Ілля Ісаакович Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон) (21.I.1911, м. Городня, Чернігівської обл. — 25.IX.2005, Донецьк) — сексот КДБ СРСР, літературознавець, критик і педагог, родом з Чернігівщини.

БіографіяРедагувати

1938 — 41 відповідальний редактор журналу «Літературна Критика» і «Радянська Література», до війни один з керівних критиків в УРСР. З початком сталінської антиєврейської кампанії проти т. зв. «безрідних космополітів» видалений з Києва, у 1959 — 65 працював у Запорізькому й Житомирському педагогічних інститутах, в 1966-1991 рр. професор Донецького Університету. Розвідки про І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесю Українку та ін. Серед ін.: «М. Коцюбинський» (1938), «І. П. Котляревський» (1938), «Питання реалізму в естетиці І. Франка» (1958), «Мистецтво, гуманізм, сучасність» (1965), «Джерела художньої істини» (1970), «Шевченко про мистецтво» (1971) та ін.

Під час процесу над правозахисниками Олексою Тихим та Миколою Руденком влітку 1977-му в м. Дружківці Донецької області, Ілля Стебун був одним зі свідків звинувачення проти них. Він звинуватив Олесу Тихого, що той схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію рукопис «Мова народу. Народ». Цей рукопис був рекомендований до друку кафедрою української мови Донецького університету та відділом національних відносин інституту філософії АН України. Єдиний, хто знайшов у ній «глибоко захований націоналістичний зміст», «вороже нутро» був професор Стебун. Руденко, який захищав Іллю Стебуна у 1949-му році від звинувачень у «космополітизмі», був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років засланя за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Олекса Тихий до 10 років таборів суворого режиму і 5 років засланя. 5 травня 1984 Олекса Тихий загинув у таборі. До речі, в 1949-му році, коли піднялася хвиля боротьби з «космополітизмом» і життєва стежка Стебуна могла звернути в бік мордовських бараків, Микола Руденко за нього вступився і врятував його життя … за це Стебун йому «віддячив» в 1977 році.

ЛітератураРедагувати