Вікіпедія

Сардинці

етнічна група

Сарди́нці — жителі острова Сардинія, який розташований у західній частині Середземного моря та є автономним регіоном Італії, а також люди, що походять звідти.

Сардинці
Кількість 1 661 521 (ISTAT)[1]
Ареал Сардинія
Мова Переважно італійська та сардинська мови. Також корсиканська, лігурійська та алгерський діалект каталонської мови
Релігія Переважно римо-католицизм

Походження ред.

Доісторичний період ред.

 
Мапа етнічних груп часів Нурагійської цивілізації, складена Птолемеєм

Перші поселенці прийшли у Сардинію в епоху Пізнього палеоліту та Мезоліту з Піренейського та Апеннінського півостровів. Під час Неоліту почали також приходити переселенці з берегів Егейського моря. В Енеоліт та ранню Бронзову добу тут почали заселятися представники «Культури дзвоноподібних келихів» з Франко-Іберійських територій та Центральної Європи[2], які принесли з собою нові технології виготовлення заліза, нові стилі в кераміці та, імовірно, Індоєвропейське мовлення[3].

Під час середньої Бронзової доби виникла Нурагійська цивілізація. В цей час населення острова було поділене на три великі етнічні групи: Іленси, Балари та Корси.

Невідомо якою мовою або мовами спілкувалися у Сардинії в Бронзову добу. Згідно з деякими дослідженнями прото-сардинська мова була схожа на Баскійську мову та мала деякі схожості з давньоіберійською та навіть етруською мовами. Інші дослідження кажуть що тоді було декілька мов, можливо пре-індоєвропейських чи індоєвропейських.

Давня історія ред.

У 10-му столітті до нашої ери, фінікійці заснували міста і порти вздовж південно-західного узбережжя, такі як Кальярі, Bithia, Sulki і Tharros.

Південь від острова був частково захоплений карфагенянами в VI ст. до н. е. і був завойований римлянами в III ст. до н. е. Сардинія, за винятком центральної гірської місцевості, була сильно латинізована під час римського періоду. Сучасна сардинська мова вважається однією з найконсервативніших романських мов.[4][5][6]

Середні віки ред.

 
Чотири королівства у Сардинії середніх віків

Після занепаду Західної Римської імперії, Сардинією невеличкими проміжками часу керували вандали, візантійці, остготи, знов візантійці.

Протягом середніх віків острів був розділений на 4 незалежних королівства (сард. Judicados, італ. Giudicati): Кальярі, Арбореа, Торрес (Логудоро) та Галлура. Всі вони, крім Арбореа, підпали під вплив морських республік Генуї та Пізи і деяких впливових родин цих міст, наприклад Доріа та делла Герардеска. Доріа заснували міста Альгеро та Кастельгенуїз (сьогодні Кастельсардо), а пізанці заснували Кастель ді Кастро (сьогодні Кальярі). Знаменитий граф Уголіно дела Герардеска, згаданий Данте Аліґ'єрі у його Божественній комедії, підтримував заснування шахтарського містечка Вілла ді К'єза (сьогодні Іглезіас), яке стало італійською середньовічною громадою разом з Сассарі та Кастель ді Кастро.

У 1323–1326 сардинські території, що належали Пізі, завоювало Арагонське королівство. Після довгого конфлікту між Королівством Арбореа та Арагонським королівством (1353–1430) з'явилося Сардинське королівство у складі Арагонського королівства. Арагонці (переважно каталонці) почали масово поселятися у містах Кастель ді Кастро та Альгеро. Місцевий діалект каталонської мови досі є поширеним в Альгеро.

Новий та новітній час ред.

 
Вигляд Кальярі у 1572 році

У XVI столітті та XVII столітті головні сардинські міста Кальярі (столиця королівства), Альгеро та Сассарі виявилися добре розташованими для торгівлі. Різноманітний склад їх населення свідчить про це: там були не тільки місцеві, але й люди з Іспанії, Лігурії, Франції та Корсики. В Сассарі та на території між Англоною та Галурою Корсиканці становили більшість населення принаймні з XV століття. Ця міграція з сусіднього острову, яка скоріш за все спричинила появу Тосканоподібних сассарського та галурського діалектів, продовжувалася до XIX століття.

