Січко Василь Петрович
Січко Василь Петрович (нар. 22 грудня 1956, селище Стєкольний, Магаданська область — пом.17 листопада 1997, м. Чикаґо США) — український дисидент, член Української Гельсінської групи, лідер Української Християнсько-Демократичної партії. Син учасників національно-визвольної боротьби, політв'язнів Стефанії Петраш та Петра Січка. Почесний громадянин Долини.
| Василь Січко | ||
|---|---|---|
 | ||
| Ім'я при народженні | Василь Петрович Січко | |
| Народився |
22 грудня 1956 селище Стєкольний, Магаданська область, Російська РФСР,  СРСР | |
| Помер |
17 листопада 1997 (40 років) Чикаго, штат Іллінойс,  США | |
| Поховання | Личаківський цвинтар | |
| Місце проживання | м. Долина Івано-Франківська область | |
| Діяльність | дисидент, політв'язень, політичний діяч | |
| Партія | УГГ, УХДП | |
| Нагороди |
| |
Життєпис ред.
Освіта ред.
У 1957 родина Січків повернувся із заслання у с. Витвиця Долинського р-ну на Станіславщині. Через рік сім'я оселилися в м. Долина.
Василь Січко у 1974 р. закінчив 10-й клас Долинської середньої школи № 1 та здав іспити на журналістський факультет Львівського університету, однак не був прийнятий як син колишніх політв'язнів. Рік працював токарем на Струтинському заводі металовиробів.
Університет ред.
У 1975 вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчаючись в університеті у 1976-77 роках, Василь Січко написав статті «Хрести на дорозі», «Чому мовчать радянські люди». Вони йому згодом були інкриміновані як антирадянські.
Перші переслідування ред.
У січні 1977 на Василя Січка почалися цькування викладачів за вказівками КДБ, зокрема, викладачка російської мови поставила «двійку» на екзамені, арґументуючи тим, що він не виконує її вимоги розмовляти в гуртожитку і в місті російською мовою та що в нього поганий акцент.
20 липня 1977 Василя Січка наказом ректора № 506 виключили з журналістського факультету «за неуспішність». Він оскаржив безпідставне недопущення його до сесії, а 12 серпня надіслав до ЦК КПРС заяву про незаконне виключення його з університету. Відповідь надійшла з Міністерства освіти УРСР, де було вказано, що причиною виключення є «академзаборгованість».
18 вересня Василь Січко здав у Московський райвідділ міліції м. Києва документи громадянина СРСР і оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства та завимагав дозволу на еміґрацію до США для отримання громадянства цієї країни і набуття там вищої освіти. Також здав свій комсомольський квиток у ЦК ЛКСМУ.
Дисидентська діяльність ред.
17 січня 1978 арешт і проведення експертизи в Івано-Франківській психіатричній лікарні.
Українська Гельсінська Група ред.
26 лютого 1978 Василь Січко, а 30 квітня його батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні імена зיявляються під документами УГГ.
9 січня 1979 Василь і Петро Січки пробилися до зали, де йшов судовий процес над членом УГГ Василем Стрільцівим і звернулися до свідків звинувачення із закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КДБ.
Протест на могилі Володимира Івасюка ред.
22 травня 1979, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, Василя Січка, його батька та Василя Стрільціва викликано до КДБ в Івано-Франківськ. 10 червня, на Трійцю, Василь Січко виступив на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі і сказав, що Володимир Івасюк не покінчив життя самогубством — його замордували. Він тут же склав присягу: «Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною».
Ув'язнення ред.
27 червня 1979 прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти Василя і Петра Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР («розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад»), а 5 липня вони були затримані.
4 грудня 1979 у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Василем і Петром Січками, про який родина не знала. Підсудні не вставали, не брали участі в суді, відмовилися від останнього слова. Вирок: синові — 3 р. таборів посиленого, батькові — 3 р. суворого режиму. 10.12 Січки відмовилися одержувати копію вироку і оскаржувати його в касаційному порядку.
Покарання відбував у м. Черкаси, в таборі посиленого режиму ЕЧ-325/62. 3 грудня 1981, за півроку до закінчення терміну ув'язнення, Василь Січко звинувачений у «зберіганні без мети збуту наркотичних речовин», 10 грудня 1981 судовий відділ Придніпровського РВВС м. Черкаси порушив кримінальну справу № 1080 за ст. 229-6 ч.1 КК УРСР.
4 січня 1982 Придніпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив Василя Січка на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Карався у таборі ИВ-301/86, м. Вінниця.
Сімейне життя ред.
Звільнений 7 липня 1985, однак ще отримав рік адміністративного нагляду. Працевлаштувався на пилораму заводу залізобетонних виробів у м. Долині.
Ще в тюрмі захворів на туберкульоз, рік лікувався.
У 1987 одружився з Лесею, 1988 народився син Петро, 1991 — донька Стефанія.
Нова боротьба за незалежність ред.
11 березня 1988 оприлюднено Звернення Української Гельсінської Групи до української та світової громадськості про відновлення її діяльності, серед 19 осіб, які поставили свої підписи — Василь і Петро Січки.
У квітні 1988 Василь Січко пише програму і статут Українського Християнсько-Демократичного Фронту. 26 квітня, на другу річницю чорнобильської катастрофи, УХДФ уперше підніс на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор.
Цього ж 1988 участь у голодуваннях та мітингах в Галичині та у Москві з вимогою леґалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву.
1 листопада 1988 — офіційна дата заснування УХДФ, де Василя Січка обрано головою. З 21 квітня 1990 організацію перейменовано на Українську Християнсько-Демократичну Партію (УХДП).
У травні 1989, в 10-у річницю загибелі В. Івасюка, Василь Січко активно долучається до організації панахиди на Личаківському цвинтарі, 4 червня — організовує мітинг у Калуші, а 11 червня — проводить перший несанкціонований мітинг у Долині, за що його було заарештовано на 10 діб.
У незалежній державі ред.
У 1994 Василь Січко — кандидат у народні депутати України в Івано-Франківському окрузі № 157.
З 1995 — Почесний Голова УХДП з правом вето.
27 травня 1996 поїхав до США. Проживав у місті Чикаго. 17 листопада 1997 року загинув у пожежі за нез'ясованих обставин. 30.11 1997 стараннями брата Володимира тіло було привезено до Львова. 2 грудня похований поруч з матір'ю на 76 полі Личаківського цвинтаря.
Державні нагороди ред.
- Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[1] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
- 24 вересня 2015 року на честь родини Січків названо провулок у місті Долині.[2]