Вікіпедія

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації

Версія від 16:50, 30 листопада 2014, створена Krupski Oleg (обговорення | внесок) (шаблон)
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 30 листопада 2014, заснована на цій версії.

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації, СЗР (рос. Служба внешней разведки Российской Федерации, СВР) — основний орган зовнішньої розвідки Російської Федерації, спецслужба. Обов'язковим є їх присутність в штаті дипломатичних місій[3][4], працівників всіх російських посольств в світі.

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації
Служба внешней разведки Российской Федерации
Емблема СЗР Росії
Країна:Росія Росія
Дата заснування:18 грудня 1991
Юрисдикція:ФСБ-ГРУ
Штаб-квартира:

м. Москва, 119034, Пресс-бюро СВР, ул. Остоженка, 51/10.

55°35′2″ пн. ш. 37°31′4″ сх. д. / 55.58389° пн. ш. 37.51778° сх. д. / 55.58389; 37.51778
Бюджет:засекречено
Чисельність:засекречена (за даними журналістів[1] у 1990–1992 роках — близько 11 000 осіб, нині[2] — понад 13 000 службовців)
Попередня
служба:		Перше головне управління КДБ СРСР
Керівництво
Президент РосіїПутін Володимир
ЗаступникФрадков Михайло
Сайт
svr.gov.ru
Мапа
CMNS: Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації у Вікісховищі

Штаб-квартира СЗР знаходиться неподалік від с. Бачурино Новомосковського адміністративного округу у Ленінському районі Москви, що межує з південно-західним районом міста Москви Ясенєво. Комплекс Академії СЗР РФ перебуває в Хлєбніковському лісопарку (Московська область, Митіщинський район), недалеко від МКАДу, приблизно в двох кілометрах на північний схід від селища «Нагірне».

Історія

У грудні 1991 року СЗР проголосила себе офіційно правонаступницею Першого головного управління КДБ СРСР (ПГУ) та Центральної служби розвідки СРСР (ЦСР).

СЗР підкреслює свою історичну роль[5] в якості продовжувачки традицій спеціальних служб Радянської Росії і колишнього Радянського Союзу: ВЧК РНК РРФСР — ДПУ НКВС РРФСР — МДБ — КДБ[6]. У наслідку денонсації союзного договору і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) постало питання про кардинальну реорганізацію органів зовнішньої розвідки Російської федерації на базі скасованої Центральної служби розвідки СРСР (ЦСР).

Після розпаду СРСР на базі Центральної служби розвідки СРСР указом Президента РРФСР Бориса Миколайовича Єльцина № 293 від 18 грудня 1991 р.[7][8], «у зв'язку з ратифікацією Верховною Радою РРФСР Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 року і з метою забезпечення безпеки Російської Федерації» утворена СЗР РРФСР.

Згідно з офіційною версією СЗР Російської Федерації[9], Указом Президента РРФСР від 18 грудня 1991 року не була створена принципово нова спецслужба нової Росії, а Центральна служба розвідки СРСР була всього лише «перейменована в Службу зовнішньої розвідки Росії».

26 грудня 1991 р. Президент РРФСР Б. М. Єльцин підписав Указ № 316 від 26.12.1991 р.[10] про призначення першого директором СЗР РРФСР. Ним став Євген Максимович Примаков, якому було доручено в тижневий термін подати президентові пропозиції про Положення щодо новоствореної служби, її структуру й штати.

13 січня 1992 р. Президент РРФСР Б. М. Єльцин підписав Указ № 15[11] про призначення заступників директора СЗР РРФСР. Всі заступники директора ЦСР СРСР зберегли свої пости у новій структурі. До них додався Іван Гореловський, який у званні генерал-лейтенанта став відповідати за адміністративно-господарську діяльність.

Після цього служба зовнішньої розвідки ще кілька разів переформовувалися: у Федеральну службу зовнішньої розвідки Росії (30.09.1992 р.)[12], у СЗР при Президентові РФ (07.10.1992 р.)[13] [12], а потім вже в СЗР Російської Федерації в її нинішньому вигляді.

