Мико́́ла Климе́нтович Стечи́шин (* 19 грудня 1890, с. Возсіятське, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія — † 7 серпня 1977, м. Мюнхен) — військовий діяч, штабс-капітан російської армії, підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції), активіст в українізації російського війська: частин на південно-західного фронту (зокрема 105 піхотної дивізії), начальник штабу Північної групи війська УНР.

Микола Климентович Стечишин
Микола Стечишин.jpg
Народження 19 грудня 1890(1890-12-19)
с. Возсіятське, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія
Смерть 7 серпня 1977(1977-08-07) (86 років)
Мюнхен, Баварія, Федеративна Республіка Німеччина
Країна Flag of the Ukranian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Dyvizia Galychyna.svg Дивізія «Галичина»
Звання звання не вказане,
10 УНР 30-03-1920 Пiдполковник.svg Підполковник[1]
Командування начальник штабу Північної групи війська УНР.
Війни / битви Перша Світова війна
Українсько-радянська війна
Друга Світова війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)

ЖиттєписРедагувати

Народився у селі Возсіятському на Херсонщині. Походив з родини особистого почесного громадянина, колезького регістратора.

Закінчив кадетський корпус, військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу.

Учасник Першої світової війни.

З 20 січня 1915 року — рядовий 457-ї піхотної Таврійської дружини. Закінчив 1-шу Одеську школу прапорщиків (20.10.1915), служив у 48-му піхотному запасному батальйоні (м.Одеса).

З 10 квітня 1916 року — у 417-му піхотному Луганському полку. З 11 вересня 1916 року — командир роти цього полку.

З 25 листопада 1916 року — начальник команди зв'язку.

З 14 квітня 1917 року — полковий ад'ютант.

З 28 вересня 1917 року — штабс-капітан.

Учасник Брусиловського прориву. Під час Першої світової війни був поранений в ноги.

Зголосився до української армії наприкінці 1917 року.

З 10 лютого 1918 року — значковий Радзівилівської кордонної бригади, що формувалася Військовим міністерством Центральної Ради.

З 01 липня 1918 року — старший ад'ютант Волинської прикордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави.

З 24 травня 1919 року — приділений до штабу Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

З 01 травня 1919 року — комендант штабу Північної (згодом — Волинської) групи Дієвої армії УНР.

3 24 липня 1919 року — старший ад'ютант штабу Дністровської кордонної бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

23 листопада 1919 року потрапив до польського полону. Перебував у Калішу.

З 04 січня 1920 року — начальник штабу могилівської залоги.

З 01 березня 1920 року — комендант штабу Окремої пішої бригади О. Удовиченка.

З 23 березня 1920 року — начальник розвідчого відділу штабу 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР.

З 01 червня 1920 року — помічник командира могилівського прикордонного відділу Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

З 28 липня 1920 року — помічник коменданта штабу начальника Тилу Армії УНР.

З 14 вересня 1920 року — начальник 2-го відділу персональної управи Військового міністерства УНР.

З 28 березня 1921 року — підполковник.

З 15 листопада 1921 року — у розпорядженні командувача запасних військ УНР.

З 22 листопада 1921 року був приділений до пенсійної управи Військового міністерства УНР.

З 29 вересня 1922 року — начальник комендантсько-інформаційного відділу канцелярії Військового міністерства УНР.

З 1923 року жив на еміграції у м. Скальмержице (Польська Республіка).

З 1928 року служив контрактним офіцером у польській армії — у 33-му піхотному полку в Аомжі. Останнє звання у польській армії — майор.

Очолював Товариство охорони пам'ятників, опікувався військовими цвинтарями.

У 1929 році відновив у Щеп'юрно 187 могил українських вояків.[2]

У червні 1943 року разом із сином зголосився до Стрілецької дивізії СС «Галичина», ніяких посад не обіймав.

У 1945 році перебував при штабі Української національної армії.

В 1960 році працював у канцелярії військового міністра УНР Андрія Вовка.

Син — Володимир Стечишин (1920—1980) був відомим вояком 1-ї Української дивізії УНА, а згодом — редактором та видавцем «Вістей братства 1-ї Української дивізії Української національної армії».

І батько, і син по війні жили у Мюнхені, де й померли.

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати