Вікіпедія

Український правопис 1946 року

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Український правопис.

Український правопис 1946 року — перше видання нового українського правопису, з ухваленням якого українська мова одержала усталені норми орфографії й пунктуації. Правопис був чинним без змін до 1960 р.[1]

Роботу над відкладеним проєктом 1939 року відновили під час Другої світової війни. 1942 року український республіканський уряд звернувся до Академії наук УРСР, що на той час перебував в евакуації в Уфі, з пропозицією поновити роботу над удосконаленням українського правопису. Президія АН доручила цю роботу академіку Л. А. Булаховському. Проєкт був підготовлений групою наукових співробітників Інституту мови і літератури, що був створений в Уфі на базі Інституту мовознавства, Інституту української літератури імені Т. Г. Шевченка та ін. вивезених у Башкірію українських установ. 2 жовтня 1942 року основні принципи проєкту були схвалені Академією, а проєкт передали на розгляд уряду. З наказу уряду проєкт було розглянуто ще раз комісією під головуванням заступника голови Ради народних комісарів УРСР М. П. Бажана у складі Л. А. Булаховського, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, Ю. І. Яновського, і з деякими змінами рекомендовано до затвердження. В обговоренні проєкту брали участь І. Кочерга, О. Кундзіч.

У воєнній обстановці в селі Помірки під щойно звільненим Харковом 28 серпня 1943 року проєкт був викладений на нараді в присутності голови Ради народних комісарів М. С. Хрущова, голови Президії Верховної Ради УРСР М. С. Гречухи, секретаря ЦК КП(б)У Д. С. Коротченка, в основному схвалений, а затвердження доручено наркому освіти УРСР П. Г. Тичині. Правопис був схвалений 8 травня 1945 року постановою Ради народних комісарів УРСР. 15 листопада 1946 року Рада міністрів УРСР постановила запровадити новий правопис з 1 грудня 1946 року на всій території України.

Історія

ред.

З незначними змінами, внесеними редакціями 1960, 1990 та 1993 рр., правопис цей був чинний до 2019 року. До нового правопису випустили правописний додаток[2], а згодом передбачений проєктом орфографічний словник у двох варіантах — для шкільного вжитку[3] та розширений (40 тис. слів) для загального користування[4].

Основні принципи

ред.

У передмові до правопису викладено провідні настанови, якими керувалися укладачі:

  1. Подбати в першу чергу про врегулювання чинного правопису, без поважних підстав не відходячи від того, що вже усталилось, отже, в основному не примушуючи культурну масу країни переучуватись.
  2. Зберегти народні засади правопису — його близькість до вимови широких мас.
  3. Орієнтуватись в усьому важливому, що становить специфіку мови, саме на цю специфіку (фонетика, морфологія), як вона відбивалась і відбивається в мові найкращих письменників.
  4. У тих моментах, які за їх природою є спільні з іншими мовами (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо), забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського, орієнтуючись на останній проєкт Державної комісії.
  5. Уникати в міру можливості варіантів написань.
  6. Якомога скоротити кількість винятків із правил.
  7. При формулюванні правил — орієнтуватись на рівень розуміння людей з повною середньою освітою.
  8. Історичні коментарі до правил, що подаються в примітках, викласти без порушення наукової правильності на догоду популярності викладу, але разом із тим без зайвих подробиць і вузько спеціальних моментів.

Особливості правопису

ред.

У правописі було встановлено такі чинні тривалий час норми:

  • написання кінцевого -і в родовому відмінку іменників імені, племені;
  • написання пів разом з іменниками;
  • упорядковано складні прикметники з компонентами два, три, чотири (двоногий, двохсотий, двотижневик, двохосьовий);
  • збільшена кількість прикладів чергування у-в, і-й;
  • встановлено правила написання великої букви.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства, Історія вивчення української мови: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1991. — С. 40.
  2. ↑ Горецький П. Й., Кириченко І. М. Словник-покажчик до «Українського правопису» . — К.; Львів: Радянська школа, 1947. — 143 с.
  3. ↑ Кириченко І. М. Орфографічний словник для школи. — К., 1949. — 256 с.
  4. ↑ Кириченко І. М. Орфографічний словник. — К., 1955. — 495 с.

Текст

ред.

Джерела

ред.
  • Український правопис / За ред. І. Кириченка. — К.: Українське державне видавництво, 1945. — 180 с.
  • Передмова [Архівовано 17 грудня 2019 у Wayback Machine.] // Український правопис / За ред. І. Кириченка. — К.: Українське державне видавництво, 1945. — 180 с.
  • Історія українського правопису XVI–XX століття: Хрестоматія / Упорядн.: В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 515—535.
  • Кириченко І. Особливості нового українського правопису. — К., 1947.
  • Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. 1930-2005: матеріали до історії / Відп. ред. В. Г. Скляренко. — Київ: Довіра, 2005. — 564 с.
  • Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови: Навчальний посібник. — К.: Вища школа, 1991. — 231 с.
  • Боярчук О. Передостання спроба // Пам'ятки України. — 1989. — № 3. — С. 19.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Український_правопис_1946_року&oldid=41193859