Цілі та завдання СЗР

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації (СЗР Росії) призначена для «захисту безпеки особистості, суспільства і держави від зовнішніх загроз». СЗР здійснює розвідувальну діяльність з метою:

  • забезпечення Президента Російської Федерації, Федеральних Зборів та Уряду розвідувальною інформацією, необхідної їм для прийняття рішень у політичній, економічній, військово-стратегічній, науково-технічній та екологічній областях;
  • забезпечення умов, що сприяють успішній реалізації політики Російської Федерації в сфері безпеки;
  • сприяння економічному розвиткові, науково-технічному прогресові країни і військово-технічному забезпеченню безпеки Російської Федерації.

Для цього федеральним законом «Про зовнішню розвідку» Служби зовнішньої розвідки надаються повноваження, включаючи конфіденційне співробітництво з особами, котрі дали на це згоду.

У процесі розвідувальної діяльності СЗР має право використовувати гласні та негласні методи й засоби, без заподіяння шкоди життю та здоров'ю людей і без нанесення шкоди навколишньому середовищу. Порядок використання цих методів і засобів визначається законами та іншими нормативними актами Російської Федерації.

Розвідувальна інформація надається Президентові Російської Федерації, палатам Федеральних Зборів, Уряду Російської Федерації і визначеним Президентом федеральним органам виконавчої та судової влади, підприємствам, установам та організаціям.

Керівники Служби зовнішньої розвідки несуть персональну відповідальність перед Президентом Російської Федерації за достовірність, об'єктивність розвідувальної інформації та своєчасність її надання.

Відповідно до указу Президента Російської Федерації «Про заходи з протидії тероризму» від 15 лютого 2006 року було створено Національний антитерористичний комітет (НАК), до складу якого увійшов Директор СЗР Росії.

Загальне керівництво органами зовнішньої розвідки Російської Федерації (в тому числі і СЗР) здійснює Президент Російської Федерації.

Місце СЗР в системі державних органів Росії

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації є Федеральною службою, органом виконавчої влади Росії, керівництво діяльністю якого здійснює безпосередньо Президент Російської Федерації[14].

Вказаний статус СЗР Росії був встановлений ще Указом № 1185 від 07.10.1992 р. президента Бориса Єльцина[13].

Зовнішня розвідка визначається законодавством як «складова частина сил забезпечення безпеки Російської Федерації», яка «покликана захищати безпеку особистості, суспільства і держави від зовнішніх загроз з використанням методів і засобів», визначених федеральним законодавством.

СЗР Росії наділена правом ведення оперативно-розшукової діяльності, у ній передбачена військова служба.

Директор СЗР Росії несе персональну відповідальність за об'єктивність і достовірність розвідувальної інформації, добутої СЗР і зобов'язаний доповідати Президенту.

Керівництво СЗР

Докладніше: Список начальників радянської та російської зовнішньої розвідки

Директор Служби зовнішньої розвідки призначається Президентом Російської Федерації. У сучасній Російській історії СЗР очолювали:

Перший заступник директора

Цю посаду займали:

Заступники директора

У теперішній час Директор СЗР Росії має наступних заступників:

  • статс-секретар — заступник директора — Винокуров Сергій Юрійович
  • заступник директора — Зимак Володимир Олександрович
  • заступник директора — Максимович М. А.
  • заступник директора — Бочарников В. В.

Структура СЗР

Відповідно до закону «Про зовнішню розвідку» від 10 січня 1996 р., нині побудована організаційна структура СЗР Росії, що включає наступні оперативні, аналітичні та функціональні підрозділи

  • управління,
  • служби,
  • самостійні відділи.

