Відкрити головне меню

Мойсей (Мусі́й) Льво́вич Рухимо́вич (жовтень 1889(1889), Кагальник — 29 липня 1938, Москва) — єврейський радянський партійний та державний діяч.

Рухимович Мойсей Львович
івр. רוכימאָוויטש משה
Рухимович М.Л.jpg
Народився жовтень 1889
Кагальник, Ростовський округ, Область Війська Донського, Російська імперія
Помер 29 липня 1938(1938-07-29) (48 років)
Москва, СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union (1924–1955).svg СРСР
Діяльність державний діяч
Володіє мовами російська
Членство Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу і Центральний виконавчий комітет СРСР
Посада Нарком оборонної промисловості СРСР
1936–1937
Нарком шляхів сполучення СРСР
1930–1931
Заступник голови Вищої Рада Народного Господарства СРСР
1926–1930
Голова Вищої ради народного господарства УРСР
1925–1926
Нарком військових справ ДКР
1918
Партія КПРС
Автограф Moses Rukhimovich signature.svg
Нагороди
Орден Леніна Орден Червоного Прапора

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Рані рокиРедагувати

Народився на Донеччині в с. Кагальник (нині — Азовського району Ростовської області) в родині слюсаря. У 1904 приєднався до соціал-демократичного руху, був членом робітничої організації «Бунду». У 1906—1909 — в еміграції. Член Комуністичної партії з 1913 року.

ХарківРедагувати

Від серпня 1917 р. є членом військової ради при Харківській раді робітничих та солдатських депутатів, яка 23 жовтня 1917 року перебрала на себе всю повноту влади.

З 6 грудня 1917 р. разом з Руднєвим, Моргуновим і Тиняковим співголова штабу Червоної гвардії і Харківського ревкому.

Нарком військових справ ДКРРедагувати

Народний комісаріат військових справ ДКР

На IV-му обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького й Криворізького басейнів, з 27 грудня по 30 грудня 1917 року (за новим стилем — з 9 січня по 12 січня 1918 року) в Харкові, війшов до складу Ради народних комісарів новоствореної Донецько-Криворізької Радянської Республіки як комісар в військових справах. 8 березня 1918 року його обрано головою надзвичайного штабу з організації оборони та революційної війни[1] в складі Коляденка, Сапельникова, Петриківського й Руднева з підпорядкуванням всіх збройних частин Червоної гвардії та армії.

РРФРРедагувати

По відході з України під натиском німецько-австрійських окупаційних військ, Рухимович переходить на роботу по забезпеченню Червоної армії: стає військовим комісаром відділку військового майна в уряді Радянської Росії. Свої обов'язки на цій посаді він виконує до кінця 1918 року.

УкраїнаРедагувати

Від 1919 року на чолі Ради народного господарства України в складі Тимчасового Уряду відповідальний за промисловість та забезпечення армії. В наступному боровся проти УНР: з 11 серпня по 24 жовтня 1919 р. на посаді воєнкома 41-ї стрілецької дивізії. Від 25 жовтня 1919 р. по 21 листопада 1920 р., — як член РВР 14-ї армії, відповідальний про забезпечення військ[2][3]. 6 грудня 1919 року за рішенням РВР Південного фронту Рухимович на визволених від денікінських військ теренах входить до складу заново створенного Харківського ревкому[4].

Учасник придушення Кронштадтського повстання. З 1920 р. — на партійній та радянській роботі; з грудня 1920 голова Донецького губвиконкому. В 1922—1923 голова Бахмутського повітвиконкому. В 1923—1925 керівник тресту "Донвуголь", що об'єднав усі шахти Донецького басейну. З 1925 голова Вищої ради народного господарства УРСР, від 1926 року — заступник голови Вищої Рада Народного Господарства (ВРНГ) СРСР. 23 вересня 1927 року постановою Ради народних комісарів СРСР введений до Президії ВРНГ. На VIII з'їзді професійних союзів Московської області виступив з доповіддю про перспективи розвитку промисловості СРСР[5].

РРФРРедагувати

З 11 червня 1930 по 2 жовтня 1931 рр. нарком шляхів сполучення СРСР, в 1931—34 роках — керуючий трестом «Кузбасвугілля», в 1934—36 роках — заступник наркома важкої промисловості СРСР, з 8 грудня 1936 — нарком оборонної промисловості СРСР. 15 жовтня 1937 року знятий з посади, арештований наступного дня. Смертний вирок 28.7.1938. Розстріляно наступний день.[6] Реабілітовано 14.3.1956 р. посмертно.

ПриміткиРедагувати

  1. «Вестник Украинской Народной-Республики», № 38, 8 березня 1918, Полтава.
  2. Запис розмови по прямому проводу члена РВР Південного фронту Сталіна з членом РВР 14-ї армії Орджонікідзе про бої під Орлом 25 жовтня 1919 р.
  3. РДВА/ЦГАСА ф. 100, оп. 9, сп. 34, арк. 26-27. Копія.
  4. РДВА/ЦГАСА ф. 100, оп. 1, сп. 6, арк. 169. Оригінал.
  5. Итоги и ближайшие перспективы работы промышленности СССР // Москва: «Труд и книга», — 1927.
  6. http://www.sakharov-center.ru/asfcd/martirolog/?t=page&id=12826

Бібліографія друкованих праць М. Л. РухимовичаРедагувати

  • Рухимович М. Л. Несокрушима мощь СССР // Правда. — 1937. — 23 февраля.
  • Рухимович М. Л. За социалистическую реконструкцию транспорта. Доклад на V пленуме ВЦСПС 25 января 1931 г. — М. : Московский рабочий, 1931. — С. 2-34.
  • Рухимович М. Л. Пятилетний план и подготовка кадров. Доклад на VIII съезде ВЛКСМ. — М.: Молодая гвардия, 1928. — С. 7-12.

Бібліографія друкованих праць про М. Л. РухимовичаРедагувати

  • Прокова Л. И. Его ценил Ленин / Л. И. Прокова // «Мы даем клятву…»: Сборник. Х.: Прапор, 1989. — С. 189—197.
  • Гавриленко А. А. М. Л. Рухимович: неизвестные страницы биографии / А. А. Гавриленко // Вестник Харьковского университета: проблемы политической истории Украины. — Харьков: Основа, 1993. — № 375. — С. 72-79.
  • Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Більшовицький переворот у Харкові: як це було // Наукові записки кафедри українознавства Харківського ун-ту. Вип. 1. — Харків, 1994. — С. 41-48.
  • Озерський Ю. А., Гавриленко О. А. Військовий комісар Донецько-Криворізької республіки // Деякі питання історії української держави. — Харків: Харківськ. політехн. ін-т, 1993. — С. 78-87.
  • Гавриленко А. А. М. Л. Рухимович: украинофил или украинофоб? / А. А. Гавриленко // Сборник научных работ аспирантов Харьковск. гос. ун-та (Гуманитарные науки). — Харьков, 1992. — С. 136—140.
  • Гавриленко О. А. М. Л. Рухимович: особистість, політик, господарський діяч. Дис… канд. іст. наук. 07.00.01 — Історія громадських рухів і політичних партій. — Дніпропетровськ, 1994.