Сварник Іван Іванович (письменник)

(Перенаправлено з Сварник Іван Іванович)

Іва́н Іва́нович Сварни́к (* 1 червня 1921, с. Лисогірка, тепер Дунаєвецького району — † 14 лютого 1989, Львів) — український письменник-байкар, редактор, видавець.

Іван Сварник
Ivan Svarnyk 1971.tif
Народився 1 червня 1921(1921-06-01)
с. Лисогірка
Помер 14 лютого 1989(1989-02-14) (67 років)
Львів
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність письменник, редактор, видавець
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Жанр байка

БіографіяРедагувати

Народився у с. Лисогірці (нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) у родині заможних селян. Дядько Семен під час революції 1905 вчинив замах на царського жандарма і втік до Америки (там став комуністом, а потім власником крамниці). Батько, Іван Тимофійович, був грамотним і відстоював права селян перед владою, в роки НЕПу заснував власну артіль і забезпечував односельців сільгоспреманентом. Коли Івасеві було 8 років, батька «розкуркулили» й заслали в Сибір, а небавом і матір Настю (з дому Чудна) з 5 дітьми, одне з яких іще не ходило, вигнали з села й мали вивозити в Сибір. Але на станції (це згадували в Лисогірці ще живі свідки) Настя так вдало зіграла сцену божевілля, що вартові махнули на них рукою: «І так здохнуть!». Бабі вдалося порозпихати дітей, крім найменшої, яка померла, серед людей — як наймитів. Сама ж вона пристала у с. Завадівці біля Вишнівчика до вдівця, якому була за господиню, а з часом зібрала докупи й дітей.

За спогадом І.Сварника, «Кам'янець-Подільський — перше місто, куди я ще учнем четвертого класу прийшов пішки на екскурсію». Згодом за кожної нагоди приїздив сюди. Після закінчення середньої школи вступив до Кам'янець-Подільського учительського ін-ту. Однак, отримавши повістку до війська, повернувся додому і працював учителем і старшим піонервожатим у Вишнівчицькій середній школі.

1940 року пішов служити в армію. Учасник Другої Світової війни. Війну зустрів під Володимиром-Волинським командиром 45-мм протитанкової гармати. Бійці називали її «Прощай, родіна». Полк потрапив в оточення і був знищений. І. Сварникові з невеликою групкою артилеристів вдалося вибратися з оточення і навіть врятувати прапор полку. За це його згодом нагородили орденом. Однак значно більше він цінував дві солдатські медалі «За отвагу». Війну згадував рідко й без жодного ентузіазму. Після оточення добрався на рідне Поділля, працював удома, а потім у Балинському надлісництві. Тоді ж почав писати сатиричні вірші (проти Гітлера), пристав до партизанів. 1944 пішов у діючий загін ім. Чапаєва, а далі знову в армію. Воював в Україні, Польщі, Чехословаччині. Був контужений. Після війни один рік навчався в Кам'янець-Подільському учительському інституті (нині — Кам'янець-Подільський національний університет). Закінчив 1951 року філологічний факультет Львівського університету. Тоді ж одружився з однокурсницею Софією Скиртою. З нею виховав 3 дітей.

У 1951–1957 роках працював у Луцьку: викладач української мови та літератури, інспектор шкіл, завідувач кабінету мови й літератури Волинського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. Від 1957 року старший редактор, від 1962 року головний редактор львівського видавництва «Каменяр» 
З 1973 року, відколи його старшого сина Івана виключили з університету за «націоналізм» — завідувач відділу поезії журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»). Виховав не одне покоління поетичної молоді. Був чудовим оратором, часто виступав у школах, бібліотеках, колгоспах. У житті не терпів пияцтва, несправедливості, лицемірства, хамства, бюрократії; був дуже чуйним до людей, допомагав усім, хто до нього звертався. За нинішніми уявленнями був «націонал-комуністом», постійно боровся за нашу мову, культуру. Захоплювався горбачовською перебудовою, однак уважав, що бюрократія (в першу чергу партійна) не допустить радикальних змін.

Помер несподівано, після операції на апендицит.

Як учень корифея української байки Микити Годованця, неодноразово бував, часто з іншими гумористами, у «діда Микити» в Кам'янці-Подільському, учасник свята «Подільські візерунки» (Кам'янець-Подільський, вересень 1986).

ТворчістьРедагувати

Перші вірші й фейлетони надруковано 1948 року в багатотиражці університету.

Збірки гуморесок та байок:

  • «На чисту воду» (1962);
  • «Персональний барліг» (1966);
  • «Байки» (1971);
  • «Заяча наука» (1977);
  • «Співчутливий Осел» (1981);
  • «Горобці та папірці» (1981);
  • «Грицько на груші» (1984);
  • «Кран та екран» (1988).

Перший лауреат премії імені Степана Олійника (1986).

Вшанування пам'ятіРедагувати

В рідному селі поета Лисогірці його іменем названа школа (нині недіюча) та вулиця (Братів Сварників).

 
Барельєфний портрет Івана Сварника на стіні школи с. Лисогірки та його діти Іван, Галина та Микола

ЛітератураРедагувати

  • Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003. Словникова частина
  • Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 378—379.
  • Письменники Радянської України. — К., 1976. — С. 305.
  • Письменники Радянської України. — К., 1981. — С. 237.
  • Письменники України в Великій Вітчизняній війні: Бібліографічний довідник. — К., 1980. — С. 286.
  • Письменники Хмельниччини: Бібліографічний покажчик. — Хмельницький, 1989. — С. 41.
  • Мацько Віталій. Літературне Поділля. — К., 1991. — С. 62 (помер 13 лютого 1989).
  • Слободянюк П. Я. Культура Хмельниччини. — Хмельницький, 1995. — С. 281.
  • [Некролог] // Літературна Україна. — 1989. — 23 лютого. — С. 8.
  • Антологія української поезії. — Т. 6. — К., 1986. — С. 145—147.
  • Молякевич Д. І хай щастить!.. // Сварник Іван. Грицько на груші. — К., 1984. — С. 3—4; дружній шарж.
  • Гончарук П. Свято байки в Кам'янці // Прапор Жовтня. — 1986. — 10 вересня. — С. 4.
  • Біля криниці мудрості: Зустрічі для вас // Прапор Жовтня. — 1986. — 20 вересня. — С. 2—3.
  • Неспокійне серце // Прокопчук В. З народних глибин: Славетні подоляни. — Хмельницький, 1991. — С. 86—95.