Врешті структура СЗР Росії згідно інформації офіційного сайту виглядає наступним чином:

  • Директор СЗР Росії
    • Група консультантів
    • Колегія
    • Перший заступник директора СЗР Росії
    • Статс-секретар
    • Бюро зі зв'язків із громадськістю та ЗМІ
    • Апарат директора
      • Протокольний відділ
    • Заступник директора з кадрів
    • Заступник директора з науки
      • Управління НТР (науково-технічна розвідка)
      • Управління опертехніки
      • Управління інформатики
      • Академія СЗР
    • Заступник директора з операцій
      • Оперативні відділи
    • Заступник директора з матеріально технічного забезпечення
      • Служба експлуатації та забезпечення
    • Управління аналізу та інформації
    • Управління зовнішньої контррозвідки
    • Управління економічної розвідки

Функціонує і Колегія СЗР Росії, куди входять заступники Директора, начальники підрозділів.

Російський інститут стратегічних досліджень

Аналітичним центром СЗР Росії був Інститут стратегічних досліджень, утворений указом Президента РФ від 29 лютого 1992 року № 202 з колишнього «НДІ розвідувальних проблем» Першого головного управління КДБ СРСР. Мав статус військової частини.

У 2009 році інститут реорганізований і перепідпорядкований Адміністрації Президента РФ.

Директори:

Спецпризначенці

Спецпризначенці (спецпризи) спепідрозділу «Заслін» («рос. Заслон») були згуртовані в структурі Центру власної безпеки СЗР в 1997 році (відповідно до секретного Указу Президента РФ від 23.03.1997 р.), і досягли оперативної готовності у 1998 р.. До його складу увійшли майже три сотні людей, котрі раніше займалися виконанням спецоперацій за кордоном. Очолив підрозділ А. С. Колосов.

«Заслін» призначений для силового реагування на загрози об'єктам Служби ЗР РФ, дипломатичним місіям Росії за кордоном та охорони керівників СЗР і МЗС Росії під час їхніх візитів у «гарячі точки». У деяких публікаціях ЗМІ «Заслін» описувався як розвідувально-диверсійний підрозділ, аналогічні спецпризи існували у Першому головному управлінні КДБ СРСР «Окремому Навчальному Центрі» (ОНЦ, група «Вимпел»), за повідомленням газети «Московський комсомолець»: «Аналогічний підрозділ вже існував у Першому головному управлінні КДБ СРСР, однак за часів афганської війни 1979–1989 рр. воно стало виконувати невластиві для розвідки завдання і в 1983 році було виведено зі складу ПГУ, передано іншому управлінню комітету, а через кілька років і зовсім розпався»[15].

Однак директор СЗР Сергій Лебедєв 20 грудня 2002 р. в інтерв'ю ІА «Інтерфакс» навіть нагло заперечував існування в СЗР розвідувально-диверсійних підрозділів[16].

За повідомленнями «NEWSru» та інших ЗМІ, в 2003 році «Заслін» використовувався в Іраку та Ірані[17][18][19]. Співробітником «Заслону» називався Олег Федосєєв, один із трьох працівників посольства Росії в Іраку, викрадених і вбитих в 2006 році[4].

24 травня 2014 р. в фотоальбомі Дмитра Рогозіна в «Facebook» з'явився звіт віце-прем'єра про поїздку до Сирії, де він зустрівся з президентом Башаром Асадом. Серед кадрів була опублікована фотографія, на якій Рогозін серед бійців групи «Заслін»[20]. Пізніше фотографія була видалена зі сторінки Дмитра Рогозіна.

Відомчі медалі

Галерея

  •  
    Емблема СЗР («СВР»)
  •  
    Нагрудний знак («ВЧК-КДБ»).
  •  
    Пам'ятний знак 85 років ІНВ-ПГУ-СЗР (іноземний відділ КДБ-перше головне управління КДБ-Служби зовнішньої розвідки).

Відомі провали

Відомі співробітники

Див. також

Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації
у сестринських Вікіпроєктах
  Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації у Вікісховищі?