В 1713 році за Утрехтським мирним договором Іспанська імперія передала Сардинію австрійській династії Габсбургів, а потім і герцогу Савої, який отримав титул Короля Сардинії. За цього періоду лігурійські колоністи поселилися на островах Сан П'єтро[en] та Сант'Антьоко (на південному заході від Сардинії), які принесли з собою діалект «Табарчіно», на якому там досі розмовляють. Потім П'ємонтське Королівство Сардинія приєднало до себе весь Апеннінський півострів та Сицилію у 1861 після Рісорджименто (рух за об'єднання Італії) та проголосило себе Королівством Італія.

Починаючи з 1850 року, коли були модернізовані сардинські шахти, обмежені групи кваліфікованих спеціалістів зі Штирії та Фрайбургу почали тимчасово заселятися в регіоні Інглесьєнте, особливо в шахтарських містах Монтевіккіо, Гуспіні та Інгуртосу. Деякий німецький вплив досі помітний в архітектурі та топоніміці. Тим не менш одночасний потік мігрантів з Апеннінського півострова на Сардинські шахтарські території був більший та стабільніший. Вони в основному приїжджали з Ломбардії, П'ємонту, Тоскани та Романьї. Згідно з переписом населення 1882 року на шахтах південного заходу Сардинії працювало 10 000 працівників, третина з яких приїхала з Апеннінського півострова[7].

В кінці XIX століття громади рибалок із Сицилії, Торре-дель-Греко (Кампанія) та острова Понцо (Лаціо) мігрували на східне узбережжя Сардинії, в міста Тортолі, Сініскола та Ла-Маддалена.

В XX столітті відбулася величезна хвиля міграції з Апеннінського півострова під час фашистського періоду внаслідок державної політики. Люди в основному з Венето, але також з Марке, Абруццо та Сицилії приїжджали на Сардинію, переважно в нове шахтарське містечко Карбонія та села Муссолінія ді Сардена (зараз Арборея) і Фертілія. Після Другої світової війни Істрійські італійські біженці заселилися на узбережжі регіону Нурра, що на північному заході Сицилії. Сьогодні істрійська, венеційська та фріульська мови є поширеними у Фертільї, Терральбі та Арбореї. В той самий час італо-тунісці почали заселятися на малонаселеній території біля міста Кастіадас, що у провінції Кальярі[8].

Після Італійського економічного чуда почалося поступове переселення з внутрішніх територій на узбережжя та у міста і приміські території Кальярі, Порто-Торрес та Ольбії.

Демографія ред.

Сардинія, маючи густину населення 69 чол./км2, що трохи більше третини середнього показника в країні, є четвертим найменш населеним регіоном Італії. Розподіл населення є аномальним в порівнянні з іншими регіонами Італії, що лежать мають вихід до моря. Всупереч загальній тенденції міські поселення переважають не на узбережжі, а в середині острова. Історичними причинами цього є постійні набіги Сарацинів у середні віки та болотистість прибережних рівнин. Ситуація змінилася з розвитком курортного туризму. Нині всі великі міста Сардинії розташовані на узбережжі, а середина острова малонаселена.

Це регіон з найнижчим сумарним коефіцієнтом народжуваності в Італії[9] (1.087 народжень на жінку) та передостанній за народжуваністю[10]. Тим не менш останнім часом населення збільшується через велику імміграцію, в основному з інших регіонів Італії, але також зі Східної Європи (особливо Румунії), Африки та Китаю.

Станом на 2013 рік у регіоні налічується 42 159 іноземців, що становить 2,5 % населення[11].

Середня тривалість життя ред.

Середня тривалість життя становить 81,9 року (84,9 — жінки та 78,9 — чоловіки[12])

Сардинія є однією з так званих «Синіх Зон» — територій, де середня тривалість життя набагато більша ніж в інших місцях[13]. Сардинці разом з рюкюсцями (Японія) мають найбільший відсоток людей, яким більше 100 років, в світі. Головними причинами такого довголіття є генетичні особливості сардинців, спосіб життя, зокрема правильне харчування, та соціальна структура[14].

Демографічні показники ред.

  • Народжуваність: 8.3 (на 1000 жителів — 2005)
  • Середня тривалість життя]: 1.07 (народжень на жінку — 2005)
  • Смертність: 8.7 (на 1000 жителів — 2005)
  • Дитяча смертність (хлопчики): 4.6 (на 1000 народжень — 2000)
  • Дитяча смертність (дівчата): 3.0 (на 1000 народжень — 2000)
  • Коефіцієнт одрудень: 4.0 (на 1000 жителів — 2005)
  • Коефіцієнт самогубств: 11.4 (на 100 000 жителів)
  • Грамотність: 98,2%

Населення протягом років ред.

