Лизанівський, О. Щадило та ін.), постанови ЦК від 7.02 1920 року — домовитись з більшовицькими й радянськими чинниками про легалізацію партії. Це було завдання від Закордонної делегації УПСР та її лідера М. Грушевського. Адже з аналогічною місією в липні наступного 1921 року від Закордонної делегації до Москви й Харкова відряджається М. Чечель. Подальший перебіг подій простежується за свідченнями самого І. Часника: «У Вінниці після переговорів з Губпарткомом [КП(б)У — М. Б.] по зносинах їх з Київом ми (я і Степаненко) були направлені до Київа. В Київі в перший же день приїзду ми говорили з Реввійськрадою 12 армії в особі тов. Затонського і ще одного з членів Реввійськради. Тов. Затонським було зазначено, що до моєї і Степаненка легалізації перепон немає, що до решти, то це питання треба з'ясувати вкупі з Губчека. Після переговорів моїх і Степаненка з т. Балицьким і Михайловою було устроїне побачення членів ЦК УПСР Петренка і Лизанівського з секретарем Губпарткому Панасом Любченком і Михайловою, після чого з'ясувалося, що з боку Губпарткому, т. Затонського і Губчека нема ніяких перешкод до легалізації УПСР. Дальнійшим переговорам з центром стала на перешкоді евакуація радянської влади Київа [на початку травня 1920 — М. Б.]. Я залишився в Києві разом з усіма членами ЦК УПСР. Ми жили легально [після повернення більшовиків на початку червня до Києва — М.Б]. Для остаточного з'ясування справи з легалізацією партії був командирований до Харкова член ЦК Лизанівський [виїхав з Києва 18.09 1920 — М. Б.].»

Та саме в серпні-вересні 1920 року на підставі зібраних агентурних матеріалів про діяльність Директорії та уряду УНР в надрах Цупчрезкому починає формуватися політичний процес проти основних діячів українських визвольних змагань 1917—1920 рр. І багатьох «легалізованих» перед тим членів ЦК УПСР, починаючи з В. Голубовича, арештовують. Серед них в ніч з 13 на 14 жовтня 1920 року заарештовано й І. Часника. На момент арешту він працював секретарем колегії Київської філії Вукоспілки, був одружений, мешкав у Києві за адресою: Полтавська вулиця, дім № 9, кв. 3. В кінці жовтня — на початку листопада його, як і всіх інших арештованих, перевозять до Харкова. Допитувався І. Часник у ході слідства тричі: 14 жовтня 1920 року в Києві працівником «Особотдела Югзапфронта» Зінченком; 3 січня 1921 року у Харкові «начособотдела Цупчерзкома» С. Дукельським; 5 березня 1921 року у Харкові членами Верховної слідчої комісії ЦВК Рад України (Лебединцем і тим же Дукельським). В попередніх «Висновках у справі членів уряду УНР і Центральних комітетів Українських партій соціалістів-революціонерів і соціал-демократів», датованих 20 січня 1921 р. і підписаних слідчим С. Дукельським, до І. Часника пропонувалося застосувати «найвищу міру» покарання.

В зв'язку із зволіканням зі слідством і проведенням суду, 3 травня 1921 року І. Часник разом з іншими підслідними членами ЦК УПСР подає заяву до Верховної слідчої комісії та президії ВУЦВК про оголошення політичного голодування з 10 травня. Суд нам членами ЦК УПРС, один з перших антиукраїнських процесів комуністичного режиму, відбувається 22-29 травня 1921 року в Києві, в приміщенні Купецького зібрання (тепер Національна філармонія України). Основний допит на процесі Часнику було влаштовано 25 травня. За оголошеним 29 травня присудом йому, як і решті членів ЦК УПСР, з урахуванням амністії, оголошеної 5-тим Всеукраїнським З'їздом Рад, було визначено покарання на 5 років концентраційних таборів. Після процесу засуджених перевозять знову до Харкова. А 6 жовтня 1921 року І. Часника разом з товаришами звільняють під підписку про невиїзд з Харкова, про повідомлення за 24 години про зміну місця мешкання, про прибуття до ЦУЧК за першою вимогою та щотижневу реєстрацію в міліції м. Харкова. Харківська адреса І. Часника на час звільнення — вул. Лібкнехта № 13. Подальша доля його не простежена, рік смерті не встановлений.

Див. такожРедагувати

Джерела і літератураРедагувати

  1. Галузевий державний архів СБУ. Справа № 69270 ФП. Том 2 «Заключение по делу и фотокарточки заключених» (116 арк). Том 14 «И. Н. Часнык» (26 арк.)
  2. Дело членов Центрального Комитета Украинской Партии Социал-революционеров Голубовича, Петренко, Лызанивского, Часныка, Ярослава и др. Стенографический отчет. Х. 1921. (допит І. Часника — с. 207—226).
  3. Рудий Г. Преса України: газети 1917—1920 рр.. Бібліографічний покажчик. К. 1997. С. 44.
  4. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. К.: Темпора. 2003. С. 165, 452.
  5. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: 1918—1920. Документи і матеріали у двох томах. Том 1. К., Видавницво ім. Олени Теліги. 2006. С. 21, 363, 377, 379, 380, 381, 384, 388, 389, 393, 397, 403, 406, 409, 411, 424, 426, 432, 522, 643.
  6. Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР». Науково-документальне видання. Упорядники Т. Осташко і С. Кокін. К.: Темпора. 2013.