Примітки

  1. ↑ Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. // «Империя ГРУ. Очерки истории российской военной разведки». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 2000 г. — Т. 1. — 462 с. — 15 000 экз. — ISBN 5-224-00600-7, 5-224-00766-6 (рос.)
  2. ↑ Spionage gegen Deutschland — Aktuelle Entwicklungen Stand: November 2008. Bundesamt für Verfassungsschutz (нім.)
  3. ↑ В Ираке нашли тела офицера СВР и трех сотрудников посольства РФ, 10.04.2012 г., сайт «Фонтанка.Ру» (рос.)
  4. ↑ а б Александр Шварев, «К убийству офицеров СВР причастны британцы?», 10-04-2012, сайт «Росбалт.RU» (рос.)
  5. ↑ Названия разведки в различные периоды деятельности (рос.)
  6. ↑ К 85-летию внешней разведки от ИНО ВЧК до СВР России (рос.)
  7. ↑ Текст Указа № 293 от 18.12.1991 г., стр. 1 (рос.)
  8. ↑ Текст Указа № 293 от 18.12.1991 г., стр. 2 (рос.)
  9. ↑ Внешняя разведка в 90-х годах (рос.)
  10. ↑ Текст Указа № 316 (рос.)
  11. ↑ Текст Указа № 15 от 13.01.1992 г. (рос.)
  12. ↑ Стр.4 Указа № 1148 от 30.09.1992 г. (рос.)
  13. ↑ а б Текст Указа № 1185 от 07.10.1992 г. о статусе СВР (рос.)
  14. ↑ Страничка СВР на сайте Правительства Российской Федерации. (рос.)
  15. ↑ Московский комсомолец 04.03.1998 г, «Разведка будет играть мускулами и внутри страны» (рос.)
  16. ↑ Сергей Лебедев: в СВР диверсантов больше нет, сайт «Вести» (рос.)
  17. ↑ Спецотряды СВР «Заслон» прибыли в Багдад, 24 ноября 2003 г., сайт «NEWSru.com» (рос.)
  18. ↑ Андрей Солдатов, «Почему СВР обиделась на Третьякова», 5 февраля 2008 г., сайт «Ежедневный журнал» (рос.)
  19. ↑ Игорь Коротченко, «Российская разведка уже в Багдаде», «России достанутся сокровища Хусейна», 28.03.2003 г., сайт «Независимая газета» (рос.)
  20. ↑ «Спасибо бойцам группы „Заслон“ за обеспечение безопасности», — подписал вице-премьер, 24 мая 2014 г., сайт ООО Деловая газета «Взгляд» (рос.)
  21. ↑ «Дело Эймса», сайт «Agentura.ru» (рос.)
  22. ↑ В шпионаже на Россию обвиняется сотрудник ФБР, сайт «Agentura.ru» (рос.)
  23. ↑ Суд вынес приговор предателю Потееву и похвалил Чапман, 2011 г., сайт «InoPressa.ru» (рос.)

Джерела

  • Дегтярев К., Колпакиди А. // «Внешняя разведка СССР». — г. Москва: изд. «Яуза», «Эксмо», 2009 г. — С. 273–282. — 736 с. — (Энциклопедия спецслужб). — 4000, экз. — ISBN 978-5-699-34180-1. (рос.)
  • Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. «Империя ГРУ. Очерки истории российской военной разведки». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 2000 г. — Т. 1. — 462 с. — 15 000 экз. — ISBN 5-224-00600-7, 5-224-00766-6. (рос.)
  • Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. «Империя ГРУ. Очерки истории российской военной разведки». — г. Москва: изд. «ОЛМА-ПРЕСС», 2000 г. — Т. 2. — 448 с. — 15 000 экз. — ISBN 5-224-00600-7, 5-224-00767-4. (рос.)
  • Густерин П., «У истоков советской разведки на Востоке» // Азия и Африка сегодня. — 2012 г. — № 3 (656). (рос.)
  • Павел Густерин // «Советская разведка на Ближнем и Среднем Востоке в 1920—30-х годах». — Саарбрюккен, 2014 г. — ISBN 978-3-659-51691-7. (рос.)
  • Кокарев К. А., «Советские спецслужбы и Восток» // Азия и Африка сегодня. — 2014 г., № 5, с. 77. (рос.)

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Служба_зовнішньої_розвідки_Російської_Федерації&oldid=15211423