Зміни населення
Рік Населення Зміна
1485 157 578 —
1603 266 676 +69.2%
1678 299 356 +12.3%
1688 229 532 −23.3%
1698 259 157 +12.9%
1728 311 902 +20.4%
1751 360 805 +15.7%
1771 360 785 −0.0%
1776 422 647 +17.1%
1781 431 897 +2.2%
1821 461 931 +7.0%
1824 469 831 +1.7%
1838 525 485 +11.8%
1844 544 253 +3.6%
1848 554 717 +1.9%
1857 573 243 +3.3%
1861 609 000 +6.2%
1871 636 000 +4.4%
1881 680 000 +6.9%
1901 796 000 +17.1%
1911 868 000 +9.0%
1921 885 000 +2.0%
1931 984 000 +11.2%
1936 1 034 000 +5.1%
1951 1 276 000 +23.4%
1961 1 419 000 +11.2%
1971 1 474 000 +3.9%
1981 1 594 000 +8.1%
1991 1 648 000 +3.4%
2001 1 632 000 −1.0%
2011 1 639 362 +0.5%

Населення а статтю та віком ред.

Поширеність у світі ред.

Досить великі спільноти сардинців є в П'ємонті, Лігурії, Ломбардії, Тоскані та Лаціо. Сардинці та їх нащадки також живуть в Німеччині, Франції, Бельгії та Швейцарії. Серед обох Америк сардинці мігрують переважно в Південну, зокрема в Аргентину та Уругвай. Маленькі спільноти нащадків сардинців є в Бразилії (переважно в містах Белу-Оризонті, Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу), Великій Британії та Австралії.

Місцева влада Сардинії веде список усіх сардинських організацій за межами острова. Станом на 2012 там записано 145 організацій.

Мови ред.

Італійська мова, яка була введена законом від липня 1760 як офіційна мова П'ємонтського королівства на зміну іспанській мові, та сардська мова є найбільш поширеними на острові. Однак досить сувору систему освіти сардинська мова непопулярна серед молоді, значно менше людей нині знають цю мову. В результаті цього логудорський та кампіданійський діалекти були визнані ЮНЕСКО як такі, що перебувають під загрозою. Іншими мовами, які також використовуються на Сардинії, є сассарійська, галурійська, алгерська каталонська та лігурійська. Вони також перебувають під загрозою.

Народні костюми ред.

Див. також ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сардинці

Примітки ред.

  1. ↑ Statistiche demografiche ISTAT
  2. ↑ Manlio Brigaglia — Storia della Sardegna, ст. 48-49-50
  3. ↑ Giovanni Ugas — L'alba dei Nuraghi, ст. 22-23-24
  4. ↑ Contini & Tuttle, 1982: 171; Blasco Ferrer, 1989: 14.
  5. ↑ Story of Language, Mario Pei, 1949
  6. ↑ Romance Languages: A Historical Introduction, Cambridge University Press
  7. ↑ Il progresso sociale della Sardegna e lo sfruttamento industriale delle miniere — Sardegnaminiere.it [Архівовано 2015-04-04 у Wayback Machine.] (італ.)
  8. ↑ E al ritorno conquistarono le terre abbandonate — La Nuova Sardegna (італ.)
  9. ↑ ISTAT Numero medio di figli per donna per regione 2002–2005 [Архівовано 2012-02-14 у Wayback Machine.] (італ.)
  10. ↑ ISTAT Tassi generici di natalità, mortalità e nuzialità per regione 2002–2005 [Архівовано 2012-02-14 у Wayback Machine.] (італ.)
  11. ↑ Rapporto Istat — La popolazione straniera residente in Italia al 31º dicembre 2013 [Архівовано 2015-07-30 у Wayback Machine.] (італ.)
  12. ↑ ISTAT Sardegna: la Regione con meno persone economicamente dipendenti ma è quella dove si verificano più incidenti domestici (італ.)
  13. ↑ Sardinia, Italy — Blue Zones (англ.)
  14. ↑ Susan Pinker: why face-to-face contact matters in our digital age — The Guardian (англ.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сардинці&oldid=40878143